– Ну ось чого це ти так скоро зазбиралася їхати додому? Ти ж хотіла завтра спокійно взяти квитки, без цього всього поспіху.
– Та от колега подзвонила, у неї дочка занедужала, треба було б підмінити. Зараз сяду в нічний поїзд і рано вже вдома буду. Там переодягнуся і вийду на роботу.
– Ніч не спавши?
– Та чому ж не спавши? Мамо, у поїзді за шість годин я висплюся.
– Ну ти, Ларисо, й вигадала! Хоч би Сергійку подзвонила, сказала б, щоб він тебе зустрів.
– Та яке там! Це йому о п’ятій ранку треба вставати. Все нормально, я візьму таксі.
Не хотілося говорити мамі, що кілька годин тому Лариса з чоловіком Сергієм знову посварилися по телефону.
Щось почастішали у них ці сварки останнім часом, до цього п’ять років прожили разом просто ідеально, а останні два роки сваряться, причому через нісенітниці.
Навіть до розлучення доходило, але Сергій був проти – хотів зберегти сім’ю, все ж таки донька у них.
Ха, дочко, можна подумати, що вона його міцно тримає!
Сергій часто затримується десь, каже, що по роботі роз’їжджає містом, але щось мало віриться.
Лариса його навіть у зрадах підозрювала.
Сергій тільки сміявся з цього, але що робити – не спійманий же ж на гарячому.
– Ну, все мамо, я поїхала. Нехай Аліна частіше гуляє, тільки шоколад їй не давай, не можна їй. У серпні приїду, заберу її.
Лариса поцілувала сплячу доньку й поїхала на залізничний вокзал.
Ну нарешті додому. У батьків у селі, звісно, теж добре, але хочеться вже й у своє ліжечко, хоча раніше завтрашнього вечора лягти в нього не вийде.
Поки й місце у вагоні згодиться, спати дуже хочеться. Сергій завтра вихідний, можна було йому подзвонити, щоб він на машині зустрів, але Лариса на нього ще була ображена.
Лариса відкрила двері в свою квартиру.
– Шоста ранку, Сергій напевно ще спить, – подумала вона. – Треба ходити по квартирі тихесенько – хай спить, не хочеться вчорашню сварку наново починати. От тільки у спальні шафу треба відкрити, щоб переодягнутися…
Лариса обережно відкрила двері у спальню і подивилася на чоловіка.
Він лежав, відвернувшись обличчям до вікна, видно тільки було спину.
– А це ще хто?! – раптом подумала Лариса. – Чия ця рука ледве видніється з-під ковдри?!
Лариса обійшла ліжко і побіліла від побаченого.
Біля Сергія спала якась худенька дівчина…
Ларисі стало не по собі.
Вона відвернулась і відкрила скрипучі дверцята шафи.
Було чути, що в ліжку хтось заворушився.
– Так, зараз буде сцена! – подумала Лариса. – Цікаво, як Сергій буде виправдовуватися? Але сьогодні він точно збере валізи й піде. Наприклад до цієї брюнетки, яка спить у їхньому ліжку, ну чи в багатодітну родину своєї сестри. Тут він точно не залишиться!
Це була квартира Лариси. Батьки залишили їй житло, коли переїхали жити в село.
Лариса обернулася.
Сергій сидів на ліжку з широко відкритими очима. Та жінка прикривала ковдрою своє обличчя.
– Ти чого так рано приїхала? – запитав Сергій
– На тебе, зрадника, подивитися!
Лариса обернулася до шафи і спокійно вибирала собі одяг. Щоправда, це був зовнішній спокій, усередині її всю трясло.
Сергій зашепотів якомога тихіше:
– Ларисо, пробач мені, я випадково вчора з другом погульбанив у ресторані після нашої з тобою сварки, і якось опинився з цією жінкою в ліжку.
Я навіть не знаю, як її звуть…
– Сергію, ти не правий, – почувся писклявий голос брюнетки з-під ковдри. – Скажи правду, як ти давно хотів – ми зустрічаємося вже пів року. Ти ж сам казав, що скажеш про це дружину і підеш до мене. Скажи їй, що любиш тільки мене!
– Олено, ну навіщо ти так?! – вигукнув Сергій.
– Ім’я, значить, не знаєш? – усміхнулася Лариса. – Ну-ну! Твоя Олена права – ти зараз забереш свої речі, і поїдеш до цієї худої брюнетки. А я піду на роботу, відпрошуся на годинку і піду, напишу заяву на розлучення.
Так що удачі вам.
Ключі потім повернеш. А втім, не треба, я замок зміню, він і так розбовтаний, ти ж обіцяв його полагодити, а так і не зробив. Чуєте, Олено? Недолугий він. Він тільки обіцяє, але нічого не робить. Тож такий подарунок я передаю вам!
