– Ну що, гості дорогі? Наїлися? Напилися? Догодила я вам? – Запитувала Юля, ставши на чолі великого столу.
– Так, сестричка, — сказав Борис, — ти, як завжди, на висоті!
– Згодна на всі сто! – Підтримала брата Наталя. – Ми з тобою в матері вдвох готувати вчилися, але у мене так смачно ніколи не виходить! Не дарма ж я тебе завжди кличу готувати на мої свята!
– Мамо, – сказала Настя, – а мені ж знову з фітнесу залу не вилазити! Але зупинитись я не могла!
– Мамо, я до тебе дружину пришлю, щоб ти її готувати навчила, — закивав Андрій.
– Ось тому я з тобою й одружився! – промовив Василь і сито ригнув. – Перепрошую!
– Догодила, значить! – Юля широко посміхнулася. — А тепер, всі мої любі й кохані, — вона зробила паузу, під час якої з її обличчя зникла посмішка, — провалюйте всі з мого будинку!
Це була остання вечеря, яку я вам приготувала! І востаннє, коли я для вас напружувалася! Тепер я не хочу вас ні бачити, ні чути та й знати вас не хочу!
Вона взяла зі столу салатницю, величезну і масивну, і з усієї сили кинула її об підлогу!
– Все! Скінчилися танці! – промовила вона з недоброю усмішкою. – Більше на собі я нікому не дозволю їздити! А надто вам!
Над столом повисла тиша, а гості перебували у стані глибоко шоку.
Від кого завгодно вони могли чекати такого вчинку, але точно не від Юлі. Спокійної, послужливої, поступливої.
– Очманіла? – спитав Василь.
За що відразу ж отримав ляпас від дружини.
– У швидку дзвоніть, у неї психічний напад! – Вигукнула Наталка.
Юля взяла до рук графин із залишками соку:
– Хто потягнеться до телефону, в голову отримає! – Юля мило посміхнулася. – А чого ви, власне, завмерли? Руки в ноги та розбігайтеся! Таргани ви мої ненаситні!
– Юля! – суворо сказав Борис. – Я тобі, як старший брат кажу: заспокойся і прийди до тями!
– Ні! – З усмішкою відповіла Юля. – Я більше не хочу вам усім слугувати! Не хочу та не буду! І догоджати не буду! І бігти стрімголов, бо хтось щось зробити сам не може! Усе! Досить!
– Так, яка муха тебе вкусила? – спитав Василь, потираючи почервонілу щоку. – Нормально ж все було!
– Я ж не просто так вас усіх зібрала, – Юля присіла на стілець і відкинулася на спинку. – Ваше нахабство перейшло всі межі. До речі, вже давно!
Але останній ваш демарш показав мені, наскільки ви нахабніли. І тому я більше не хочу вас усіх бачити у своєму житті!
– То ми нічого не зробили, — промовив Андрій.
– Ось, саме нічого, синочку! Ось саме нічого!
***
Говорять, що життя треба прожити правильно. І не посперечаєшся. А як це “правильно”? І кого не спитай, кожен каже щось своє, особливе.
Юля прожила сорок п’ять років з упевненістю, що живе життя саме правильно. У крайньому разі, самій їй було дорікнути ні в чому.
Народилася вона в сім’ї третьою дитиною та другою сестрою. Батьків радувала, брата любила, сестру не діставала. Вивчилася, працювати пішла. Зірок з неба не хапала, але й у хвості не тяглася.
Свого часу заміж вийшла, двох дітей народила. Дружиною була вірною, люблячою, у всьому чоловіка підтримувала, без причини не лаяла. Мамою була гарною. Дітей виховала та вивчила, та в життя відправила.
У дорослому житті, контакти з братом та сестрою не втрачала. Коли допомогти, коли відсвяткувати, коли з проблемами впоратися, коли й порадіти. Доброю її вважали, чуйною, розумною та розуміючої.
Тому Юля і вважала, що жила життя правильно. А ось у сорок п’ять років вона дізналася, що таке бути покинутою на самоті, та ще й у самий нерадісний момент.
***
– Юліє Михайлівно, — лікар заглянув по обіді, — усі аналізи прийшли, протипоказань немає. Призначаємо операцію?
– Звичайно, лікарю, — сумно промовила Юля, — питання вже вирішене.
– Я розумію, – відповів лікар, помітивши пригніченість пацієнтки, – але ж мало що…
– Призначайте, – махнула рукою Юля. – Раніше почнемо, раніше закінчимо.
– Добре, – лікар зробив запис у карті. – Сьогодні ще вечеряєте, завтра ні-ні, а післязавтра операція.
Він повернувся до Юлиної сусідки по палаті:
– Катерино, з вашими аналізами не все гаразд, розбиратимемося.
– Добре, Олегу Олеговичу, — сказала Катя.
А коли лікар вийшов, Катя спитала в Юлі:
– Чого ти така згасла? Операції боїшся?
– І це теж, – кивнула Юля. – Чоловік ще… – глянула на телефон.
