Ліда була скромною та негарною дівчиною. Навіть мати визнавала, що дочці не пощастило, обділила її природа красою. «З такою зовнішністю буде важко одружитися», зітхав батько.
Рідке волосся, великий ніс, великі зуби, маленьке підборіддя та проблемна шкіра, схильна до запалення. Незважаючи на зовнішність, характер у Ліди був спокійний, добрий та чуйний. Здавалося, вона анітрохи не переживала через свою зовнішність.
Так тільки здавалося. Ліда чудово розуміла, що негарна. Що ж робити? «Нічого, доню, не в красі щастя.
Для кожної людини Бог створив пару. І в тебе буде кохання та сім’я. Головне – душа, а вона в тебе добра.
Хто розгляне, той і покохає», казала мама. Але душу треба розглянути, а на Ліду ніхто не звертав уваги. Так ковзали поглядом.
Хлопці надавали перевагу гарним дівчатам з ляльковими личками. Ліда обрала свою професію психологію. Тут краса не потрібна, навіть навпаки, не відволікає і заважає відвертості.
Ліда мала в своєму розпорядженні щирість, співчуття і вміння слухати. Незабаром вона стала затребуваним психологом. Батьки допомогли купити квартиру.
І все було б добре. Ось тільки з особистим життям не складалося. Якось до неї на прийом чоловік привів дорослу дочку.
Вона важко переживала розлучення з чоловіком і потребувала допомоги психолога. Симпатична дівчина всім своїм виглядом показувала, що зробила батькові ласку, прийшовши на прийом. Але після двох сеансів вона вже сама поспішала до Ліди.
Її батько зайшов подякувати. Змінилася Свєточка, ожила, повірила у себе. Давно її не бачив такої.
Усміхається. Знову стала всім цікавитися. «Все завдяки вам.
Ви чарівниця! Розсипався він у компліментах. «Не відмовте повечеряти зі мною. Я ж вирощував Світланку один.
Дружина покинула нас із донькою. Виїхала з коханцем до Америки. Я не одружився більше.
Боявся, що Світланці погано буде. Пестив її дуже. Каюсь.
Тепер вона виросла, а я так і лишився сам. Сподіваюся, вона знову вийде заміж і подарує мені онуків. Відвертався Михайло Сергійович, Світланин батько, в ресторані за вечерею.
«Ви дуже добре виглядаєте і обов’язково зустрінете гарну жінку. Ви любите доньку та розумієте жіночу натуру», сказала у свою чергу Лідочка. “А ви? Чи міг би я зацікавити вас?» — раптом спитав він.
Ліда не знала, що відповісти. До такого повороту розмови вона була готова і розгублено опустила очі. Михайло розцінив це по-своєму.
«Ви не думайте, маю серйозні наміри. У моєму віці немає часу на довгі залицяння. Ви мені дуже подобаєтеся.
Я забезпечений, ви нічого не потребуватимете. Я не поспішаю, подумайте», — сказав він їй на прощання. Вона нічого не відповіла, а при нагоді розповіла всі мамі.
«І нема чого тут думати», — схвалила мама. «Але я не люблю його», — все ж таки сумнівалася Ліда. «Кохання минає.
Думаєш, ми з твоїм батьком любимо один одного після стільки років шлюбу? Все було у нашому житті. До розлучення справа неодноразово доходила. Все було й минулося.
Удвох жити легше, ніж одній. Ліда задумалася, що чекає на неї попереду. Самотня старість? Молоді та красиві — не Михайло Сергійович — приємний і серйозний чоловік, хоч набагато старший за неї.
І вона погодилася. Візажист постарався, і на весіллі Ліда виглядала чудово. Наречений пишався молодою та успішною нареченою.
Він виявився добрим чоловіком. Відносився до Ліди з ніжністю та розумінням. Називав її Лидушкою, і ніяк інакше.
Жили вони рівно і спокійно. Прийде Ліда з роботи, втомленої та замерзлої. А чоловік уже несе їй склянку теплого молока, ноги пледом укриває, оточує турботою та ласкою.
Чого ще бажати? Прийшла до Ліди на прийом колишня однокласниця. Однією з найкрасивіших у класі була. Хлопці табуном за нею бігали.
Двоє дітей народили від різних чоловіків. Закохалася, вийшла заміж третього. А він дорікає її минулим, ревнує, дітей не любить і живе за її рахунок.
