Олег та Олена одружилися зовсім молодими. Олені було 20 років, а Олегу 25. Весілля пишним не робили. Все було скромно, батьки та близькі друзі. Замість пишного весілля молоді поїхали до подорожі. Життя складалося як у гарній книзі. Любили одне одного. Скрізь удвох. Через п’ять років народився синочок Андрійко. Олена кружляла над малюком як окрилена. Але ніколи не забувала про чоловіка. Багато хто заздрив їм. Живуть мирно, робота хороша. Квартира, є машина. А в інших нічого. Олег із Оленою не звертали уваги на ці розмови.
Так минуло 15 щасливих років. Відзначили Андрійкових 10 років, а вночі Оленці стало зле. Викликали швидку, їй стало краще. Але через декілька днів все повторилося. Олені порадили сходити на огляд. Олег, не слухаючи протести дружини, повів її на обстеження. Результат був невтішний. У жінки виявили важку недугу. Ніхто не давав ніяких гарантій.
Олена довго плакала. Увечері сиділа біля ліжка сина і дивилася, як він спить. А по щоках повільно котилися сльози. У Олега ком стояв у горлі, побачивши все це. Він не знав, що робити, куди бігти, де шукати допомоги. Готовий продати все, аби допомогти своїй Оленці.
Олена трималася два місяці. Ходила весь час у косиночці. Від пишної зачіски нічого не залишилося. Все жалілася, що їй соромно перед Олегом.
– Олежик, ти на мене не дивись.
– Що ти таке кажеш, ти у мене найкрасивіша. Я завжди буду тебе любити.
– Олег, любий, ти тільки вирости з нашого сина гідну людину.
– Олена припини, ми разом виростимо нашого сина, ще й онуків дочекаємось.
– Ех рідненький мій, я ж все розумію. Я не переживаю через це, ось тільки Андрійка і тебе шкода.
Олег обійняв дружину і притулив до себе.
Прийшов Андрійко, сів поруч із мамою. Олена усміхнулася і попросила сина нахилитися до неї. Поцілувала Андрійка і сказала.
– Синку, я дуже тебе люблю і завжди любитиму. Ти, будь ласка, слухайся тата і допомагай йому у всьому. Я можу на тебе покластися?
– Звичайно мамо. Навіщо ти так сумно кажеш? Мені це неподобається.
Олег узяв сина та вивів у свою кімнату. Присівши перед ним навпочіпки сказав,
– Синку, мамі дуже погано, обіцяй, щоб не трапилося, ти будеш чоловіком і будеш себе тримати в руках. Ти мені дуже потрібен. А зараз просто посидь у себе в кімнаті, а я посиджу біля мами.
Олег повернувся до Олени. Жінка розплющивши очі покликала Олега сісти з нею поряд. Він сів на край ліжка і взяв Олену за руку.
– Олеже, я хочу, щоб ти знав, ти і Андрійко це найкраще, що було в моєму житті. Я знаю, що до ранку мене не стане. Я дуже тебе люблю і завжди тебе любитиму. Але ти не повинен сумувати за мною. Ти маєш жити.
– Я не хочу… без тебе. Ти все моє життя.
– Ні Олег, обіцяй, що ти дочекаєшся онуків. А потім, ми з тобою поговоримо. Обіцяй. Я чекаю.
– Обіцяю.
– Ну от і добре. Тепер я спокійна. Тримай мене міцніше. Так легше йти. Прощай мій рідний. Поцілуй Андрійка та батьків.
Олена заплющила очі, міцно, на скільки у неї вистачило сил, і взяла Олегову руку. За кілька хвилин вона глибоко зітхнула, посміхнулася і відпустила руку. Олег сидів нерухомо. Не видаючи ні звуку, тільки з очей капали сльози на долоню дружини.
Потім був похорон, сльози і порожнеча. Все життя стало одноманітним, він жив тільки для сина. І виростив із нього справжню людину. З дня відколи не стало Олени, минуло сімнадцять років. Андрій одружився. І за рік подарував Олегові онучку. Маля назвали Оленкою. Яка ж вона була схожа на свою бабусю. Олег натішитися не міг. Настав день чергових роковин, відколи не стало дружини. Олег зранку зібрався і нічого нікому не кажучи поїхав до Олени. Підійшовши до могили дружини, поклав квіти і сів на лавочку.
– Привіт моя кохана. Ось прийшов до тебе. Я так довго готувався до цього дня. Адже я виконав свою обіцянку, я дочекався онучки. Тепер ти маєш зі мною поговорити. Я прийшов до тебе. Я всі ці роки чекав, коли зустрінусь із тобою. Ти не можеш мене покинути.
Вдома син із невісткою стали турбуватися, куди пішов батько. Потім Андрій згадав, що сьогодні річниця матері і швидше за все батько поїхав до неї. Син зібрався і теж поїхав. Підійшовши ближче, він побачив, що батько сидить на лавці. Тільки якось дивно сидить. Підійшовши ближче, він зрозумів, що батько пішов…пішов до мами. На обличчі його була посмішка, поряд на лавці лежало фото матері.
За кілька днів батька поховали поряд із матір’ю. Андрій стояв разом із дружиною і довго дивився на могили батьків. А потім сказав.
– Ну ось, весь час чекав, коли мама забере його до себе. Дочекався. Сподіваюся вони тепер поряд. Вони все життя любили одне одного. Мені дуже вас не вистачатиме. Люблю вас. Я обов’язково розповім вашій онучці, які чудові в неї були бабуся та дідусь.
Дружина Андрія постійно тримала за руку чоловіка, намагаючись підтримати його. Вона знала, як він любив своїх батьків, як обожнював їх. Тепер він осиротів. І вона з донькою йому зараз дуже потрібна.
Кохання може багато. Сила кохання незмірна.