– Діти, у мене паркан похилився, треба було б приїхати і полагодити, – кажу я спочатку своїй доньці. Вони з зятем до мене частіше приїжджають, бо їм ближче.
– А чого ти постійно лише мені телефонуєш, чому мій чоловік, який є тобі всього лиш зятем, має все робити, якщо у тебе є син. Дзвони до Матвія, нехай він хоч раз щось зробить, – відмахнулася донька.
Сина я набрала, навіть кілька разів спроби робила, але він від мене слухавку не брав і навіть не вважав за потрібне передзвонити.
Оце я дожилася до того, що маючи двох дітей, мені просто нема кому допомогти. Чи про таку старість я мріяла? Адже я поки мала сили, то дуже дітям своїм допомогла. Але вони нічого не оцінили.
Мені 67 років, і нещодавно я повернулася з Італії, де була на заробітках майже 16 років. Я б і далі там залишалася, бо хотілося ще і свій будинок до ладу привести, але я не встигла, бо здоров’я стало підводити настільки, що треба було їхати додому лікуватися.
Але за ці роки я багато встигла. Доньці і сину я по квартирі купила, бо вони не хотіли залишатися в селі. З ремонтами я допомогла, з меблями, та я практично все сама для них облаштувала.
Не відмовляла я ніколи і тоді, коли діти просили на дрібні чи великі витрати, я навіть їм обом допомогла машину купити.
Болячки обсіли мене в дуже незручний час, бо я якраз вирішила, що буду відкладати собі на ремонт в будинку, адже він стоїть в такому стані, як я його залишила.
Та я нічого не встигла, бо захворіла і додому поїхала, ноги мене дуже болять, так що доведеться заробітки забути. Але мені зараз просто нема за що жити.
Ті гроші, які я привезла з собою, я витратила на лікування. Стала я почуватися краще. Думаю, треба хоч трохи щось зробити поки літо, бо я навіть не знаю, чи зможу зимувати в своїй хаті.
Покликала я дітей до себе, кажу, що треба мені ремонт зробити, нехай допомагають.
Їм ця ідея не сподобалася, але вони таки скинулися і косметичний ремонт зробили, так би мовити, освіжили, хоча до ідеалу там ще далеко. Але все ж, це краще, ніж нічого.
Витратилися син з дочкою максимум по 10 тисяч гривень, бо перебілили стіни вапном і все помалювали найдешевшою фарбою.
А поводять себе так, ніби вони мені будинок купили. Тепер їх і не допросишся щось зробити. Полагодити паркан, чи допомогти зібрати з грядок урожай – їх з такими питаннями не варто турбувати.
– Мамо, ти відколи приїхала з тої Італії, тобі вічно щось треба і треба, – картають мене діти. – Набридло уже, навіть не хочеться до тебе їхати, – заявила донька.
З сином окрема історія, він від мене слухавку не бере, так що я навіть не знаю, де він і що з ним.
– Мамо, у тебе є донька, от нехай вона з тобою і возиться, – сказав якось мені син. – Ну ж не буду я, чоловік, за тобою горшки виносити.
– Дякувати Богу, нічого за мною ще виносити не треба, – кажу. – Але є чоловіча робота по господарству, і хто мені має допомогти?
Діти в один голос твердять, що було добре, коли я на заробітках була і не напрягала їх своїми проханнями.
Я вже зовсім засмутилася, не знала, що робити, але тут мені зателефонувала Анна, італійка, маму якої я доглядала останніх 4 роки.
Анна мені пропонує повертатися в Італію, каже, що лікаря хорошого для мене знайде. Каже, що мені все одно в якій хаті сидіти, а так я і грошей собі зароблю, і підлікуюся.
Її пропозицію я прийняла, почуваюся я вже краще, так що поїду. Але дітей своїх я попередила, що тепер я їм нічого не дам, навіть кави не вишлю, бо вони мали шанс показати своє справжнє ставлення до мене.
– Знову ти, мамо, вигадуєш. Важко з тобою, напридумуєш собі всякого, накручуєш себе, нічого ж не сталося, – каже донька.
А яка ваша думка? Я справді себе накручую і забагато хочу від дітей?
Фото ілюстративне.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.