— Вам потрібна допомога?
Дівчина з пересторогою глянула на нього й кивнула:
— Так, будь ласка.
— Що з вами сталося? — поцікавився Віктор, коли вона сіла в салон.
— Це неважливо, — неохоче відповіла вона.
— Добре, тоді хоча б скажіть, куди вам потрібно і як вас звати.
— Мене звати Анастасія, — представилась вона, і Віктор помітив сліди крові на її пальцях.
— Боже мій, у вас рана на голові! Дозвольте, я відвезу вас до лікарні, — стривожено мовив він.
— Ні, ні, не треба, дякую. У мене немає ані паспорта, ані страхового поліса, — зітхнула дівчина.
— Нічого страшного, в нашій місцевій лікарні працює моя добра знайома. Я попрошу її — і вона вас огляне. У будь-якому разі, рану треба обробити.
Дівчина знову поглянула на Віктора, і він поспішив її заспокоїти:
— Запевняю вас, Марина — дуже тактовна людина. Вона просто надасть першу допомогу.
— Ну добре, — погодилася Анастасія, а потім запитала: — А далеко до лікарні? У мене дуже болить і паморочиться голова.
— Ні, за десять хвилин будемо на місці, — запевнив її Віктор. — Мене, до речі, звати Віктор, — додав він з усмішкою.
— Дуже приємно, — відповіла дівчина.
— Можливо, розкажете, що сталося? Якщо зможу — допоможу.
— Не варто, дякую, все мине. Не звертайте уваги, — сказала Настя. Невдовзі вони прибули до міської лікарні, і Віктор разом з Анастасією пішли у терапевтичне відділення.
За хвилину їм назустріч вийшла струнка жінка в білому халаті.
— Добрий вечір, — трохи ніяково сказала вона. — Якими долями?
— Привіт, Марино. Ось, підібрав дівчину на дорозі. Вона не каже, що сталося, але, здається, їй потрібна допомога.
— Сподіваюсь, обійдеться без госпіталізації, — відповіла Марина й запросила дівчину пройти за нею.
Анастасія з вдячністю подивилася на Віктора й попрощалася:
— Я сама доберуся додому, викличу таксі. Дякую вам, ви дуже добрий.
Віктор кивнув:
— Одужуйте, Насте.
Марина затримала Віктора на порозі:
— Я була рада тебе бачити, Вітю. Як ти?
— Нічого, Мариш, потроху, — відповів він.
— Як справи у Сашка?
— Все добре, постійно у відрядженнях, — сказала вона.
— Зрозуміло, але передавай йому вітання.
Віктор простягнув руку, хотів торкнутися Марининого плеча, але в останню мить відсмикнув її й швидко пішов.
Марина була його першою й, як виявилося, єдиною любов’ю. Дурна сварка призвела до розставання, і Віктор поїхав з міста, думаючи, що назавжди. Коли він повернувся через три роки, Марина вже була заміжня за його другом і виховувала сина.
Віктор не раз намагався забути її в обіймах інших жінок, але так і не зміг. Він не одружився, жив сам і весь час присвячував роботі. Марина теж не могла його забути, але почуття, що колись палали, тепер нагадували маленький вогник десь у глибині душі. Їхнє місто було невелике, і вони часом перетинались у магазині чи на вулиці, але ніколи не розмовляли — лише кивали один одному.
Уперше за багато років Віктор заговорив з нею. Марина провела його поглядом і зайшла до кабінету, де на неї чекала дівчина.
— Ну що ж, давайте я вас огляну, а ви розкажете, як отримали травми, — сказала вона.
— Обов’язково, — відповіла Анастасія.
— Я не маю наміру лізти у ваше життя й повчати, але падіння бувають різні, і травми теж.
— Ми потрапили в аварію, — промовила Настя і, відчувши жіночу участь, почала розповідати свою історію.
— Я працюю в бутіку, де продається стильний чоловічий одяг, і живу в сусідньому місті. Одного разу до нас зайшов дуже привабливий чоловік. Я допомогла йому підібрати костюм, а ввечері він чекав на мене біля виходу з букетом квітів, — почала свою розповідь Настя.
