Оля стояла на порозі квартири бабусі та думала, що їй робити. Начебто й шляху назад немає і …
Квартира була моторошним видовищем.
– Хто там? – почувся звідкись голос її бабусі. – Галя, ти? Яким вітром тебе занесло? Згадала про бабусю, а в мене сьогодні не пенсія, тільки за тиждень буде.
– Ні, бабусю, це я Оля, – вона хотіла ще додати, що дочка Галі, але подумала, що спорідненості бабуся пам’ятає.
– Оля, гарно як звучить. Проходь, я давно чекала на тебе. Твоя мати раз на місяць у мене прибирання робить, а от я не бачу нічого. Як у мене чисто?
– Чисто?
– Гаразд, не кажи мені нічого. Я й сама розумію, що безлад повний. Виховала ледарку. А у вас вдома як? Прибирає мати?
– Я прибирала вчора, як приїхала.
– Скільки я з нею сварилася, скільки вчила, нічого не допомогло. Ось і двоє чоловіків від неї втекли. Я б і сама все зробила та не бачу. Вчора спробувала… та що розповідати, ти сама все бачиш. А ти чого прийшла? Давно не була.
– Я вчилася. Тобі мама мала сказати. Мене лише рік не було.
– Казала.
– А Марія приїхала?
– Так. Вона вже рік, як із мамою живе, навіть більше.
– А мені й не сказали, не була вона в мене.
– Дивно. Напевно їй ніколи, адже вона заміж зібралася.
– Заміж? Ну буде ще одна Галя. Вона ж вся в матір пішла. Я ось на той світ зібралася…
– Бабуся, не кажи нісенітниці.
– А хоч кажи, хоч ні, мені в вже скоро сто років. Я ж прабабуся тобі. Ну не сто, то дев’яносто.
– Бабуся, до твої ста років ще довго.
– А тебе матір відправила?
– Я сама хотіла до тебе йти, а вони вчора сперечатися почали з Марією хто після тебе буде квартиру розгрібати. Адже Марії квартира потрібна окрема, вона заміж вийде. Ну, ось про цю квартиру і говорили. Я спершу не зрозуміла, сказала, що піду до тебе завтра. Вони зраділи. А потім я підслухала. Марія поки що з мамою поживуть, а мене до тебе виселять. Я, звичайно, не проти, але ти напевно звикла одна.
– Звикла, але нічого, хоч із тобою в чистоті поживу. До вікна підходжу і відчуваю, як фіранки пахнуть пилом.
– Бабусю, а пил пахне?
– Ще як пахне. Підійди.
Оля підійшла до вікна і торкнулася фіранки.
– Будь здорова. Переконалася? А вигляд у них як?
– Не дуже. Краще нові купити.
– Купи. У мене гроші на прощання відкладені в комоді, Галина не знає про них. Давно лежать, ще дід був живий, а його вже дев’ять років немає. Не дуже вона любить прибирати, от і не знає. А ти бери на все, що треба. Не передумала зі мною жити?
– А у мене вибір є? Мати вчора так і сказала: Олю до бабусі, відмиє все, та хай і живе там до певного часу.
– Ось так онука. Мати її не дожила, царство їй небесне.
– Я напевно зайвого наговорила. За язиком слідкувати треба.
– Гроші знайшла.
– Ой, забула. – Оля підійшла до комода. Там, де й говорила бабуся, вона знайшла пакунок. – Знайшла. Тільки я спочатку все приберу, а потім фіранки куплю.
– Ти з кухні починай. Подивися в холодильнику, та в магазин сходи. На ситий шлунок і працювати краще. Скоро обід, а я тільки кашу їла. Галина купила у пакетиках, я й заварюю. Там ще багато. Поїж. І хліб є, сусідка мені на день приносить.
– Ні. Я краще в магазин і суп зварю тобі.
– А суп вона теж мені купує, залити окропом і все.
– Я тобі справжній зварю.
Оля в магазині була цілу годину. Потрібно було купити продукти та миючі, роботу мала не початий край. Повернулась вона із великими пакетами.
– Оля? Ти? А я вже думала, що ти гроші взяла та й пішла. Плакала навіть.
