Ольга насмажила сирників. Її чоловік Дмитро зайшов на кухню і діловито сів за стіл.
– Смачно, Олечко, але не те! – сказав він покуштувавши сирник. – У мами сирники смачніші. Чому ти не попросиш у неї рецепт?
Оля сердито гримнула сковорідкою і пирхнула у відповідь:
– Не подобається – не їж!
– І чого ти ображаєшся? Не розумію! – Дмитро похитав головою і відклав виделку. – Я ж не сказав, що не подобається! Я сказав, що у мами вони на смак інші.
Оля підкреслено акуратно поставила на стіл тарілку для себе, вимкнула плиту і сіла за стіл.
– Ти думаєш, що мені це приємно слухати?
– А що такого я сказав?
Ольга швидко встала з-за столу і пішла до мийки.
– А я тобі зараз поясню! – сказала вона.
Дмитро не розумів, що відбувається.
– Дмитре, ти весь час мене зі своєю мамою порівнюєш, – сказала Ольга. – То я те не так роблю, то це. Сирники сьогодні тобі не такі. Завтра ще щось придумаєш. Скільки можна? Чому я тебе зі своїм батьком ніколи не порівнюю?
– Можливо, причин нема?
– Не тому. Просто тому, що порівняно з ним ти можеш програти і дуже. Мій тато ніколи не дозволяв собі порівняти маму з іншою жінкою. Навіть з бабусею. А та готувала, наприклад, неперевершено. І мене, до речі, вона вчила. Тож соромитися своїх сирників мені не доводиться.
– Ти ж батька майже не пам’ятаєш. Звідки знаєш?
– Знаю! – Оля ображено відвернулася, ховаючи сльози, що навернулися.
– Не розумію, чого ти розійшлася? Ти дуже смачно готуєш. Просто я звик до іншого.
– Відвикай. Або повертайся до матері. Нехай годує тебе й надалі. В чому проблема? Я – не вона, Дмитре. Коли ж ти це зрозумієш?
Дивлячись услід чоловікові, який, сердито відсунувши від себе тарілку, підвівся, і вийшов з кухні, Оля задумалась.
Ось чому так? Невже він зовсім не розуміє, наскільки їй неприємно, коли її порівнюють з кимось? Навіщо це взагалі робити? Невже так складно почути те, що вона каже?
Оля дуже здивувалася б, якби почула зараз думки свого чоловіка, який вдягав у коридорі вітровку і сердито бурчав собі під ніс:
– Ти диви, які ми ображені! Проблему знайшла! І одразу – «Йди до мами»! А ось і піду! Нехай подумає на дозвіллі, чи потрібен їй чоловік, чи ні!
Гримнувши дверима, Дмитро пішов, а Оля вимила посуд і почала збиратися на роботу.
Можна ще встигнути забігти в кав’ярню свекрухи і з’ясувати, що вона все-таки додає до своїх сирників.
Світлана Павлівна, свекруха Ольги, жінкою була дуже діловитою. Вся в турботах майже цілодобово.
А як же ж?! Мережа кав’ярень і два кафе. Тільки встигай крутитися.
І Світлана Павлівна крутилася.
– Крутишся в цьому нескінченному колесі, мчиш кудись, а зупинитися не можна. Опинишся на узбіччі і все – не потрібна нікому, нецікава, – казала вона.
У тому, що свекруха знала, про що говорить, Оля не сумнівалася.
Отаку багату свекруху мала Ольга.
А от її мати, Наталя Миколаївна була простою селянкою-домогосподаркою, але Ользі, на відміну від її подруг, ніколи не спадало на думку соромитися матері.
– Хто твої батьки, Ольго? – майбутня тоді свекруха уважно розглядала Олю.
– Мама – домогосподарка, а батько працював водієм. Його не стало, коли я була зовсім маленькою. На жаль, я його майже не пам’ятаю. Так, уривки якісь. Знаю тільки, що він дуже любив мене.
– Це добре, що ти пам’ятаєш хоч щось. Дмитро батька не пам’ятає зовсім… Дуже рано не стало його…
Ольга слухала розповіді свекрухи про роботу, сімʼю і дивувалася її силі. Оце жінка! Все сама!
– Не дивись на мене так! – Світлана Павлівна посміхалася, але ця посмішка була гіркою. – Якби поряд був хороший чоловік, якому я могла б довірити себе і сина – я б із радістю це зробила. Чоловіки були, але надійного… Ні, більше не було. Хоча… Може тому й не було, що я досі люблю батька Дмитра. Така ось сталість…
– Але ж це навіть добре. – Оля задумливо крутила в руках крихітну філіжанку із залишками кави.
– Чому? – Світлана Павлівна здивовано дивилась на дівчину.
— Значить, це було справжнім коханням… Мало кому випадає випробувати в житті таке. Щоб ось так… На повну любити…
– Не знаю. Може, ти й маєш рацію, – Світлана Павлівна, простягнувши руку і спритно забравши у Ольги чашку, починала вдивлятися в залишки гущі на дні. – Хочеш, погадаю тобі? Я вмію.
