Петро з Лідою готувалися до весілля.
Гості, які жили далеко, вже всі приїхали й оселилися в родичів.
Сільське весілля мало бути гучним і веселим!
Столи вирішили накрити на подвірʼї батьків нареченого.
Це було зручніше – великий майданчик перед будинком, і йти було недалеко.
Та й жити молоді збиралися в домі батьків нареченого.
Хата нареченої і її батьків була на околиці. Місця там не було.
Був полудень. Ось ось мала початися реєстрація.
Наречену в білій сукні оточили подруги. Зібралися й близькі родичі нареченої.
Під’їхав наречений і настав час іти на реєстрацію.
– Ти впевнений синку? – раптом запитала його мати. – А не вийде…
– Мамо, що за дивні питання перед самим весіллям?! – здивувався той.
– Але ж ти мене не слухав раніше, і зараз не даєш сказати! – занервувала мати.
– Знову ти за своє!
– Ліда не та, яка тобі потрібна! Вона молодша за тебе на п’ять років. Їй всього двадцять! Вона ще не нагулялася!
– Я люблю Ліду! Вік значення не має. Питання закрите.
– Підійди до нашої машини, – сказала мати.
– Що ти ще вигадала, мамо?! Не затримуй нас. Подарунки прийматимемо за столом!
Петро так і не піддався на вмовляння матері. Після ЗАГСу всі поїхали в будинок, до накритих столів.
Гості розмістилися і були готові до веселощів.
Дехто запізнювався, але тут же ж знаходив своє місце.
Грала тиха музика, ведучий закінчував останні приготування, перевіряв звук мікрофону.
Мати Петра була дуже незадоволена вибором сина, намагалася це не показувати, але це у неї виходило погано.
Ліда їй не подобалася.
Її привітання прозвучало сухо і буденно, навіть гості стали тихо це обговорювати.
Потім все забулося і весілля пішло своєю чергою. До певного моменту…
Йшли конкурси.
У цей момент з’явилася якась дівчина в білій сукні, майже весільній…
Раптом усі хто знав, впізнали в ній… Колишню подругу Петра!
Тоді, три роки тому, справа майже дійшла до весілля. Була подана заява, а за місяць до урочистостей Рита поїхала з якимось молодиком, який приїжджав у їхнє село до родичів.
Петро навіть спочатку слідкував за нею, почав гульбанити.
Але потім заспокоївся. На Ліду він звернув увагу тільки через рік після того, а про Риту зовсім забув.
Ліді тоді виповнилося вісімнадцять. Дівчина була скромна, трималася трохи осторонь своїх галасливих подруг і рано йшла з сільської дискотеки.
Завжди одна, ніхто її ніколи не проводжав. Коли все було у розпалі, вона зникала.
Петро намагався встежити за нею, але зміг наздогнати тільки на третій раз.
– Не підходь! – вигукнула Ліда.
– Я й не думав, – засміявся Петро. – Оце ти полохлива. Я просто поруч піду, якщо що…
Дівчина все ж посміхнулася і пішла повільніше. Петро не знав, з чого почати розмову.
– А ти сама весь час гуляєш? – запитав він.
– А ти не помітив?
– Помітив… І не страшно?
– Вже ні.
– Значить я тебе весь час проводжатиму… Заміж не збираєшся?
– Наречених немає.
– А в тебе й хлопця не було?
– Ні. А зараз і взагалі не буде. Напевно, всі дізнаються, що ти мене проводжав. Дівчата намагалися мене познайомити з деякими, але вони несерйозні… Я не така, мені потрібен один і на все життя.
– Ти особлива, але ще недосвідчена. У тебе все попереду. А може, й у нас…
…Ліда довго не приймала залицяння Петра, але дівчина закохалася.
Петро теж зрозумів, що це буде його єдине і неповторне кохання. Чоловік навіть згадав Риту, яскраву, галасливу, навіжену дівчину, яка жила одним днем.
Їй не важлива була думка оточуючих. І він ще хотів одружитися з нею! На таких не одружуються. Такі тільки пурхають. А ось Лідочка…
…Зараз Рита стояла в білій сукні, не вистачало тільки фати.
– Петре, що це все означає?! – ахнула Ліда.
– Не знаю… Ти тільки не хвилюйся. Це моє минуле життя, але не розумію, що вона тут робить. Вирішила зіпсувати весілля? Нікуди не йди, я зараз…
Петро встав і попрямував до непроханої гості.
– Що тобі треба? – запитав він.
– Привітати прийшла, позаздрити. Нічого не можу з собою вдіяти, люблю тебе. Помилилася в молодості. – єлейним голоском почала Рита.
– Звідки ти дізналася про весілля?
– Випадково. Запросили мене. Дивись, не загуби наречену. Якщо не наздоженеш – повертайся до мене.
Петро озирнувся – Ліди за столом не було!
Він підійшов до матері:
– Твоя робота?!
– Ти про що, синку? Якщо про Риточку, то я її запросила. Вона мені завжди подобалася, я в молодості була такою самою. Тільки ти її не оцінив…
– Де Ліда?
– Втекла твоя Ліда. Як побачила суперницю, то зрозуміла, що вона не зможе з нею конкурувати. Ти веселись, гості чекають.
– Якщо щось з нею станеться, то сина в тебе не буде й онуків ти не побачиш.
– Ой! Налякав! Ще дякую скажеш! Ось вона справжня наречена!