– А мене мій із піснями проводжав, — усміхнулася Катя. – Відчуваю, відвезе дітей до матері, а сам влаштує свято! Ну, нічого, потім відпрацює! Може, і твій у відрив пішов?
– Судячи з останнього голосового повідомлення, вже на повний зріст, – Юля підібгала губи. – Знає ж, паразит, що в мене операція! І яка знає! Ось, підтримати б! А він вже із друзями на склянці!
– Ай,— відмахнулась Катя,— усі вони такі!
– І все одно прикро, – відповіла Юля. – Видалення матки – справа серйозна. Хоч якусь участь виявив би! Я ж йому казала, що і страшно мені, і як ніколи підтримку потребую. А він, тільки я поїхала, два короткі повідомлення, і взагалі навіть не відповідає!
Катя була молодша за Юлю років на десять, і досвіду їй бракувало, щоб заспокоїти та підбадьорити, тому розмова затихла сама собою.
Вечеряти Юля не пішла, а з собою нічого не брала, бо знала, що перед операцією не можна їсти. Лежала тихо, розглядаючи стелю.
А згадався випадок, коли Вася на роботі ногу у двох місцях зламав. То вона тоді до нього в лікарню щодня їздила. Після роботи на маршрутках. Годувати домашнім, чистий одяг привезти. Сиділа з ним допізна, підтримувала. А сама потім лише опівночі додому діставалася.
Коли його додому відпустили, відпустку взяла, щоб допомагати спочатку. І теж, як муха в окропі.
Ні словом, ні поглядом, ні помислом не відмовила коханому чоловіку допомоги. І воду носила, і з ложечки годувала, і мила, і голила, і чухала.
– Ось чому він так зі мною? – Запитала Юля, коли Катя повернулася з вечері.
– Не тільки твій так поводиться! – Усміхнулася Катя. – Усі вони такі! Споживачі! Чи в школі їх вчать бабам на шию сідати?
Я свого на роботу три роки гнала, через знайомих влаштовувала, містечко по жирніше вибирала. А йому все не так. Поки не пригрозила, що розлучуся і на аліменти поставлю, на жодну роботу не хотів!
– Мій працює, – відповіла Юля.
– У твого інші дурощі, — Катя розвела руками, — все одно – експлуататори вони! Якщо одразу не приструнити, на шию сядуть, ніжки звісять, то ще й поганяти будуть! Це я зрозуміла!
Та і Юля вже починала розуміти, що чоловік у неї як сир у маслі, та по сметані, а вона довкола нього на задніх лапах.
– Може, я даремно на нього образилася? – все ж таки запитала Юля. – Через операцію нервую, от і накрутила себе?
– Одне одному не заважає, — відповіла Катя. – А факт, що від нього слова доброго не чути – на обличчя! Мій, хоч який не який, а щодня приходить, соки-фрукти тягає, дзвонить, серця в телефоні шле.
Юля відвернулася і сховалась ковдрою з головою.
***
Не їсти цілий день, навіть якщо дуже треба – не просто. Юля планувала відволікатися розмовою із сусідкою. Але її, як із ранку послали на аналізи та обстеження, так Катя з’являлася набігами та ненадовго.
Телефон у руці:
– Рідні люди не відмовляться поговорити, щоб відволіктись, — подумала Юля.
Син Андрій слухавку не взяв. Надіслав лише повідомлення, що передзвонить. Донька Настя двічі скинула, а потім номер став недоступним.
– Хороші дітки, — промовила Юля, збентежено.
– Що не беруть слухавку? – Запитала Катя, переводячи дух між дослідженнями.
– Уяви собі! – відповіла Юля. – Невже так складно відповісти матері?
– Дорослі?
– Навіть мешкають вже окремо.
– Все, мамо, забудьте! Їх ви тепер побачите, коли їм щось знадобиться! З гнізда пташки випурхнули, тепер тільки попутним вітром їх занесе!
Моєму старшому шістнадцять, то він вже мене в гріш не ставить. А якщо живуть окремо, то взагалі батьки без потреби! Добре, якщо на поминки з’являться!
– Ні, що ти! У нас чудові стосунки! – Запевнила її Юля.
– А чого тоді трубку не беруть?
Катя побігла далі, а Юля замислилась.
“І справді. Невже так складно знайти хвилину, щоб поговорити з мамою? Та й усі їхні візити останнім часом пов’язані з тим, що грошей просили. Не в борг, а скільки не шкода”.
***
Сумно було надзвичайно. Але правильно Катя сказала: “Випурхнули пташенята”. Тепер своїм життям живуть. Про батьків згадують лише, коли їм щось треба.
Знову набрала чоловіку. Відповіді немає. Написала повідомлення. Залишилось непрочитаним.
– Ех, Вася-Вася! – Сказала вона.
Тільки надвечір він з’явився. Повідомлення надіслав:
“Де у нас заощадження лежать? Зарплата скінчилася, жити нема за що!”
А Зарплата в нього була три дні тому.
– Оце так! – Оцінила здібності чоловіка Юля. – Бали горою, вино рікою!