Вигнати? Але кому вона потрібна із двома дітьми? Тим більше, що вагітна третьою. От і не знає, що робити. Ось так.
Зовнішня краса ще не запорука щасливого життя. Так що Ліді нема на що скаржитися. Чоловік любить, порошинки з неї здуває.
Що ще потрібно для щастя? Діти? Дітей Ліда хотіла. Але боялася, що народяться такими ж негарними, як вона сама. Та й не виходили у них із дітьми.
І все було б добре. Але за три роки Михайло Сергійович захворів. І так серце пустувало, а тут онкологію знайшли.
Як могла, Ліда підтримувала, заспокоювала чоловіка. Але він не міг, не хотів упокоритися з діагнозом. Став примхливим і дратівливим.
Особливо коли накочували на нього напади депресії. Спочатку операція, потім нескінченні курси хіміотерапії. Ліда покірно й терпляче доглядала чоловіка.
Дочка Світлана інколи приходила. Звинувачувала Ліду, що це вона у всьому винна. Не одружився б з нею батько, не захворів би.
Довела, мовляв, його молода дружина. Приходила не допомагати, а перевірити, як Ліда доглядає батька, як несе свій подружній хрест у горі. «Світланка, дай Лідочці спокій.
Вона і так все робить, що належить. Гріх скаржитися. А ти б сама частіше заходила і Лідушці допомагала б», – урізнобив батько свою моральну і розпещену дочку.
«У мене тільки життя налагодилося. Не можу. Одружився з молодою, нехай і доглядає.
Знала, на що йде», – відповіла Світлана та ляскала дверима. «Лідочко, вибач, що так недоречно захворів. Обіцяв дбати про тебе, а от як вийшло.
Тобі доводиться зі мною няньчитися, а ти ще працюєш. Знаю, як тобі тяжко. Не перебивай, вислухай», – сказав він суворо, помітивши, що вона збирається заперечити.
«Я купив тобі квитки, забронював готель. Їдь до Італії, відпочинь. Бачу, що втомилася.
Одні очі лишилися. Зі Світланою домовився. Вона на цей час замінить тебе.
Усього на десять днів». “Це неможливо. Я не поїду.
От нехай Світлана і їде. Що люди скажуть? Чоловік хворіє, а дружина відпочивати поїхала? “Не поїду”, – сказала Ліда, як відрізала. «Ніхто нічого не скаже.
Усім до нас немає діла. Усі мають свої проблеми. Я тебе відправляю, а не ти від мене їдеш», – умовляв Михайло Сергійович.
“А якщо тобі погано стане?” – Використовувала останній аргумент Ліда. «Дочка рідна поряд буде. Лікарі.
Швидка нарешті. Гірше ніж зараз мені не буде». Він навіть усміхнувся своєму жарту.
Ліда два дні чинила опір, а потім погодилася. Втомилася вона справді сильно. Розуміла, що від почуття провини, що її молодість проходить біля його ліжка, чоловікові ще важче стає.
Дзвонила кілька разів на день. Чуйно ловила кожну зміну в інтонації та голосі. Але чоловік говорив спокійно і бадьоро, що все добре, що він нудьгує та бажає їй гарного відпочинку.
Вона знала, що не може в його стані бути добре, але вдавала, що вірить. Гуляла, дихала і не могла надихатись морським повітрям, їла смачну італійську пасту. Якось у кафе підсів до неї молодий симпатичний італієць.
Пропонував показати місто, а потім недвозначно почав набиватись до неї в готель. Ліда від нього ледве відбулася. Пішла до туалету та втекла через чорний хід.
Вийшла на вузький камінчик, а куди йти не знає. Зупинила таксі та назвала готель. – Ви росіянка? – Запитав таксист.
Ліда зраділа, що можна розмовляти рідною мовою і не мучитися з англійською. Таксист теж зрадів зустрічі із співвітчизницею. Розповів, як потрапив до Італії.
Жалівся, що жінки тут інші, не читає російською. Одружився з однією, обібрала його, розлучився. Більше не ризикує.
Довіз Ліду до готелю та, прощаючись, запропонував завтра показати місто, звозити на виноградні плантації, скуштувати молодого вина. Цілий день вони провели разом, і Ліда боялася зізнатися, що вперше в житті закохалася. На ніч вона залишилася у маленькій тісній квартирі Антоніо.
