У молодості, будучи родом з села, вона з подругою приїхала в місто. Жили на квартирі, там то вона і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
Петро був трохи старший Оксани Іванівни і жив по сусідству зі своєю матір’ю, братами і сестрами. Він був старшим сином і тому, замінивши молодшим батька, був єдиним працюючим членом сім’ї.
Коли Оксана і Петро одружилися, він їй відразу запропонував переїхати. Однак Оксана, бачачи сльози свекрухи і розуміючи, що позбавляє сім’ю єдиного годувальника, відмовилася. На що Петро відповів “потім будеш жаліти і плакати, але вже буде пізно”.
Перейшовши жити в будинок чоловіка, Оксана була – прислуга. Після роботи готувала на всіх їжу, прала, прибирала. Всіляко намагалася догодити свекрусі, похвала свекрухи стала сенсом її життя. Тільки чим більше вона намагалася, тим більше невдоволення викликала.
З часом у них з Петром народився син, однак це тільки погіршило ситуацію. Адже він був зайвим в будинку, де було троє неповнолітніх дітей свекрухи, зайвий крик її дуже дратував. Тому коли Петро поїхав працювати на деякий час за кордон, свекруха наполягла, щоб дворічного Олежика здали в інтернат.
І Оксана погодилася, адже свекрусі і так важко, а тут ще вона зі своєю дитиною.
Петро повернувся додому аж через 3 роки, і одразу ж забрав сина додому. В цей час він і вирішив будувати свій будинок, свекруха вмовила розділити ділянку навпіл, щоб син був поруч. Минув час, свекруха пішла з життя, тільки Оксана продовжувала допомагати, спочатку братам і сестрам чоловіка, а потім і його численним племінникам. Позбавляючи при цьому свого власного сина практично всього.
Закінчивши школу, Олег поїхав вчитися, і після, отримавши освіту, повернувся в рідне місто, але не в рідну домівку. Після того як з життя пішов Петро, Оксана віддала будинок одному з племінників чоловіка, сама ж перебралася в його однокімнатну квартиру. Крім сина, який так рідко приїжджає, більше до Оксани Іванівні ніхто не ходить. І вона щиро обурюється на свою молоду невістку, яка щиро намагається їй догодити.