Ліза йшла по глибокому снігу в село. Жодних слідів людей чи транспорту. Іноді вона сідала на сніг і плакала від утоми.
У селі вона не була відтоді, як пішла з життя бабуся. Вона з рахунку збилася, скільки років минуло. Бабусю доглядала молодша дочка, тітка Лізи.
Тоді як забили дошками вікна й двері, так більше ніхто в селі не з’являвся. Продати хату було неможливо, скрізь була розруха. Хто забрав батьків, а в когось вони доживали останні роки в селі, навідріз відмовившись залишати насиджене місце.
Ліза іноді згадувала дитинство в бабусі, будинок, що потопав у квітах і сад, навіть виникало бажання поїхати туди. Але вона не бачила в цьому сенсу. Їй здавалося, що все давно завалилося і згнило.
Життя змусило згадати і рідне гніздо, де багато років їй так було добре.
Нещастя переслідували її очевидно тому, що вона порушила закон природи. Вийшла заміж за двоюрідного брата.
Так вийшло, що юною дівчинкою вона приїхала до бабусі в гості. У неї закохався двоюрідний брат Іван. Він був старший на три роки.
Побачивши симпатичну міську дівчинку, яка нагадувала ангела з кучерявим білим волоссям і великими блакитними очима, він втратив спокій.
Ліза спочатку ставилася до нього як до брата. Але він так красиво залицявся до неї, був такий гарний, симпатичний, добрий, що вона відповіла взаємністю. Вони знали обидва, що це гріх, але нічого вдіяти не могли.
Від дорослих приховали, що між ними кохання. Івана забрала в армію, Ліза чекала, вони писали одне одному листи і клялися в коханні.
Іван служив далеко від дому. Ліза їздила на присягу. За кілька місяців до закінчення служби Івану дали відпустку. Він спочатку поїхав до Лізи, яка навчалася в інституті, а потім до батьків у село. Після цієї зустрічі вона дізналася, що чекає дитину. Батькам не говорила, від кого.
Мама змушувала зробити переривання, але вона відмовилася.
Іванові теж пізно сказала, він усе переживав, щоб дитина була нормальною. Усе ж таки близька спорідненість. Але все обійшлося, зʼявився на світ міцний, здоровий хлопчик.
Іван поїхав із села в місто, де навчалася Ліза, влаштувався на завод, орендував квартиру, вони стали жити разом. Саме тоді й відкрилася правда.
Рідні погорювали, але, враховуючи, що дитина була нормальною, закрили це питання. Тільки попросили більше дітей не робити. Хіба мало як обернеться.
Вони прожили щасливо чотирнадцять років. Однак доля виявилася жорстокою. Ліза з Іваном поїхали в село влітку. У нього був молодший брат Микола. Вранці чоловіки пішли на риболовлю.
Микола захотів скупатися, Він добре плавав, але чомусь став тонути. Іван брата врятував, а сам потонув. Його віднесло течією, знайшли на другий день. Так Ліза стала вдовою.
Вона поринула в турботу про сина, виховала хорошого, здавалося б, хлопця. Дала йому освіту. Усі говорили, що син у неї подарунок долі.
Лише сусідка Люся сказала одного разу, що зарано поки що говорити, прийде нічна зозуля і відкукує. Вона мала на увазі невістку. Але люди казали, що якщо син добре вихований, він завжди буде до матері ставитися добре.
Квартиру свого часу отримав Іван на заводі. Син одружився, привів невістку. До заміжжя це була тиха дівчинка, сором’язлива, мовчазна. Але щойно перебралася до них, почала показувати характер.
Вона знаходила причини поскаржитися на Лізу, на голому місці вигадувала те, чого не було. Син любив її сильно і вірив усьому, що вона говорила.
Через рік, коли одного разу Ліза повернулася з роботи, невістка виставила її валізу з речами за двері.
Син відмовився з нею розмовляти. Лізу прихистила сусідка, сказала, що потрібно скаржитися в поліцію. Ліза повірити не могла, що син повівся на повідку в дружини.
Інша жінка била б у всі дзвони, але Ліза не стала нікому скаржитися. Вона орендувала квартиру. Зарплата йшла на оплату житла, жила вона впроголодь.
На роботі нікому нічого не говорила, народ думав, що вона серйозно хвора, обличчя осунулося і стало тьмяним. Радили звернутися в лікарню.
Вона багато разів намагалася поговорити із сином, але він її уникав.
Коли Ліза пішла на пенсію, її звільнили з роботи. Пенсіонери не були потрібні, місце зайняла молода особа, родичка одного з керівників.