Як на італійський манер його звали тут. Час пролетів непомітно. Антоніо відвіз її до аеропорту.
Довго вмовляв усе кинути та залишитися з ним. Ліда розуміла, що цим уб’є чоловіка. Антоніо написав їй номер телефону та адресу.
На випадок, якщо вона все ж таки передумає і вирішить повернутися до нього. У літаку Ліда без вагань і на жаль викинула адресу Антоніо. Не потрібні їй спокуси та сумніви.
Вдома чекали чоловік та доглядальниця. Світлана один день покрутилася з хворим батьком і найняла доглядати за ним жінку. Із чоловіком у Ліди дітей так і не вийшло.
Вона не розбиралася з чиєї вини. Тому, коли відчула нудоту і слабкість, подумала, що захворіла чи з’їла щось несвіже. Чоловік рознервувався.
Наполягав, щоб вона здалася лікареві. Повернулася Ліда з лікарні у піднесеному настрої. Сказала, що здорова.
Але з кожним днем розцвітала. Чоловік зрозумів чи здогадався. Першим розпочала відверту розмову.
– Не звинувачую, радий за тебе. Шкода, що не зможу допомогти тобі вирощувати сина. – Чому ти так упевнений, що в мене буде син? – здивувалася Ліда.
– Дружина виглядала погано, коли Світочку носила, а ти світишся вся, погарнішала. – Вибач, але ти сам мене відправив – намагалася виправдатися Ліда. – Тому й не звинувачую тебе.
Народиш, запиши на мене. Мій син, так і знай – сказав Михайло впевнено. Ліда обняла чоловіка та розплакалася.
І в цей момент їй здавалося, що вона його справді кохає. Як можна не любити таку благородну і мужню людину? А йому ставало дедалі гірше. Слабів на очах.
У Ліди наче друге дихання відкрилося. Незважаючи на своє становище, не відходила від чоловіка, по дому пурхала, наче втоми не відчувала. Якщо й відчувала почуття провини, то зовсім небагато.
І лише від того, що була шалено, непристойно, щаслива очікуванням дитини. Ліда намагалася приймати якнайменше клієнтів на роботі. Але зовсім відмовитись від прийому не могла.
З чоловіком залишалася доглядальниця, знайдена Світланою. Одного дня Ліду тривожило незрозуміле передчуття. Вона вже хотіла скасувати прийом.
«Іди, Лідочко, я сьогодні добре почуваюся», – сказав чоловік. Ліда повірила. Після прийому поспішала додому.
Біля під’їзду побачила швидку і зрозуміла, що це до чоловіка. Серце забилося в передчутті біди. Живіт потягло вниз, а ноги налилися свинцем.
Ледве добралася до квартири. Доглядальниця кинулася їй назустріч. Похапцем щось говорила.
Нічого не чула Ліда. У вухах стояв галас. Чоловік лежав у ліжку, спокійний та відсторонений.
Вона впала перед ним на коліна і заплакала. Ледве відірвали її від нього. Усадили на стілець.
Лікарі дали заспокійливе. Коли чоловіка забрали, Ліда знайшла під подушкою листа. «Лідочка».
Далі читати не змогла. Сльози застилали очі. Чоловік знову нагадував, що вона ні в чому не винна.
Що все правильно зробила. Просив, щоби записала його батьком дитини. Що за заповітом у неї залишиться ця квартира та рахунок у банку.
Свєті він залишив дачу та половину грошей. Світлана на похороні влаштувала скандал. Звинувачувала Ліду, що вона винна у смерті батька.
Що нагуляла дитину і вона не винесла. Кричала, що відсудить у неї все. Ледве її відвели з цвинтаря.
За три місяці Ліда народила хлопчика. На її радість він не був схожий на неї. Та й на свого біологічного батька також.
Наче природа раптом згадала, що так немилосердно обійшлася із зовнішністю Ліди та щедро обдарувала її сина красою. “Напевно, це через італійське повітря, сонце і прекрасну природу”, – говорила всім Ліда. Може, італійське повітря у всьому винні.
Може, швидкоплинна закоханість. А може, душа Ліди була незаздрісна і не зла. З віком вона й сама змінилася.
Згладилися риси її негарного обличчя. Син став її щастям. А щастя, як відомо, прикрашає будь-яку жінку.
Французи кажуть, якщо некрасива дівчинка, то в тому винна природа. Якщо некрасива жінка, у цьому винна вона сама.