Але відповідати чоловіку не стала. От якби він хоч словом натякнув, що хвилюється за неї, тоді сказала б. А так, хай сам вирішує.
***
Брат Борис на дзвінок відповів, але сказав, що зайнятий і кинув слухавку.
– Мда, він зайнятий, – сказала Юля.
Каті в цей момент не було, тож Юля репліки не дочекалася. А згадала, як пів року на два будинки жила, коли Борю покинула його дружина, залишивши дітей. За ними Юля і доглядала. І за маму була, і за куховарку, і за прибиральницю, і за решту, поки Боря нову жінку не знайшов. Так ще й з нею довелося конфлікти залагоджувати, бо Боря вимагав любові до дітей, а вона своїх хотіла, а чужі їй були впоперек.
– Півтора року я їх мирила, адже жодного слова подяки не було. Так ще й зараз він зайнятий.
А коли Юля передзвонила увечері, короткі гудки та відбій.
– Дякую, братику, за чорний список!
До речі, він теж знав, що Юля чекає на складну операцію. Коли він просив дітей забрати на місяць, Юля вперше відмовила, пославшись на лікування.
***
Сестра Наташа приділила Юлі лише п’ять хвилин. Та й те, не здоров’ям та самопочуттям цікавилася:
– Ти коли будеш дієздатною? До мене рідня чоловіка має приїхати, чоловік десять. Поселимо їх у готелі, але нагодувати їх треба вдома та з розмахом! Тож тільки на тебе одна надія!
– Не знаю, Наталко, — відповіла Юля. – Операція складна. Потім тижнів зо два-три в лікарні, а потім лікарняний для відновлення. Лікарі кажуть, що аж п’ятдесят днів.
– Ні-ні, сестричка! Так справи не роблять! Ти давай там, у темпі вальсу, і щоб за три тижні була, як огірок свіженька! Це ж рідня чоловіка! Важливіше за них, тільки короновані особи!
– Наталко, мені страшно, – сказала Юля.
– Давай, не вигадуй! Швиденько все зробиш і в стрій! Все, мені треба бігти!
Оце було прикро. “Швиденько і в стрій!”
– А нічого, що ускладнення може бути! Чорт знає, що може бути! – Сказала Юля, дивлячись на телефон. – А їй кухар-кулінар знадобився! Під п’ятдесят років жінці, а готувати не навчилася!
А Наталя постійно викликала молодшу сестричку, щоб та готувала для Наталчиних гостей. То в неї колеги, то друзі чоловіка, то урочисте святкування будь-чого.
Так Юля кілька днів від плити не відходить, а за стіл її жодного разу не запросили.
– Ти що? – обурювалася Наталка. – Там же чужа компанія!
А те, що Юля на цю чужу компанію наготувала, не бралося до уваги.
Операція пройшла без ускладнень, але у лікарні протримали ще два тижні. Юля принципово нікому не дзвонила. Усе чекала, хто про неї згадає. Ніхто не згадав: ні чоловік, ні діти, ні брат із сестрою.
Багато думала Юля, поки не дійшла доленосного рішення.
***
– Юлько, що ти за марення несеш? – обурився Борис. – Тобі разом із маткою шматок мізків видалили?
– А ти згадав! – Зраділа Юля. – А я думала, що вже ніхто не згадає!
Вона знову встала на чолі столу.
– Слухайте сюди, мої дорогі рідні люди! Я пролежала в лікарні два тижні, і ніхто, жодна жива душа не потурбувалась, як я і що зі мною!
Ніхто! Ні братик люб’язний, діти які мене люблять більше, ніж нову маму. Ні сестриця, яка мене все життя використовувала як безкоштовну куховарку.
Ні чоловік коханий, який примудрився спустити не лише всю зарплату, а й усі заощадження, що ми на дачу збирали.
Ні дітки дорогі, яким я життя подарувала! Ніхто навіть не подзвонив! Шепіт обурення повис над столом.
– Я все життя була готова робити все, що вам було потрібно. І ось єдиний момент, коли мені знадобилася навіть не допомога, а проста участь, і вас нікого не було поряд!
Я так подумала, що якщо я таке перенесла сама, то я сама з усім впораюсь! А ось у вас на побігеньках я більше бути не хочу.
Вона почала звертатися до всіх по черзі:
– Васю, розлучення і без розмов! Ти валиш на фіг із моєї квартири!
– Діти, ви живете своїм життям? От і живіть далі! Потрібна буде допомога – до тата! Маму ви втратили!
– А вас, Боря та Наталя, я бачити більше не хочу! Няньок та куховарок наймайте на стороні! Досить!
– Та ти що? Ти взагалі нормальна? Як це так можна? – долинали голоси родичів.
– Усі дружно встали! – Скомандувала Юля. – Вишикувалися в чергу! І до біса з мого життя! Я нарешті хочу пожити для себе, а не для вас! Геть!
Залишившись одна у квартирі, Юля присіла за стіл, що звільнився, і сказала:
– Переборщила з емоціями, – вона глянула на уламки салатника. – А нове життя почну з нового салатника!