– Ой, синочок, приїхав – зраділа Ніна. Микола м’явся біля порога – Привіт, мамо. Я, це, не один. Ось – І підштовхнув вперед худенького хлопчика в окулярах і рюкзаком за плечима. – О, Божечки, внука мені привіз. Це Саша чи Олексій. Щось не впізнаю, без окулярів – Микола сів на стілець – Так одягни. Це Васька, мій позашлюбний. Пам’ятаєш, ми з Зіною на рік розходилися? Так я тоді з Валькою і зійшовся. Ось він і народився. І я здуру на себе його записав – зітхнув він.
Ніна перебила його – Ти що це при дитині верзеш. Малий він ще про твоє недолуге життя знати. Вася, ти йди поки в зал і телевізор подивися, поки ми тут з батьком твоїм розберемося – Хлопчик мовчки роззувся і пішов в кімнату. Ніна тихо запитала – А Зінка то про нього знає? – Вона не любила дружину сина. Микола здригнувся – Ти що, мамо? Якби дізналася, давно босим з дому поперла. А мені шкода. Я його своїми руками з фундаменту будував – Ніна зітхнула – До кого ж ти у мене недолугий якийсь. Не мужик, а тюхтій. Під каблуком у Зінки все життя. Як ще умудрився на стороні сина завести, прямо чудно. І навіщо ти мені його привіз? Зінка дізнається і мені бути непереливки.
Микола став пояснювати – Валька, заміж зібралася. З новим коханцем на південь поїхала. На місяць, уявляєш? Ну і зателефонувала мені. Каже, забирай сина куди хочеш, хоч додому веди. Я їй, з глузду з’їхала, у мене дружина, вона нас разом вижене. А вона, не хочеш по-хорошому, буде по поганому. Принесу твоїй Зінці свідоцтво про народження і викручуватимешся як знаєш. А це все. Вона мені Вальку ледве пробачила, півроку зі мною не розмовляла. Так я і вирішив, нехай він у тебе місяць побуде, а потім приїду, заберу.
Нмна похитала головою – Ось який був в дитинстві, таким і залишився. Щоб не накоїв, мама допоможи. Гаразд, куди тебе подіти. Залишай хлопчину. Тільки щось він не в нашу породу. Він точно твій? – Микола махнув рукою – Мій, не сумнівайся. Валька, теж не цукор, але жінка вірна – Вони замовкли. Ніна схопилася – А чого я сиджу? Давай хоч нагодую з дороги – Микола піднявся – Вибач, мамо, але поїхав я. Зінка вдома чекає. І так набрехав, що за запчастинами до міста поїхав. Ваську нагодуй, а я пішов – Ніна обняла свого непутящого сина і прошепотіла – Ну з Богом, кровинка моя.
Васька їв швидко, не відриваючи очей від тарілки. – Може ще? – з жалем запитала Ніна, бачачи, як швидко він все з’їв.- Не треба, Дякую – встав він з-за столу. – Ну сходи на вулицю, погуляй, а я поки вечерю приготую. А що в тебе там в рюкзаку? – запитала вона. Він буркнув – Речі- Ніна кивнула – Прати сам будеш чи мені доведеться? – Вперше він підняв на неї перелякані очі – А я не вмію. У мене мама завжди прала – Ніна підняла легкий рюкзачок – Ну йди, а я подивлюся і сполосну, що брудне.
Він вийшов, а вона стала перебирати нехитрі дрібнички. Дві футболки, штани, і паро шкарпеток. – Не густо похитала вона головою – Навіть светра теплого не поклала. Видно, ще та матуся – І замочивши речі в тазу, взялася за пиріг з вишнею.
Раптом з вулиці почувся крик. Ніна вискочила, навіть рук не обтрусивши від муки.- Що трапилося? – Васька ревів і тримався за ногу – Мене гусак вщипнув. Боляче – сльози гронами котилися з його очей.- А чого ти до них поліз? Вони он де пасуться, а ти у дворі був – запитала вона, розглядаючи червону пляму на нозі. – Я просто їх подивитися хотів – схлипував Васька.- Ти що зроду гусей не бачив – здивувалася вона.- Бачив, але близько не підходив – прошепотів він. – Ну добре, пішли в хату, помажу тебе маззю – взяла вона його за руку.
Після вечері, поклала його на диван і довго не могла заснути. Ну що за життя таке пішло. Вона б зроду свого Миколу до чужої жінки не відправила. Матуся напевно ще та гуляка. І тут вона почула схлипування. Прислухалася, точно хлопчик плаче. Вона тихо підійшла до нього – Що ти, синку? Не подобається у мене? Ну зачекай місяць пройде і мама тебе назад забере – Він схлипнув і прошепотів – Не забере. Я чув, як вона з дядьком Вітьою говорила, що коли вони приїдуть, мене в якийсь інтернат віддадуть. І будуть тільки на канікули забирати. А я не хочу, мені вдома з мамою добре було. Поки цей дядько Вітя не прийшов. І дяді Колі я не потрібен, він мене навіть по імені не називає. Ви, бабуся, хороша, але я вам теж не потрібний – заплакав він.
У Ніни защеміло серце. Вона обняла його худеньке тільце – Не плач, Вася. Я тебе в образу не дам. Хочеш, я з мамою твоєї поговорю і ти у мене жити будеш? У нас тут школа хороша і вчителі. Ми з тобою за грибами, ягодами ходити будемо. Корівку нашу доїти. Ти он який кволенький, а від парного молока стільки сил додається. Не віриш? Я тебе завтра з Павликом познайомлю. Він хлопчик хороший і від молока збитий, як колобок. Хочеш? – Він обняв її за шию – Хочу. А ти не обдуриш? – Ніна поцілувала його в маківку – Звичайно ні.
Пройшли роки. Валентина іноді приїжджала, привозила подарунки. Але не затримувалася, з машини її вічно квапив Вітя. Микола з’являвся але рідко.
З кволого хлопчаки виріс справжній здоровань. І сьогодні вона з самого ранку приготувала найулюбленіші страви онука, раз у раз, визирала у вікно. Але прогледіла. У будинок зайшов молодий солдат і тихо покликав – Бабуся, я приїхав, ти де? – Вона вибігла з кімнати і повисла у нього на шиї – Вася, внучок ти мій рідний…
-До матері поїдеш? – запитала вона. Він відклав вилку і сказав – До якої? Яка кинула мене і раз на рік привозила мені дрібнички? Ні, не поїду. Моя мама, це ти і це не обговорюється – і знову взявся за їжу. А Ніна крадькома витерла сльозу, яка радість, що у неї є такий онук. Відрада і допомога на старості років. Кровинка її, рідна.