У вашому місті ще залишилися бабусі, які сидять в холодну погоду біля магазинів, поштових відділень, підземних переходів? Я не про тих, які сидять з простягнутою шапкою, підібравши під себе ноги і зображують iнвaлідів. Я про тих, які намагаються продати свої заготовки, яблука, помідори, зелень.
У нас таких багато. Сидять пенсіонерки, намагаються хоч якось поправити своє скрутне становище і роздобути надбавку до своєї «величезної» пенсії. Скажу чесно, я не благодійник і зазвичай проходжу повз. Дуже рідко буває, що купую щось з цього «пенсійного» асортименту. Джерело.
Все тому, що я не люблю різні заготовки, а якщо цим бабусям дати грошей просто так, з бажанням допомогти, вони не візьмуть. Не жебраки же.
Ось і цього разу, сидячи в машині і чекаючи, коли моя дружина вийде з відділення ощадбанку, розташованого навпроти пошти, я спостерігав, як «йде торгівля» у однієї бабусі, яка акуратно прилаштувалася біля виходу.
Бабуся сиділа, загорнувшись в пальто, а перед нею стояла коробка. На коробці красувався пучок кропу і стояли дві банки соління з помідор. Також поруч лежав пакет з якимись сухофруктами.
Місце було людне, так як в ощадбанк і пошту йшов постійний потік відвідувачів. Але люди проходили повз, не звертаючи уваги на стареньку. Не аби-як втомившись чекати дружину, я вийшов з машини, подихати повітрям.
«Купити кріп у неї чи що?» – промайнула в голові думка. Соління ми не їмо, а кріп все одно в раціоні присутній. Яка різниця, де його брати, у бабусі чи в магазині? Тут хоч допомогти трохи вийде. З цими думками я попрямував в бік бабусі.
«Почому укропчик?» – питаю.
Старенька спочатку навіть не зрозуміла, що звертаються до неї. Мабуть настільки довго і безрезультатно тут сиділа.
«Так скільки коштує зелень?» – повторив я запитання.
«Ой, та я не знаю, скільки даєте!» – стрепенулася пенсіонерка, намагаючись піднятися на ноги.
Я дістав з кишені гроші і хотів вже розплатитися, як позаду пролунав голос:
«А соління почому, мати? І сухофрукти?»
Обертаюся, стоїть мужик. Пристойно одягнений, видно, що не бідує.
«Ой, та 50 грн б за банку отримати. А сухофрукти я вам так віддам, якщо соління то візьмете!» – каже пенсіонерка.
«Ви не проти, якщо я заберу?» – звернувся до мене чоловік.
«Ні, я тільки кріп хотів взяти!» – посміхаюся.
«Давай, мати, зараз я в машину віднесу,» – говорить мужик.
Після цього бере все, що було у бабусі на коробці в оберемок і прямує до джипу, припаркованого біля відділення банку.
«То ви що, і помідори заберете? Куди це він?» – розпереживалася бабуся, мабуть, ще не розуміючи, що їй вдалося продати весь товар.
«Так зараз повернуся!» – посміхаться.
Мужик поставив соління в багажник машини і підійшов назад. Дістав з кишені гаманець і витягнув з нього п’ятисотку.
«Тримай, мати! Соління то хоч смачні?» – запитав чоловік, простягаючи гроші пенсіонерці.
«Так сама робила, смачні! Ой, у мене і здачі то немає з таких грошей!»- розгублено промовила жінка, беручи в руки купюру.
«Ну раз сама робила, то і здачі не треба!» – посміхнувся мужик і мовчки розвернувшись, пішов до машини.
«Залишили мене без кропу! Може викуплю?»- гукнув я його слідом.
«Кріп я сам люблю!» – обернувшись, пожартував чоловік.
Ми обидва розуміли, що нікому з нас цей кріп не потрібен, як і соління. Просто кожен з нас вирішив допомогти пенсіонерці, в міру своїх можливостей.
«Так що ж це» – розгублено промовила жінка, тримаючи в руках добру половину своєї пенсії.
«Мабуть і правда у вас соління смачні, раз так цінуються! Ідіть додому, замерзли вже!»- посміхнувся я і пішов назад до своєї машини.
Бабуся повільно зібрала порожню коробку і пішла в бік житлових будинків. З ощадбанку вийшла дівчина, багато одягнена, і сіла на пасажирське сидіння в джип того чоловіка. Парочка поїхала геть.
Радує те, що залишилися люди, які не втратили людяність, незважаючи на те, що їх стан дозволяє не звертати уваги на бідність і бруд навколо себе. Сподіваюся, що добро повернеться цьому чоловікові в сторицею.