– Ну що ти, бабусю. Ти сиди, а я робитиму все.
Першими під чистку потрапила плита та каструлі, потім холодильник та все інше. Кухонні фіранки довелося просто викинути, деякий посуд теж. На обід кухня була відмита.
– Давно я не їла справжнього супу. Дякую тобі. Навіть пахнути стало краще. Ти кімнату собі спочатку впорядкуй, а потім уже і з моєю розберемося. Можна й завтра.
– Я все встигну.
– Встигнеш, ти спритна у всьому. Шкода, що не бачу нічого, ось би подивитися на все.
Надвечір все, якщо можна так сказати, сяяло. Ольга відмила ванну та допомогла бабусі помитися.
– Бабусю, треба купувати пральну машину, твоя не працює. Як мама тобі прала все?
– Постільне вона забирала, а решту я сама, в тазику. Вже як прала, так і носила, не бачу, то все добре здається.
– Завтра я куплю тобі новий одяг, білизну.
– Краще собі купи.
– Розберемося.
***
Оля вже місяць жила з прабабусею. Квартира, та й сама старенька, стали набагато краще виглядати. Оля влаштувалася на роботу майже поряд із будинком. В обідню перерву вона встигала нагодувати бабусю.
Мати Ольги з’явилася лише один раз. Вона оглянула квартиру, зазирнула навіть у туалет та на балкон.
– А пральну машину хто купив?
– Хто? Звичайно, дочка твоя, хіба я можу собі таке дозволити? Ти теж не могла. Подивися який халат вона мені купила, давно про такий мріяла, зручний, теплий і яскраві квіти.
– Гарний.
– А ти що скажеш? Марія як? Заміж ще не вийшла?
– Скоро вийде.
– Подивилася? Олю не чекатимеш? Ну, йди додому. Мені тепер не треба одноразові супи, сита сповна.
Галина вийшла, викликала ліфт, і одразу зателефонувала Марії. Вона не помітила молодшу дочку. Оля піднімалася сходами і почула знайомий голос.
– Марія, я у бабусі була. Все прибрано і навіть нова машинка. Яка? Пральна! Не авто ж у неї у ванній стоїть. Квартира буде твоя, треба тільки чекати. Довго? Чекаємо, нікуди вона не піде. Квартира двокімнатна, якраз тобі буде. А Оля роботу знайшла хорошу, ось хай і працює. А тебе чоловік нехай утримує. Ти ж у мене красуня. Ліфт нарешті їде. Все. Незабаром буду.
Галина зайшла до ліфта, а Оля додому.
– Мати твоя була.
– Знаю, біля ліфта стояла, а я піднімалася пішки.
– Чула? Я ж тільки не бачу, а чую я чудово. Двері у нас погані, все чутно. Чи не завадило б нові поставити, не люблю сторонніх у квартирі. Прийшла, як господарка відкрила… Я дізналася про все. Квартиру ми перепишемо на тебе. Це не обговорюється. А ти знайди майстра та купи двері. Гарні!
– Добре, бабусю, як скажеш.
***
Минуло три роки. Марія так і не вийшла заміж. Вся справа впиралася у квартирне питання. Потенційний наречений переїхав до неї в квартиру матері, але жити там не зміг. Молодий чоловік звик до порядку в будинку своїх батьків, а тут панував безлад. Марія не прибирала, її мати теж це робила дуже рідко. Перш ніж налити чай, треба було вимити чашку. Він намагався робити нареченій зауваження, але нічого не змінювалося. Витримав він трохи більше тижня – втік.
А ось бабуся та Оля жили добре. З майстром із встановлення дверей у Олі стався роман. Почалося все, коли він робив їм двері.
– Напевно, ви гарна пара. До весілля дожити б. – сказала бабуся.
Молоді переглянулись і знову засміялася.
– А що? Порадуємо бабусю?
Весілля було рівно через рік після знайомства.
– Ну тепер ще й праправнуків чекатиму. На той світ мені розхотілося.
Уся ця ситуація не подобалася Галині та Марії, але нічого не зробити, пішла квартира.