– То сама з нею й одружуйся!
– Як ти з матір’ю розмовляєш?!
Петро вже нічого не чув.
Він пробирався до виходу, дивлячись на свою Лідочку.
Бігти було далекувато, будинок Ліди стояв біля самої околиці.
Невже вона встигла так швидко втекти? А раптом її й удома немає.
Петро відганяв погані думки і біг не зупиняючись.
Ліда лежала на своєму ліжку і плакала.
– Я буду тільки з тобою… – сказав Петро і раптом…
Опинився на підлозі…
Далі все відбуваєтьсяділо як уві сні. Швидка. Чоловіка привели до тями, виявляється від усього пережитого піднявся тиск.
– Не хвилюйтеся, це збіг обставин. Весілля перехвилювався, а потім такі пробіжки не можна робити. Надалі за чоловіком стежте, не можна втікати від нього…
Прокинулися молоді рано.
– Чому ти втекла і як змогла так швидко?
– Поки ти розмовляв зі своїм минулим життям, до мене підійшла твоя мати.
Вона сказала, що мені не місце біля тебе, а справжня наречена не я.
Я розгубилася, вискочила надвір, а там мене посадили в машину і привезли до хати. Я не піду у ваш дім. Що хочеш роби, але туди я не піду…
– Я й сам не піду…
– Петре, я не розумію, де ти? Другий день весілля, гості чекають! Що таке? Де твоя невдала наречена?!
– Невдала? Тобі краще знати. Моя дружина зі мною. Святкуйте без мене, я на лікарняному. Кімнату, яку ти нам приготувала, можеш здати в оренду. Ми не будемо там жити, я й близько до вашої хати не підійду, а до свого будинку тебе не підпущу!
– Не встигла вийти заміж, уже налаштувала сина проти мене. А Рита…
Мати не договорила, бо почула у слухавці короткі гудки…
Сім’я Ліди жила простіше, будинок у них був меншим і біднішим, але було дуже затишно і тепло.
Вони із задоволенням прийняли Петра. Єдиній доньці вони хотіли щастя.
Батько Ліди часто був слабий і вся чоловіча робота по хазяйству лягла на плечі зятя, який втім ніколи не скаржився.
Петро хотів усе тільки найкраще для своєї Лідочки!
Поруч із будинком батьків Ліди була занедбана хата, яка майже розвалилася.
– Це хата моєї бабусі, – одного разу сказала теща. – Якщо її знести, то можна для вас збудувати окремий будинок. Ми вас не женемо, але в нас і підлога холодна взимку, за ніч видує все, а дітки будуть у вас… Ви подумайте…
…Будівництво йшло повільно, потрібно було багато грошей. Звичайно, Петро міг звернутися до батьків, але через матір взагалі не хотів просити допомоги.
Будинок добудували і переїхали. Батька Ліди вже не стало, а мати разом із ними перейшла в новий дім.
Треба було доглядати двох дітей. Ліда й Петро зайнялися торгівлею.
Часті поїздки по товар, потім його продаж і знову в дорогу. Перший маленький магазин у їхньому селі. Потім у сусідньому такий самий, і ще два.
На цьому вони вирішили зупинитись.
Нехай буде краще та якісніше, аніж бігати з постачанням.
Хліб возили з міста. Вирішили будувати свою пекарню, одну для всіх магазинів. Сказано – зроблено. З’явилася пекарня.
Час минав, діти росли, вчилися, одружувалися. Весь цей час Петро практично не спілкувався з матір’ю. Жили в одному селі, а не зустрічалися. Ліда до неї не ходила, а один Петро теж не збирався цього робити, мало, що мати ще може придумати?
Несподівано Петру стало недобре. Серце. Швидку викликали, але не встигли… Йому було п’ятдесят два…
Мати Петра у всьому звинувачувала Ліду, галасувала і плакала, що не бачила сина багато років, що Ліда довела його.
Все, що можна і не можна було казала. Ну а потім вона вирішила боротися за спадок. Спадщини чимало, навіть частка це вже добре…
– А для кого тобі спадщина, дозволь дізнатися? – запитала її мати Ліди.
– А не твоє діло. Внучку я маю.
– Рити? Знаємо, чули, тільки Петро не має до неї стосунку. Це все твої помилки. У тебе тільки два внуки, але ти навіть їх не знаєш. Ти від них ще до народження відмовилась.
– Відмовилася чи ні, але вони мені повинні допомагати. Якщо буде треба, то й тести зроблю.
– Ти краще з онукою зроби, а моїх онуків не чіпай. Не знала і далі не знай. Спадщина? А немає її, Петро не мав нічого, все оформлено на мене. Він сам так вирішив, я господиня, він керуючий.
Ну, а після мене все буде Ліді. Судись чи ні, тобі нічого не світить.
Ми люди прості і чесні, чужого не треба, а своє не віддамо.
Викинула на весіллі сина коника – отримуй плоди. А ти ж могла б зараз усім володіти, якби…
Але життя інакше повернулося…
Мати Петра пішла мовчки. Життя повернулося до неї спиною вже давно, з самого весілля сина все почало валитися.
Чоловік почав гульбанити, Рита поїхала, син не приходив, навіть про народження онуків вона дізнавалася від людей.
Про бізнес сина їй теж сказали люди.
Отак собі життя і зіпсувала. Сама винна…