Лариса перевдяглася у ванній і пішла на роботу. Сльози котилися по щоках, але нічого, вона цей етап у житті переживе.
Вже на роботі в лікарні, де вона працювала медсестрою, її помітив зауважив завідувач Руслан Борисович.
Він був на одинадцять років старший за Ларису, і явно вона йому подобалася. Завжди уважний, навіть якийсь дбайливий до неї, але почуттів своїх він не показував, поважав свою підлеглу.
– Руслане Борисовичу, – сказала Лариса і щільно стиснула губи, щоб не заплакати. – Я можу у вас відпроситися вдень, на годинку? Мені це дуже потрібно.
– А що сталося?
– На розлучення треба подати.
– Навіщо? Ви ж начебто з чоловіком ладнали.
– Він мені зрадив.
– Ого! – зітхнув завідувач відділення. – Може, мине час і пробачиш?
– Нізащо! Я їх сьогодні застала у ліжку, ця картина у мене завжди буде перед очима…
– Ну що ж, треба – так треба. Добре, відпускаю тебе на годинку.
Добре, що хороший цей Руслан Борисович. Він сам пережив розлучення, але з іншої причини: дружина у нього була дуже ревнива, та ще й сварлива.
Вона не раз приходила у лікарню до чоловіка і влаштовувала сцени, ревнуючи його до всіх навкруги.
Це було дуже негарно. Руслан Борисович був стриманий, намагався дружину відвести у свій кабінет, але та ще довго галасувала при всіх.
Кого ревнувати?
Завідувача всі знають, порядний чоловік! Але всьому є межа, і він пішов від дружини три роки тому.
…Лариса подала на розлучення і повернулася додому. Тиша, речей немає, Сергій все ж таки пішов до своєї брюнетки.
Було неприємно й тужливо, але добре, що він пішов – менше приводів для грандіозної сварки. Все одно Лариса його не пробачила б і виставила.
Вона зайшла в спальню. Ліжко не було застелене, а постільна білизна все та ж, у якій спали ці коханці. Лариса стягнула постільне, а потім скинула все у сміттєвий пакет. Тієї ночі вона навіть не лягала на ліжко, хоч і мріяла вчора про це.
Лягла на дивані.
…Минали дні, наближалося розлучення. Сергій дзвонив часто, просив пробачити його, казав, що це був перший і останній раз, коли він їй зрадив, клявся, що виправиться. Лариса байдуже слухала його і мовчала.
– Ну, що ти мовчиш, Ларисочко?
– Ну що, тебе вже та, худа, не влаштовує?
– Я не люблю її! Я тебе кохаю.
– А де ж ти живеш? У сестри?
– Та ні, в Олени. Я в сестри не можу – там купа дітей, спати не дають.
Все, розмова закінчена. Якийсь час Лариса ще сумнівалася у своєму рішенні, але тепер вона точно розлучиться.
Минув місяць, і на телефон Лариси хтось подзвонив. Вона чомусь одразу впізнала писклявий голос Олени, вона була трохи весела.
– Доброго вечора, це Олена. Ви мене впізнали?
– Так, впізнала, і що?
Коротке мовчання, сопіння в слухавку.
– А ми з Сергійком дуже щасливі, у нас все гаразд!
– Я рада за вас.
Знову сопіння.
– І ви не були праві, що Сергій нічого не вміє, він мені все в квартирі полагодив. Просто він не хотів цього робити, тому що ви неправильний підхід до нього знаходили. Він любить ласку, ніжність, і я це все йому даю. А ви були поганою дружиною.
– Ну, нехай, і що ще?
– А ви точно на розлучення подали? І коли воно буде? Просто ми одразу хочемо одружитися.
– Через два тижні! Це все?
– Так, все, до побачення. І не треба мені більше дзвонити.
Розлучення було спокійним. Сергій спробував помиритись перед судом, але Лариса різко відповіла йому відмовою.
Розлучилися. Кожен пішов своєю дорогою.
Чомусь на самому суді вона не відчула якогось потягу до колишнього чоловіка. Все зникло! Нехай буде щасливий зі своєю Оленою, Ларисі вже байдуже.
Щоправда, невідомо, як ще донька відреагує на цю новину, хоч тато нею майже й не займався.
Настав час забирати в батьків Аліну. Лариса попросила вихідні у Руслана Борисовича хоча б пару змін.
– Ти по доньку їдеш? – запитав він. – Ти знаєш, у мене теж ось-ось відпустка планується. Як ти поставишся до того, що ми разом поїдемо по неї машиною?
Руслан Борисович розгублено дивився на Ларису – здавалося, що він сам злякався свого зухвалого запитання. Але Лариса посміхнулася і відповіла:
– Ну, а що – це непогана ідея! Тільки не треба, щоб у нашому відділенні про це знали – ще чутки підуть.
