Ніні не було куди йти. Тобто зовсім ніде… «Кілька ночей можна переночувати на вокзалі. А потім?» Раптом її осяяла рятівна думка: «Дача! Як же я могла забути? Хоча… “дача” — це гучно сказано! Так, напівзруйнована хатинка. Але все ж, краще поїхати туди, ніж йти на вокзал», — роздумувала Ніна.
Сівши в електричку, Ніна притулилася до холодного вікна і заплющила очі. На неї нахлинули важкі спогади останніх подій. Два роки тому вона втратила батьків, залишилася одна, без жодної підтримки. За навчання платити було нічим, довелося кинути університет і йти працювати на ринок.
Після всього пережитого, Ніна зустріла удачу, коли познайомилася з Тарасом — добрим і порядним чоловіком. Через два місяці вони зіграли скромне весілля.
Здавалося б, живи та радій… Але життя приготувало чергове випробування для Ніни. Тарас запропонував продати батьківську квартиру в центрі міста, щоб відкрити власний бізнес.
Хлопець так красиво розписав плани, що в Ніни не залишилось жодних сумнівів, вона була впевнена, що чоловік робить усе правильно, і дуже скоро вони забудуть про матеріальні труднощі. «Ось піднімемося на ноги, можна буде і про малюка подумати. Так хочеться стати матір’ю якомога швидше!» — мріяла наївна дівчина.
З бізнесом у Тараса не склалося. Через постійні сварки з приводу марно витрачених грошей, їхні стосунки зіпсувалися. Згодом, Тарас привів додому іншу дівчину і вказав Ніні на двері.
Спочатку Ніна хотіла звернутися до поліції, але потім усвідомила, що не може нічим звинуватити чоловіка. Вона сама продала квартиру і віддала гроші Тарасу…
***
Вийшовши на станції, Ніна самотньо бродила пустельним пероном. Надворі була рання весна, дачний сезон ще не розпочався. За три роки ділянка заросла і перебувала в поганому стані. «Нічого, наведу порядок, і все буде як раніше», — подумала дівчина, усвідомлюючи, що як раніше, вже не буде ніколи.
Ніні без проблем вдалося знайти ключ, який лежав під ґанком, але дерев’яні двері осіли й не хотіли відчинятися. Дівчина зусиллями намагалася відкрити двері, але це виявилося нелегким завданням. Зрозумівши, що не впорається з цією проблемою, Ніна присіла біля ґанку і заридала.
Несподівано на сусідній ділянці дівчина помітила димок і почула шум. Радіючи, що сусіди на місці, Ніна поспішила до них.
— Тітко Раїзо! Ви вдома? — кликнула вона.
Побачивши у дворі старого чоловіка, Ніна завмерла від несподіванки і страху. Незнайомець розпалював невелике багаття, на якому грів воду у брудній кружці.
— Хто ви? Де тітка Раїза? — запитала вона, відступаючи назад.
— Не бійтеся мене. І прошу, не дзвоніть у міліцію. Я нічого поганого не роблю. У дім не лізу, тут, на дворі живу…
На здивування, у старого був приємний, інтелігентний баритон. Так розмовляють освічені люди.
— Ви бездомний? — тактовно запитала Ніна.
— Так. Ви праві, — тихо промовив він, ховаючи погляд. — Ви поруч живете? Не турбуйтеся, я вас не потурбую.
— Як вас звати?
— Михайло.
— А по-батькові? — уточнила дівчина.
— По-батькові? — здивувався чоловік. — Львович.
Ніна уважно подивилася на Михайла Львовича. Одежа на ньому хоч і виглядала зношеною, але була більш-менш чистою. І сам старий був у міру доглянутим.
— Я не знаю, до кого звернутися за допомогою… — тяжко зітхнула дівчина.
— Що трапилося? — співчутливо запитав чоловік.
— Двері осіли… Я не можу їх відчинити.
— Якщо дозволите, можу подивитися, — запропонував бездомний.
— Буду вдячна! — відчайдушно промовила вона.
Поки старий копирсався з дверима, Ніна сиділа на лавці і роздумувала про незнайомця: «Хто я така, щоб презирати його чи засуджувати? Адже я теж бездомна, у нас з ним схожа ситуація…»
— Ніночка, приймайте роботу! — Михайло Львович усміхнувся і підштовхнув двері. — Постривайте, ви сюди ночувати зібралися?
— Ну так, а де ж іще? — здивувалася дівчина.
— У будинку є опалення?
— Пічка має бути… — зовсім розгубилася Ніна, розуміючи, що нічого про це не знає.
— Ясно. А дрова? — запитав старий.
— Не знаю, — похмуро сказала дівчина.
— Гаразд. Ідіть у дім, я зараз щось придумаю, — рішуче сказав Михайло Львович і вийшов з двору.
Ніна близько години займалася прибиранням. У будинку було дуже холодно, сиро і некомфортно. Дівчина була розчарована, не розуміючи, як зможе тут жити. Незабаром прийшов Михайло Львович з дровами. Несподівано для себе, Ніна зраділа, що поруч є хоч одна жива душа.
Чоловік підремонтував піч і розпалив її. Через годину в будинку стало тепло.
— Ну все! Піч добре розтоплена, ви підкидайте потроху дрова, а на ніч потрібно загасити. Не турбуйтеся, тепло триматиметься до ранку, — пояснив старий.