– Ні не хочу! – Оля посміхнулася у відповідь. – Навіщо знати наперед те, що буде? Жити стане нецікаво. Хіба ні?
Світлана Павлівна, роздивившись щось своє на малюнку на стінках чашки, здивовано підвівши брови, похитала головою.
– А й правильно! І не треба! Все дізнаєшся свого часу. А ти мені подобаєшся! Красива, розумна, з хитринкою. Годишся!
Сказавши отак прямо майбутній невістці, Світлана Павлівна активно зайнялась організацією весілля.
– Мамі скажи, щоб приїхала. Порадитись треба, – сказала вона.
З матір’ю Ольги Світлана Павлівна спільну мову знайшла швидко.
– Ідіть, гуляйте, дітки! Ми тут і без вас розберемося.
– Мамо, та Наталя Миколаївна з дороги. Їй би трохи відпочити.
– Не твої це проблеми. Речі принеси з машини і ти вільна. Оля у мене поживе. Ти ж не проти? – Світлана, уважно глянувши на майбутню родичку, задоволено кивала. – Ось і чудово!
Оля, розгублено переглянувшись із матір’ю, сперечатися тоді не стала. І, як з’ясувалося, правильно і зробила.
– Хороша вона жінка, доню. Світлана. Я тепер спокійна. Не образить тебе.
– Звідки ти знаєш?
– Бачу. Чи думаєш, що твоя мати зовсім у людях не розуміється? А там буде видно. Поживемо – побачимо. Ти, головне, сильно характеру не показуй. Він у тебе є, знаю. Тільки знаєш, що?
– Що, мамо?
– Розумна людина характер свій до певного часу в секреті тримає. Та й потім не особливо демонструє. І правильно робить. Так воно спокійніше. А для сімейного життя взагалі добре.
…Крокуючи по вулиці, Оля раптом згадала цю розмову з матір’ю. Характер… Був він колись у неї. Був! Та весь вийшов!
Невже всі жінки втрачають себе, коли виходять заміж?
Скільки років минуло з того моменту, як вони стояли в ЗАГСі з Дмитром, трохи розгублені і такі щасливі? Два роки? Майже три. Не багато поки що.
А вона вже стала отакою. Ось і сьогодні образилася незрозуміло на що. Подумаєш, порівняв її сирники з маминими! Так, Світлана Павлівна і справді готує чудово…
Просто прикро! Що за манера порівнювати когось із кимось? Всі люди різні! Живуть у різних умовах, ростуть по-різному.
Ольга зайшла в кавʼярню свекрухи.
– Оля! – Світлана Павлівна обійняла невістку. – Ти чому тут? Трапилося щось?
Оля приготувалася вже було сказати, що все добре і вона просто забігла випити кави, але сльози зрадницьки нахлинули і вона схлипнула раз, потім другий, а потім зовсім розплакалась, зовсім як маленька дівчинка.
– Так! Зрозуміло! Ходімо до мене в кабінет. Що трапилося? – Світлана Павлівна насупилась.
– Дайте мені рецепт своїх сирників! – сказала Оля, навіть не думаючи вже, як дивно це прозвучить.
Світлана Павлівна застигла на хвилинку, а потім полегшено видихнула, і розреготалася.
– Зрозуміло все! Дмитрик вередує? От же ж! Ну, я йому влаштую!
– Не треба! – Оля схлипнула. – Може, він і правий. Звик до того, як ви готуєте, ось і сумує. А я так не вмію…
– Оля! – Світлана Павлівна посунула ближче до невістки тацю і пильно подивилася на неї. – Я думала, що ти розумніша.
– Я теж так вважала! – Оля сердито пирхнула і опустила очі.
– Дівчинко моя, не можна так! Хоча що це я? Вчити тебе, як жити треба, вже пізно. Ти давно доросла. А ось розповісти щось тобі про сина свого я можу. І тоді ти зрозумієш, що не на все і не завжди треба звертати увагу.
Світлана Павлівна сіла поряд з Ольгою і зробила великий ковток кави.
– Не можна мені стільки її вже. Серце і тиск. Сил немає! Хочу вже кинути все це, осісти на дачі і садити квіточки! Стільки років скачу вже, без перерви і вихідних… Поїсти по-людськи і то ніколи. Не говорячи вже про те, щоб готувати!
Оля, відкривши рота, слухала свекруху. Як це? Готувати ніколи?
– Не розумієш? – Світлана Павлівна засміялася. – Ех, Олечко! Жінка так влаштована, що їй треба, щоб хтось завжди нею захоплювався. Розумієш? Хоч трішки, хоч трішечки. І тоді життя стає кращим і тим, хто поруч теж буде добре.
Жаль, що чоловіки не завжди це розуміють! Дмитрик мій теж недолугий у цьому плані. Жодного секрету в моїх сирниках немає! Як і в будь якій іншій їжі. Я ніколи не любила готувати, за винятком якихось десертів. Та й коли то було. Так, на вихідних іноді його балувала сімʼю. І взагалі, я була не дуже хорошою матір’ю.
– Що ви таке кажете? Дмитро вас так любить!
