Ми з чоловіком разом вирішили після весілля переїхати жити в село. У місті гарцюй не гарцюй, а на власну квартиру можна ближче до пенсії заробити. Тож взяли гроші, що нам задарували на весілля, продали досить хороший автомобіль (чоловік такий стрес пережив, що мало не плакав) й нам вистачило, щоб купити досить непогану хатину з городом, садом та іншими ділянками.
Одразу прийнялися господарювати. Купили парку свиней, завели курочок, посадили город. Я влаштувалася на роботу у сільську школу, добре, що місце якраз звільнилося. Випросила у директора ще й місце для Миколи – влаштувався він там сторожем.
Грошей ми мали не багато, але як для сільського життя цілком вистачало. Зрозуміло, що хотілося трохи більше, тож чоловік ще підробляв, виготовляючи меблі під замовлення. У нього просто золоті руки, якщо робити для когось, а для себе можу роками просити. Добре, хоч зробив мені робочий стіл, маю де зошити ввечері перевіряти.
Свій побут ми швидко налагодили. Подружилися з нашим сусідом. Дід Панас взагалі то тихий старий. Він не часто виходить на люди, але любить копирсатися в землі. Коли його не побачу, а він на клумбі щось саджає, обрізає, підрівнює. Вирішила з ним познайомитися й заодно похвалити його сумлінну працю.
Схоже співрозмовника старенькому дійсно не вистачало. Дід Панас розповів, що колись зробив цю клумбу для своєї дружини. Вона просто обожнювала квіти, але не любила, коли він їй їх дарував. Казала, що не хоче дивитися, як вони помаленьку помирають у неї на очах. Тож, як альтернативу, він і придумав дарувати дружині живі квіти.
Вона померла три роки тому. Відтоді його життя перетворилося на вервечку нудних сірих буднів. Діти давно вже роз’їхалися й не часто навідуються до тата, онуки тим більше. Своїх правнуків він ще в живу й не бачив. Мені стало так жаль старенького, що я вирішила частіше заходити в гості й кликати його до нас.
Якось ми змогли подружитися й сусід став постійним гостем у нашому домі. Я допомагала йому з хатніми справами, приносила щось смачненьке, купувала ліки та продукти за списком. Дід Панас натомість прийнявся за нашу клумбу. Зробив нам там красу не гіршу, ніж в себе.
Все б нічого, але напередодні зими він сильно захворів. Я не раз його сварила за те, що дрова економить й майже не палить. Коли не прийду, а в нього холодно. Він все заспокоював мене й казав, що так молодшим буде. От і догрався. Потрібно було їхати в лікарю. Він до останнього не хотів давати мені номер телефону дітей, щоб я їх не тривожила. Теж мені діти! За 8 місяців, що ми тут живемо, жодного разу до старого тата не приїхали.
Син трубки не взяв, а до дочки додзвонилася з шостого разу. Розповіла, хто я така й чому телефоную. Вона почала виправдовуватися, що у неї багато роботи й приїхати взагалі не зможе. Сказала телефонувати братові й дала його новий номер телефону. Дякувати богу, цей відповів одразу, але також вирішив не заморочуватися. Попросив мій номер картки, щоб скинути гроші на лікування тата. Дякувати й на цьому. Дід Панас, коли почув, як діти ним накидаються взагалі розклеївся. Я була поруч. Варила бульйони, давала ліки й казала, що завтра ми разом поїдемо до лікарні й це не обговорюється. Він ніби й погодився. Коли я йшла від сусіда, йому навіть стало краще. Дід посміхався та був у гарному настрої.
Вранці, коли й увійшла до його хати, відчула як холодок пробіг по спині. Мені стало моторошно. Я покликала Миколу, бо боялася йти сама. Дід Панас пішов тихо, уві сні. Добре, що не мучився. З’їхалися родичі, щоб провести батька в останню путь. Справили обід й одразу запропонували нам купити його будинок. Багато грошей їм не потрібно, сума символічна. Ми погодилися. Земля зайвою не буває, а вона їм ні до чого.
Через 40 днів я наважилася увійти до будинку діда Панаса. Мені здавалося, що зараз він вийде з вітальні, посміхнеться до мене й скаже, що знайшов нове насіння для клумби. Мені його бракувало. Діти не взяли нічого з речей тата, тож я вирішила все передивитися. Щось потрібно викинути, щось можна віддати людям.
Під ліжком покійного знайшла красиву старовинну скриню. Там були родинні цінності та якийсь згорточок. Думала, що то листи або листівки, а як розгорнула – мало не зомліла від несподіванки. Повно грошей. Мабуть, він всю свою пенсію тут складав, витрачаючи лише на світло та крупу. Побігла до чоловіка, показала йому свою знахідку – він в повному шоку.
Ми всю ніч крутилися та думали на що можна витратити ці гроші, але мені стало якось недобре. Думаю, що це неправильно й потрібно повідомити дітей про нашу знахідку. У діда були онуки та правнуки, можливо їм вони важливіші. Чоловік мене не розуміє й називає дурною. Попри це, я боюся, що ці гроші не принесуть нам нічого доброго. Щоб ви зробили на нашому місці?