Пенсії на оплату житла не вистачало. І постало питання, як бути. Вона пошкодувала, що продала свого часу квартиру батьків. Потрібно було допомагати синові.
Що в неї залишалося, це золоті прикраси, які перейшли від бабусі до мами, а від мами до неї. У спадок передалося багато чого. І одного разу, коли вдалося прорватися у свою квартиру, вона це все добро забрала.
Саме в цей час Ліза згадала про село. Була холодна сніжна зима. Вона сіла в поїзд і поїхала.
Вона пам’ятала, що колись до села ходили автобуси. Їй на думку не могло спасти, що села фактично немає. Коли живеш у великому місті, не знаєш, що діється за його межами.
І ось вона йшла, провалюючись у сніг, повільно, важко. І коли, нарешті, досягла річки, побачила уламки перил мосту.
Село стояло, наче після бурі, зі зруйнованими будинками, десь їх не було зовсім, а десь стояли, похилившись.
На її щастя, будинок бабусі був цілий. Але всі споруди навколо народ розібрав на дрова. Ні сараю, ні курника, ні паркану і великих воріт. Просто, як у степу, стояв самотній будиночок у кінці вулиці.
Він був відкритий і розграбований. Що можна було, винесли. Посуд, речі, все нажите бабусею.
У сінях стояла величезна скриня, в якій бабуся зберігала речі. Замок був зірваний, кришка скрині відкрита.
Усередині було холодно, сиро, все в павутині. Під піччю Ліза виявила трухляві дрова. З собою були запальнички. Намагалася затопити піч, не вийшло. Була й пічка, ось її вдалося розтопити, хоча й диму в хату знайшло. Дрова були сирі, ледве загорілися. І більше тліли, ніж горіли.
Лізі пощастило. Навколо села був ліс, і хтось, мабуть, полював у ньому, побачив, що з хати валить дим. Незабаром біля хати зупинився кінь із санями, як за давнім звичаєм, і в хату зайшов чоловік із густою сивою бородою. Лісничий.
Він зрозумів тяжке становище жінки, ні про що не став питати, просто наказав збиратися. Привіз її до своєї лісової хати, де було тепло і затишно.
Нагодував, дав міцного домашнього напою для зігріву. Ліза охмеліла, розчервонілася і розповіла про своє життя.
Чоловік виявився родом із цього ж села. Тільки пригадати одне одного вони не могли, він і бабусю не міг пригадати.
Він сказав Лізі, що затія приїхати взимку була дурною. Та й узагалі приїхати в село, якого, по суті, немає. Давно розікрали дроти, немає електрики, немає доріг, міст на ладан дихає, іншої дороги через річку немає. В обхід занадто далеко. Та й він останній рік тут у лісництві, уже сил немає, а молоді в цю діру їхати не хочуть.
Погодився попрацювати, бо дружина пішла з життя, діти роз’їхалися, а село, в якому хата стоїть, теж доживає останні дні. Народ вимирає, нікому до неї діла немає.
Він запропонував Лізі пожити в його будинку. Ліза погодилася.
Наступного дня мужик, якого звали Єгор, відвіз її в село і залишив господарювати. Сказав, що буде навідуватися.
Так Ліза залишилася за господиню. Єгор був справний господар. У коморі картопля була, овочі. На городі стояли пагорби із закритими овочами. У бочці огірки квашені з яблуками. На полицях банки з варенням, із салом, із заготовками.
Тримав він поросят, поки дружина була жива, а потім усю живність порізав, без господині ніяк.
Так Ліза прижилася в Єгора, була цікавою співрозмовницею, смачно готувала. Навчилася розпалювати піч. Єгор учив її в печі готувати.
Коли настала весна, разом садили город. Краса навколо відкрилася. Ліза все поривалася відновити будинок бабусі. Але Єгор сказав, що все одно вона жити там не зможе. Запропонував залишатися в нього назавжди.
І хоча вони не були чоловіком і дружиною, жили дружно, і всі думали, що вони пара.
Ліза сумувала за сином, снилися нехороші сни. Вона сказала Єгору, що хочеться поїхати в місто, просто хоч здалеку подивитися, як він.
Єгор боявся, що вона не повернеться, відвіз на потяг і проводжав із тривогою.
Ліза приїхала в місто, біля під’їзду будинку зустріла колишніх сусідів. Вони сказали, що дружина покинула її сина, він запив, ніде не працює, поневіряється, як безхатько.
Серце в неї стиснулося від болю. Вона подзвонила у двері. Відчинив син, брудний, зарослий, напідпитку, не відразу зрозумів, що перед ним мама.
