Щороку Леся приїжджала у село, щоб відвідати маму і тата. Вони хоч і жили поряд, але не спілкувалися вже сорок років. Батько жив в старій хатині на окраїні села, а мама – на сусідній вулиці. Леся була у них єдиною донькою, їй щиро було шкода і матір, і батька, але вдіяти нічого не могла. Леся спочатку заходила до мами. Старенька радо накривала на стіл, зустрічаючи доню.
А потім спішила ще й до батька заскочити. Мати була цьому не дуже рада: – Що, знов до цього зрадника біжиш? – бурчала вона собі під ніс. – Скільки можна його глядіти? Ага, сил він не має. А коли по інших жінках замолоду скакав, то мав здоров’я? Джерело
Леся виправдовувалася:
– Та ж він мені такий рідний, як і ви, мамо.
– Ти ще скажи, що його Сонька тобі теж рідна?
– Ну, скільки можна, мамо! Людини вже й на світі немає, а ви все ніяк не забудете!
Леся пішла до батька, а по дорозі згадувала події сорокарічної давності. То було напередодні Великодня. Ту сумну паску вона запам’ятала на все життя, хоча і було їй тоді шість років.
Перед самим святом у них вдома прогримів скандал: мама плакала, кричала на тата, і поставила перед його носом валізу з його речами.
– І щоб мої очі тебе більше не бачили! – сказала навздогін.
Батько ще довго тоді стояв на подвір’ї і не вірив, що Ліда ось так просто вижене його з хати, яку він сам збудував за одне літо. Мати повірила не йому, а бабським чуткам.
Поселився тато у старій дідівській хаті під лісом. До Лесі щодня заходив з гостинцями після роботи, дочка вибігала до воріт. А на Великдень завжди чекала від нього нову сукеночку, в якій крутилася перед дзеркалом. Не цурався батько донечки: і у перший клас за руку вів, і на всі свята приходив, і городи матері обробляв, і частину зарплати приносив, і хату ремонтував.
Чому батьки розлучилися, Леся дізналася аж коли підросла. Все через людську заздрість. Колись в селі була колгоспна бухгалтерка, людське щастя їй очі виїдало, бо свого не мала. От вона і пустила чутку по селу, що Павло, Лесин батько, вчащає до неї. А мама, не розібравшись, виставила чоловіка за двері. Так помстилася за те, що Павло вибрав не її, бухгалтерку, яка ще зі школи сохла за ним, а маму Лесі. Потім, коли тяжко захворіла, каялася у вчиненому, але вже було пізно – сім’я розпалася.
І хоч тепер мама знала, що батько не винен, та впускати назад не спішила. Та й Павло уже не просився, бо до нього пристала жити бездітна вдовиця Соня. Вона була хорошою жінкою з доброю душею. Леся завжди приязно ставилася до батькової дружини, але якось взимку її не стало.
Коли мамі було сорок п’ять, батько попросився до неї назад. Але та вперлася: «Замолоду обійшлася без тебе, то й на старості не треба». Так і жили кожен сам для себе, а Леся роками розривалася між ними обома.
***
Цього року старенький батько зустрів Лесю біля воріт, він вже на неї чекав. Леся обняла старого батька і так їй стало його шкода: став згорблений, сивий, нещасний. Оскільки свято наближалося, кинулася відразу за роботу – і за годину у хаті блищала чистота.
Батько знову почав важку розмову:
– Знаєш, доню, а я знов просився до матері назад, а вона – ні в яку. – А мені тяжко зараз стало. Та й ти клопоту з нами маєш.
Леся прийшла додому і знов стала маму просити. А та відмовлялася:
– То, може, й мені піти заміж, коли він на старості здурів! Обоє посмішимо людей.
– Я ж вас стільки разів просила: зійдіться, – мало не з плачем говорила Леся.
Погостювавши у батьків, Леся у пригніченому настрої поїхала додому. Обіцяла вернутися на свята. Через тиждень, у суботу перед Великоднем, вона зайшла до мами в хату і ледь не впала від несподіванки – вдома повним ходом хазяйнував батько.
То був справжній Великдень. Вперше за сорок років рідні люди зібралися разом за родинним столом. Це було найщасливіше свято за стільки літ, найрідніші люди змогли пробачити один одного.
Автор Олена ПАВЛЮК