Командир батальйону «Свобода» про захисників Бахмута і про варварські методи ведення війни ворогів, у яких головний аргумент – сталінські загранотряди. Журналісти радіо НВ поспілкувалися з Петром Кузиком – командиром батальйону “Свобода”, який зараз на одній з найважчих ділянок фронту – під Бахмутом. Ми вибрали для своїх читачів трохи тез з цієї цікавої розмови.
«Ситуація непроста, вороги дійсно активізувались, тиснуть по всьому фронту, хоч добряче отримують по зубах. Мало того, буквально вчора були спроби контрнаступу з нашого боку. Поки що не можу говорити, наскільки вони вдалі були – це вже будуть оцінювати аналітики зі штабів, але задачі були виконані.
Ворог зрозумів, що не зможе взяти Бахмут, тому застосовує традиційний маневр – те, що вони робили в Рубіжному, Сіверськодонецьку, – почав обходити з флангу. Тому частина захисників Бахмуту, зокрема й наші підрозділи, змушені були зустріти їх на обходах. Це менш комфортні умови ведення війни, тому що це поля, посадки, болота, ще й температура низька – це ускладнює роботу. Хоча як нам, так і їм.
Їхні мікроуспіхи – виключно шляхом використання зеків. Знаємо з радіоперехоплення та від полонених про те, як з ними поводяться. Шикують стрій і кажуть:
– Треба штурмувати позицію українських захисників.
– Да ну, нас повбивають.
– Хто конкретно не хоче?
Незгодних розстрілюють перед строєм, відповідно решта вимушені лізти до нас. Якщо їм не пощастить здатися у полон, я підкреслюю – “не пощастить”, це їхні слова – то вони гинуть або від наших куль, або від куль заградотрядів, або підриваються. Їх же також використовують для розмінування території перед нашими позиціями.
Як це відбувається. Випускають перший загін, другий загін. Перші – це нещасні, яких мобілізували, наловили наокупованих територіях, другі – це зеки. Тим часом спостерігають, звідки ведеться вогонь. Засікають наші точки, накривають їх артилерією, а вже потім пускають більш-менш підготовлені штурмові групи, які мають локальні успіхи на деяких ділянках. Ну, скажімо так, треба було маневрувати нашим підрозділам, і вони відійшли буквально на 50-200 метрів.
На деяких ділянках наші війська відкинули ворога на 500, 200 метрів вперед. Але це дуже динамічна війна. Фронт постійно рухається. Сьогодні обробляланаші позиції їхня авіація, але й наша авіація не мовчить – віддає їм.
…Я завжди залюбки погоджуюсь коментувати події виключно для того, щоб розказати, які герої наша піхота – вони в нелюдських умовах, вночі, при мінусі, коли йде мокрий сніг з дощем, по коліна в болоті, коли немає заміни, стоять там третю добу. Перед ними все завалено трупами орків. Вони змерзли неймовірно, але вони б’ються.
От буквально вчора хлопця поранив осколок. Кажу: “треба міняти”, а він каже: “командир, я знаю, що в нас мало людей, япоки можу тримати автомат, буду стояти на позиції”. Ледь не силою його довелось витягувати й відправляти на евакуаційну медицину.
Тобто характер, стійкість просто неймовірна. Я не знаю, де ще у світі є така піхота. І арта у нас класна, і все інше, але піхота у нас на голову вищабудь-яких підрозділів будь-якої армії світу.
…Бувало всяке – бувало, що дійсно попадали в оточення окремі загони, відстрілювались. Ми приходили на допомогу,вибивали.
Вчора, наприклад, під час контрдій в оточення попали побратими з іншого підрозділу. Їм запропонували здатися, вони послали всіх за рускім кораблем і відстрілювались аж до ночі. Дві третини з них були поранені, але ніхто не здався, всі вийшли. І в результаті маємо 5 знищених орків, 2 трофейних кулемети і 3 автомати.
Нереально важко психологічно, а ще погодні умови, і в мене є претензії до мого керівництва – не дають заміни. Мені хотілося б, щоб була заміна, щоб можна було просушитися, попити гарячий чай, відігрітися, хто із запаленням легень – прокапатися, контуженим – пролікуватися.
Але я розумію, що важка ситуація по всій лінії фронту. Тому ми стоїмо. Батальйон “Свобода” ще з Ірпеня, Рубіжного ніколи не був на легких ділянках фронту, ми розуміли, куди йшли. Тому наші бійці з честю виконують задачі.
…На війні не можна казати категорично, що чогось не буде – можливо все. Можливо, втомляться війська, можливо, навпаки, буде якийсь прорив. Можливо, ми підемо в тотальний штурмовий наступ,і вони не витримають. Тут війна, тут не можна загадувати.
Я чекаю, коли буде наказ “вперед”. Я так розумію, що наше завдання – перемелювати цю ворожу піхоту зараз, поки ми накопичуємо ударний потенціал.
Так було в Рубіжному. Я не розумів цього. Мене дратувало, що немає достатньої підтримки й в принципі наша піхота терпить нелюдські умови. Але після штурму Харківщини, після штурму Херсона ми зрозуміли, що це все ланцюжки одного ланцюга, і ми маємо розуміти, що наша робота перемелювати їх, поки Україна накопичить сили для нового ривка. Де він буде? Ну, ми віримо штабу, віримо абсолютно, що все буде гаразд…
Зараз мене вразило те, що вони не хоронять своїх бійців. Спостерігали такий момент. Один з них підліз до свого вбитого побратима, ми думали, що він хоче його упакувати, а він зняв з нього теплі речі й там же одягав на себе. Такі моменти показові для всієї рускої армії.
Я можу довго розповідати, як вони не ховають своїх, як вони ставляться до своїх, адже реально є полонені, які раділи, що їм вдалося здатися в полон, бо вони отримали їжу, отримали якісь людські умови. І те, що вони розповідали, як до них ставляться в армії, які в них панують порядки – від покарань до примусу, де все побудовано на страху… Щоб ми розуміли, з ким ми воюємо…»