Саме ця історія трапилася в одному з невеличких прибережних сіл Славутича. Сюди, у яскравий мальовничий куточок Придніпров’я, щороку приїздили відпочивальники з самого Києва.
Якраз десь того літа у Приходьків поселилася миловида, середніх років киянка Лариса. На їхньому березі було трохи мало місць для купання. Тому зазвичай «дачники» (так місцеві називали приїжджих) переправлялися на недалеку піщану косу посеред Дніпра. За матеріалами
Першого ж дня відпочинку Лариса Петрівна запитала в господаря:
— Миколо Григоровичу, ви маєте свого власного човна, чи не могли б мене десять днів повозити на косу до води близенько покупатися?
— Даруйте, Ларисо Петрівно, але саме сінокісна пора, потрібно сіно заготовляти а в нас корова…
— А можна сіно у когось купити просто за гроші? Я добре заплачу.
— Ми якось звикли самі все робити…
— А може, подумаєте? Торгуватися не буду. Бо якби на море поїхала, набагато більше витратила б. Маріє Кузьмівно, ви ж дозволите? Для романів я вже застара, мене книжки більше цікавлять, — не відставала від господині квартирантка.
Марія, Миколина дружина, до грошей була жадібна. Одразу змикитила, який гешефт у руки йде.
— Миколо, допоможи гості. Заодно і рибу ловитимеш, щоб насушити. А сіно купимо в сусідньому селі. Тільки ви, Ларисо Петрівно, ще накинете, бо ж відпускаю з вами чоловіка, а по господарству роботи вистачає, одній прийдеться все робити. Мо, й доведеться когось найняти допомогти.
Так і вирішили. Хоч у Миколи й не лежала душа до цього. Соромно трохи було, що Марія такі великі гроші запросила. За них сіна на двох корів можна було купити. Та не хотілося йому сварки в домі. Вирішив, коли буде Лариса Петрівна розплачуватися, половину поверне. Хай тоді вже Марія прокльонами сипле. Йому не звикати.
Тепер щодня, коли сонце трохи підбивалося до обіду, Микола переправляв Ларису на піщаний пляж.
Спочатку майже не спілкувалися вони між собою: вона купалася, читала, він ловив, та розвішував на кущах рибу. Але слово за слово — і книжка та вудилище були забуті зовсім. Вони не могли наговоритися!
Виявилося, що мають спільні інтереси, багато в чому їхні погляди на життя збігаються. Миколі з дня на день все більше хотілося сісти поруч Лариси, сказати щось хороше… Жінка теж поступово відмовлялася від прохолодної ввічливості, якої дотримувалась у спілкуванні з Миколою.
Вона розповіла, що через кілька місяців після весілля втратила чоловіка. Відтоді не зустріла милого, з яким би хотіла бути поруч. Шкодує дуже, що не встигла народити дитину… Несподівано почав виливати їй душу і Микола. Колись він дуже любив Марію. Довго доглядав за нею, вона ж із ним гралась, а заміж іти не хотіла. Та батьки її вмовили — їм роботящий зять був дуже потрібний, а родина його у селі вважалася поважною і заможною. Гадав, «притруться» одне до одного, проте чоловік так і не зміг звикнути до Маріїних егоїзму, жадібності, нещирості. Дітей їм Бог не дав. А кохання? Воно, як багаття. Якщо його не підтримувати ніжністю, турботливістю, повагою, згасає…
Закінчилася Ларисина відпустка, поїхала вона до себе додому. Марія була задоволена: квартирантка щедро розплатилась за усе. А трави Микола ще встигне накосити. Хай до праці швидко береться Аж бачить наступного дня — чоловік із шафи свій одяг дістає.
— Ти куди збираєшся, Миколо? — питає у чоловіка.
— Поїду я, Маріє. До Лариси. І хата, і все, що в ній — твоє. Гроші, які збирали, лишаю тобі. Беру тільки те, що у гаманці. Вибачай, покохав я щиро цю жінку…
Довго село гуло. Але не дуже й співчували люди Марії, знали, що не цінувала вона свого чоловіка. А Миколу поважали, бо добрий, завжди готовий допомогти. Чи журилася Марія? Так, але по-своєму. Все бідкалася, що такого працьовитого чоловіка у неї забрали. Він же все умів робити! Яке там кохання у тої клятої Лариси?
Побачила, що у Миколи золоті руки, от і переманила його до себе… Хай йому грець, тому сіну!
Була певна Марія, та й багато хто в селі, що повернеться Микола. Аж ні, подав на розлучення. Відтак попсувала колишня дружина йому життя, проте втримати не змогла біля себе. «Утікачі» більше в селі не показувалися. Одного літа приїздили на відпочинок кияни, котрі, як виявилося, знають Ларису та Миколу. Розповіли, що ті одружились тоді ще відразу, у них народився син, а через рік — дочка. Лариса працює в музичній школі, Микола на хорошій деревообробній фабриці на високій посаді. А загалом — щасливі вони.
Софія СОРОКОВА, с. Циблі.
Переяслав-Хмельницького району, Київської області.
Фото ілюстративне – mir24.