Після цієї розмови Лариса не могла заснути всю ніч. Вона здогадувалась, що подобається своєму начальнику, але як свого кавалера до сьогодні вона його не розглядала.
Так, він їй теж подобався, але просто як людина – спокійна, витримана, справедлива, добра. Та й симпатичний він.
У призначений день, рано-вранці, Руслан Борисович під’їхав до будинку Лариси. Він підготувався ґрунтовно: кава у термосі, канапки, ще дещо з їжі, сам приготував, дуже смачно. Їхали практично без зупинок, тільки заправлялися.
– Руслане Борисовичу, – запитала Лариса на півдорозі. – А чому ви вирішили зі мною поїхати?
– Так, Ларисо, давай ми з тобою домовимося: ми не в лікарні, не треба ніякого по-батькові, просто Руслан і на «ти», добре?
– Добре, – Лариса мило усміхнулася.
– А тепер я тобі відкрию маленький секрет, будь готова до нього. Якщо чесно, то після розлучення я відчув, що закохуюсь у тебе.
Знаєш, мені було дуже важко це приховувати, але нічого не вдієш – ти була одружена.
Я постійно думав про тебе, рвався на роботу, коли ти була на зміні.
Ти не уявляєш, як я в душі зрадів, коли дізнався, що ти розлучаєшся!
Мені хотілося стрибати від щастя, але тобі було важко. Я чекав на той момент, коли в твоїй душі все заспокоїться до чоловіка, і, напевно, цей момент настав, так?
– Так, – тихо відповіла Лариса.
– Скажи, а я тобі хоч трохи подобаюся?
– Дуже подобаєшся! – не збрехала Лариса.
Руслан зупинив машину на узбіччі й подивився на Ларису. Він був розгублений, очі бігали, і в них було питання:
«Можна тебе поцілувати?»
Лариса це відчула.
Руслан нахилився і вони поцілувалися.
Далі їхали мовчки, кожен думав про своє, Руслан тільки іноді щасливо посміхався.
А ось і батьківський дім! Мама з татом уже знали, що їхня дочка розлучилася і їде до них зі своїм начальником, тож зустріли гостей дуже тепло.
Мама відчула, що між Ларисою і Русланом щось є, і весь час намагалася з’ясувати це в дочки.
– Мамо, я сама ще нічого не знаю.
– То вам стелити разом чи нарізно?
– Мамо! Нарізно!
– Так, але в одній кімнаті, так? Ларисо, лови момент, він хороша людина і дивиться на тебе такими очима! Явно він у тебе по вуха закоханий. А ще один плюс – він твій начальник! Це ж хороша пара!
Увечері, коли всі спали, Лариса з Русланом сиділи у дворі. Вони цілувалися й милувалися зоряним, літнім небом.
Наступного дня вирішили залишитись ще на пару днів. Аліні сподобався дядько Руслан, він був дуже уважний до неї, не те, що рідний батько.
– Аліно, – сказала їй Лариса осторонь. – Ми з татом більше жити не будемо, він пішов до іншої тітки.
– Ясно, – знизала плечима дівчинка. – А ми тепер житимемо з дядьком Русланом?
Дивна реакція у Аліни, маленька, але начебто все розуміє.
Та й Руслан у першу ж ніч запропонував Ларисі після приїзду одружитися й жити разом – він цього довго чекав.
Після розлучення він жив у однокімнатній квартирі, але оскільки Лариса жила в трикімнатній, то вирішили, що він переїде до неї, а одну квартиру можна здавати в оренду.
– Так, ми житимемо з Русланом, – сказала Лариса доньці.
Поверталися вони додому на машині вже майже нареченим і нареченою, та й настрій був прекрасний.
Вже коли Лариса вийшла на роботу, вона всім оголосила про майбутнє весілля.
Відзначили весело всім колективом. А через кілька місяців, ближче до Різдва, їй знову подзвонила Олена.
– Ти не знаєш, де Сергійко? – запитала вона.
– Звідки я можу знати?
– А до тебе він не їздить? Ну, може, ви знову зустрічаєтеся, як коханці?
– Ще чого не вистачало! Я в таке не лізу. А ще я вийшла заміж. Ти маєш знати, де твій чоловік, ви ж щасливі разом!
– Він мене заміж не кличе і завжди десь зникає. То парфумами від нього жіночими чути, то волосся біле і довге я знайшла на його светрі. Я все помічаю!
– Ну що – побувала у моїй шкірі? Розбирайся тепер сама, і мені більше не дзвони!
…Та все одно, що там, що там у Сергія з Оленою,
Ларисі зовсім не було шкода цю худу брюнетку.
Вона тепер щаслива з Русланом і крапка.