– Тому й любить так, що не вистачало йому мене. Ласки не вистачало, уваги. Я вранці йшла з дому, коли він ще спав. А ввечері приходила, коли він уже спав… І так роками. Хороша матуся?
Не було б у нього такої бабусі, як Тетяна Петрівна, ще невідомо, що б з нього виросло. А вона, до речі, теж готувати не любила і тому ми один одного чудово розуміли. Стривай-но!
Світлана Павлівна вийшла з кабінету і згодом повернулася, вручивши Ользі барвисту картонну коробку.
– Ось! Мої сирники!
– Так це ж магазинні! – Оля розгублено крутила в руках коробочку.
– А ти як думала? Я зранку борошна намелю, яйця у курочок зберу і корову подою, щоб сир свіжий був?
Ага, зараз! Не треба ідеалізувати щось там, де цього не було.
Але чоловікам цього не зрозуміти. Йому прийшло в голову, що у мами смачно, і він навіть не розуміє, що сирники ці за стільки років сто п’ятдесят разів свій смак міняли. Хочеш експеримент?
– Який? – Оля трохи пожвавішала і, нарешті, видихнула.
– Приїжджай увечері після роботи сюди. Дізнаєшся…
…Увечері після роботи Ольга приїхала до свекрухи в кавʼярню. Світлана Павлівна зустріла її й одразу відвела на кухню.
– Так! Ось тобі все, що треба. Смаж сирники!
– Навіщо? – здивувалась Ольга.
– Потім скажу. Просто зроби, як завжди!
Затію свекрухи Оля зрозуміла тільки коли побачила в залі Дмитра. Він сидів за далеким столиком, похнюплений і засмучений.
Ольга стояла за дверима на кухню.
Вона бачила, як Дмитро заперечливо похитав головою, явно відмовляючись від пропозиції матері поїсти.
А потім, все-таки, почав колупати виделкою щойно приготовлені Ольгою сирники.
– Смачно? – Світлана Павлівна сиділа навпроти сина, підперши щоку долонею і дивилася, як він їсть.
– Дуже! Мамо, у тебе найсмачніші сирники в світі!
– Дружина твоя так не вміє?
– Ні. Я спробував їй сказати, що чогось не вистачає, а вона образилась! Навіть сказала, щоб я повертався до тебе жити, раз не подобається, як вона готує.
– А тобі не подобається?
– Та ні! Чому ж? Подобається. Але, у неї не так смачно.
– Та вже ж, синку… Поганенько я тебе виховувала в дитинстві!
– Мамо, ти чого?! – Дмитро здивовано кліпнув. – Чому ти так говориш?
– Та тому, що сама винна! Злюсь на себе! Сину, де я тебе прогледіла?
– Я тебе не розумію, мамо!
– Ти Олю любиш?
– Дуже!
– То чого ти тоді викаблучуєшся? Сирники йому не такі, бачте! А ці, значить, смачні?
– Дуже смачні… – Дмитро ще не розумів, куди хилить матір, але вже здогадувався, що її гнів не спроста.
– Так ось, любий мій, ці сирники тобі дружина приготувала. Щойно. Абсолютно і повністю без моєї участі. Зрозумів тепер? – Світлана Павлівна мимоволі посміхнулася, дивлячись на свого розгубленого сина. – Я люблю тебе, Дмитре! Дуже! Дорожче за тебе у мене на світі нікого немає. І ти це знаєш.
Але в тебе є ще одна людина, яку ти любиш не менше, аніж мене! Нехай навіть тобі здається, що це не так. Оля твоя чудова! Я взагалі дивуюсь, чому вона стільки часу мовчала. Ти ж сам сказав, що не раз просив її, а значить, вередував неодноразово. Так?
– Так…
– Дмитре! Чим ти думаєш? Ти думаєш, легко зберегти кохання? А я тобі скажу – складно! Одне слово, один жест і вже недовіри й образи. А тільки дай їм волю і все! Ти цього хочеш?
– Ні!
– Тоді запам’ятай просту істину – твоя дружина – це найкраще, що сталося з тобою після народження! Зрозумів?
– Не впевнений, але я подумаю над цим…
– Ось і подумай! А поки я піду Олю покличу, бо вона вже спереживалась там у коридорі. А їй нервувати не можна!
– Чому?
– Тому! Невже ти нічого не помітив? – Світлана Павлівна посміхнулася і потріпала сина по волоссю. – Оля сама тобі все розповість, коли настане час. А я пішла.
Світлана Павлівна прошепотіла щось на вухо невістці, а потім пішла у свій кабінет.
Там на полиці в шафі була схована та сама кавова чашка, з якої пила колись Оля в першу свою зустріч з майбутньою свекрухою.
Вона дістала її і покрутила в руках.
– Треба ж, здійснилося! – посміхнулась вона. – А якщо ще й двійнята будуть, тоді я взагалі не знаю… От же ж! Тут таке, а вони – сирники, сирники… Знайшли через що переживати!
І це вони ще імена не вибирали і ремонт жодного разу не робили! Нічого, – Світлана Павлівна сховала чашку у шафу, закрила її і погладила дверцята. – Впораються! Головне, щоб чули один одного! Головне, щоб чули…