— Він закохався у вас? — поцікавилася Марина.
— Так, але він одружений, і в нього є дитина, — кивнула дівчина. — Але для мене це не має значення. Я зроблю все, щоб він був поруч зі мною.
— А як же аварія? — запитала Марина.
— Якщо чесно, це я винна. Я відволікала його, поки він вів машину. Він не впорався з керуванням, і ми врізались у дерево. Він сказав мені тікати, інакше приїде поліція, — зізналася Настя.
Марина кивнула і покликала медсестру:
— Катю, проведи дівчину на рентген, я все записала.
Коли Катя й Настя вийшли, пролунав дзвінок телефону Марини. Це був її чоловік Сашко.
— Так, любий, — відповіла вона.
Сашко повідомив, що потрапив у ДТП, але з ним усе гаразд…
Тим часом Віктор готував собі просту вечерю, коли у двері постукали. На порозі стояла Марина.
— Мені більше нема до кого звернутись, — сказала вона. — Я не повернусь додому.
Коли Марина закінчила розповідь, Віктор похитав головою:
— Не може бути… Тобто він з цією Настею, і вона від нього вагітна?
— Так, бачив би ти їхні обличчя, коли вони зустрілись у моєму кабінеті, — додала вона.
Після розлучення з Сашком Марина вийшла заміж за Віктора. Вони разом переїхали до обласного центру, де Віктор купив квартиру для їхньої нової сім’ї. Вперше за багато років Марина відчула себе по-справжньому щасливою.
Віктору вдалося знайти спільну мову з її сином, і вони часто проводили час разом.
Одного разу до лікарні, де працювала Марина, прийшов Олександр з букетом квітів. Він сподівався, що вона пробачить його і повернеться.
— Хіба комусь потрібна розлучена жінка з дитиною? — подумав він.
Але Марини на роботі не було. Сашко дізнався, що вона переїхала в інше місто.
Минуло кілька місяців, і доля знову звела Віктора й Марину з Сашком. Одного разу, коли Віктор забирав Марину з роботи, вони зіткнулися з ним біля входу в лікарню. Сашко виглядав розгубленим, і Віктор відчув, як напруга зависла в повітрі.
— Привіт, Вітю, — промовив Сашко, намагаючись приховати збентеження.
— Привіт, — відповів Віктор, але в його голосі звучала настороженість.
Марина, відчувши незручність, вирішила пом’якшити ситуацію.
— Сашко, як ти? — запитала вона, намагаючись говорити м’яко.
— Все гаразд, — відповів він, і їхні погляди зустрілися. У цю мить обидва зрозуміли, що між ними залишилося багато невисловленого.
Сашко зібрався з думками й сказав:
— Мені дуже шкода, що все так вийшло. Я розумію, що багато втратив, і мені важливо, щоб ти знала: я ні про що не шкодую, крім того, що не цінував тебе, коли був поруч.
Марина кивнула, і в її очах з’явилися сльози.
— Я теж не можу забути минуле. Але тепер у мене інший шлях, — тихо сказала вона, глянувши на Віктора.
Сашко помітив, як її рука лягла на плече Віктора, і серце його стиснулося від болю.
— Я сподіваюсь, що ви будете щасливі, — сказав він, розуміючи, що їхні шляхи більше не перетнуться так, як колись.
— Дякую, — промовила Марина, і це було прощення, на яке обоє чекали.
Сашко розвернувся й пішов, залишивши Віктора та Марину в тиші, наповненій їхніми спогадами та надією на майбутнє.
Віктор обійняв Марину й сказав:
— Ми почали нову сторінку, і я хочу, щоб ти знала — я завжди буду поруч.
Вона усміхнулась, відчуваючи, що тепер у неї є підтримка, і вони зможуть разом подолати будь-які труднощі.
Так почалося їхнє нове життя, наповнене надією, любов’ю та можливостями. Кожен із них вчився прощати й рухатись уперед, залишаючи минуле позаду.