— А куди ви? До сусідів? — поцікавилася Ніна.
— Так. Не судіть строго, поживу трохи у них на ділянці. У місто не хочеться їхати… Не хочу ранить душу, згадуючи минуле.
— Михайло Львович, зачекайте. Зараз повечеряємо, вип’ємо гарячого чаю, а потім підете, — рішуче промовила Ніна.
Старий не став відмовлятися. Мовчки зняв куртку і присів біля печі.
— Вибачте, що лізу в душу… — почала Ніна. — Просто, ви зовсім не схожі на бомжа, чому ви живете на вулиці? Де ваш дім, рідні?
Михайло Львович розповів, що все життя викладав в університеті. Усі молоді роки присвятив роботі, захоплювався наукою. Старість підкралася непомітно. Коли зрозумів, що залишився зовсім один, було запізно щось змінювати.
Рік тому до нього стала навідуватися племінниця. Дівчина натякала, що буде допомагати йому, якщо він залишить їй квартиру в спадок. Чоловік навіть зрадів і погодився.
Та далі Тетяна увійшла йому в довіру. Запропонувала продати квартиру в тісному районі і придбати будинок за містом, з садом і альтанкою. Як виявилося, вона вже знайшла відмінний варіант, і недорого.
Михайло Львович мріяв про свіже повітря і тишу. Тому погодився. Після продажу квартири Таня запропонувала відкрити рахунок у банку, аби не тримати такі великі гроші при собі.
«Дядьку Михайле, ви сядьте на лавку, а я дізнаюся, що як. Давайте, я пакет з собою візьму. Мало що, можливо за нами хтось стежить», — сказала дівчина біля входу в банк.
Таня з пакетом зникла у приміщенні, а старий чекав. Він чекав годину, другу, третю… Племінниця не виходила. Зайшовши в банк, чоловік побачив, що відвідувачів нема, а з іншого боку був ще один вихід.
Михайло Львович не міг повірити, що родич так жорстоко обдурив його. Він залишився сидіти на лавочці, очікуючи Таню. На наступний день вирішив їй навідатися. Двері відчинила чужа жінка, пояснюючи, що Тетяна давно продала цю квартиру.
— Ось така невесела історія… — тяжко зітхнув старий. — З того часу живу на вулиці. Не можу повірити, що більше немає дому.
— Так! Я думала, що одна така… У мене схожа ситуація… — промовила Ніна і все розповіла старому.
— Це все погано. Я хоч життя прожив… А ти? Покинула університет, залишилася без квартири… Але не втрачай надії, кожна проблема вирішувана. Ти молода, все у тебе буде добре, — намагався заспокоїти старий.
— Що ми все про погане та сумне? Ходімо вечеряти! — усміхнулася Ніна.
Дівчина спостерігала, з яким апетитом старий їв макарони з сосисками. У цей момент їй стало дуже жаль нього. Було видно, що він дуже самотній і безпорадний.
«Як же страшно, залишитися зовсім одному на вулиці й усвідомлювати, що ти нікому не потрібен», — думала Ніна.
— Ніночка, можу допомогти тобі з відновленням в університеті. Там у мене залишилося багато хороших друзів. Думаю, зможеш навчатися на бюджеті, — несподівано промовив чоловік. — Звісно, в такому вигляді я не можу з’явитися перед колегами. Напишу листа ректору, а ти зустрінешся з ним. Костянтин — мій давній приятель. Він обов’язково допоможе.
— Дякую. Було б чудово! — зраділа Ніна.
— Дякую за вечерю, за те, що вислухала. Піду, пізно вже, — промовив старий, піднімаючись.
— Зачекайте. Недобре це, куди ви підете? — тихо промовила дівчина.
— Не хвилюйся. У мене теплий шалаш на сусідній ділянці. Завтра зайду до тебе, — усміхнувся старий.
— Не потрібно йти на вулицю. У мене три просторі кімнати. Можете зайняти одну, яка вам до вподоби. А якщо чесно, боюся залишатися одна. Боюся цієї пічки, в якій нічого не розумію. Ви ж не кинете мене в біді?
— Ні. Не кину, — серйозно промовив старий.
***
Минули два роки… Ніна успішно склала сесію і в передчутті літніх канікул їхала додому. Вона так і жила на дачі. Тобто, жила у гуртожитку, а сюди приїжджала на вихідні та канікули.
— Привіт! — радісно промовила, обіймаючи дідуся Мішу.
— Ніночка! Моя рідненька! Чому не подзвонила? Я б зустрів тебе на станції. Ну як? Склала? — зрадів старий.
— Так! Майже все на відмінно! — похвалилася дівчина. — Ось, купила торт. Став чайник, будемо відзначати!
Ніна з Михайлом Львовичем пили чай і ділилися новинами.
— Я виноград посадив. Там зроблю альтанку. Буде дуже зручно і затишно, — розповідав старий.
— Здорово! А взагалі, ти тут хазяїн, роби все, як вважаєш за потрібне. Я то що, приїхала, поїхала… — засміялася Ніна.
Чоловік повністю змінився. Тепер він не був самотнім. У нього був дім, була внучка Ніночка. Дівчина також повернулася до життя. Михайло Львович став для неї рідною людиною. Ніна вдячна долі за те, що послала їй дідуся, який замінив батьків і підтримав у важку хвилину.