Вона зайшла у квартиру. Скрізь валялися банки з під пінного, пляшки, стояв сморід. Ліза відчинила вікна, почала прибирати. Син ліг на диван, допивши останню оковиту в стакані.
Поки він спав, вона прибрала, винесла весь мотлох. Купила продукти, приготувала їжу. Коли син прийшов до тями, перше, що він сказав
— Хочу випити!…
— Синку, потрібно зупинитися, – просила Ліза.
— Дай випити, хочу випити! – волав він на всю квартиру.
Ліза не знала, що робити, побігла в магазин, купила пляшку, налила синові. Він випив і заспокоївся, занурившись у забуття.
Розуміла, що син гине. Викликала швидку допомогу. Але дізнавшись, що жінка викликає її до пияки, у слухавку сказали, що до таких не виїжджають. Ліза опустила руки.
Вона пішла до сусідки по пораду. Та сказала, що в неї зять запиває періодично і донька возить його на таксі в лікарню, де його виводять із запою.
— Я ж його не до таксі не доведу, – сказала Ліза.
— Не переживай, я зараз мужиків покличу, допоможуть.
У таксі сина Лізи занесли й посадили. Дали випити, щоб їхав і мовчав. У лікарні вийшли з ношами і занесли. Син лежав під крапельницями. Ліза заклала в ломбард частину прикрас, щоб оплатити.
Десять днів приводили сина в норму. Нарешті Ліза забрала його додому.
Він плакав, обіймав матір і просив вибачення, що так із нею обійшовся. Сказав, як зачарувала, сам не знав, що робив. Він був слабкий, не знав, як жити далі. Ліза запропонувала поїхати разом у село до Єгора. Розповіла про все. Він погодився.
У селі Єгор брав його в ліс, розповідав про свою роботу. Разом вони працювали по дому. Ліза натішитися не могла. Синові так сподобалося нове життя, що він погодився змінити Єгора на посаді лісника.
Це було несподівано і для Єгора, і тим більше для Лізи. Адже її син був міською людиною.
Вона думала, що тимчасово, бажання втекти від самого себе. Але, виявилося, що це цілком серйозне рішення.
Єгор поїхав із молодим чоловіком в управління. І незабаром в окрузі з’явився новий лісничий.
У міській квартирі жили квартиранти, які справно платили гроші. Ліза іноді приїжджала подивитися, що та як. Син запропонував квартиру продати. Але Ліза сказала, що батько цю квартиру заробив своєю працею. Це пам’ять про нього. І хіба мало як життя складеться.
— Одружитися б тобі, онуків хочеться,- заїкнулася Ліза.
— Я одружуся… Якщо хто піде за мене в село і прийме мене таким, який я є.
— Я знаю таку, можемо засватати, хоч сьогодні,- посміхнувся Єгор. – У сусідньому селі живе така красуня, кров із молоком. Ветеринаром працює. Могла б у місті за хороші гроші котів із собачками лікувати. Так ні, повернулася в село. Лікує тварин, ще у фермера підробляє.
— А якщо вона мені не сподобається чи я їй?
— Завтра запрошу її, треба кабанчика каструвати, вона майстер цієї справи.
Єгор, як обіцяв, привіз дівчину. Пухкенька красуня, з рожевими щічками, червоними губами, натуральна, без будь-якої косметики. Дівчина помітила, як молодий лісничий кидав на неї погляд, і їй він сподобався.
Єгор їх познайомив і, пославшись на справи, запропонував чоловікові відвезти дівчину додому.
Про що вони говорили, ніхто не знає, але за місяць син Лізи перебрався в сусіднє село, а за півроку вони одружилися з дівчиною.
Ліза дочекалася онуку й онука, бо невістка подарувала їм двійню. Син наче заново зʼявився на світ, він був щасливий. Усі були щасливі.
— Лізо, може й ми з тобою одружимося? – запитав Єгор.
—Не чуди, нам навіщо це в такому віці.
— Хто знає, може, ми до ста років проживемо. Давай хоч обвінчаємося, чи що. У мене священник знайомий є, запрошу його додому, щоб скромно, посидимо всі разом.
Ліза довго чинила опір, але Єгор попросив молодих, і вони спільно Лізу вмовили повінчатися.
Сьогодні син Лізи так і працює лісником, тільки живе він із дружиною та дітьми в місті, на роботу їздить, відповідає за іншу лісову ділянку. Його дружина тримає свою ветеринарну клініку. Ліза з Єгором так і живуть у селі. Там мало залишилося таких будинків, як у них, зате виросли котеджі, дорогу зробили, можна сказати, пощастило.
Їм із Єгором уже не мало років, Лізі 78, Єгору 76.
Діти багато разів пропонували переїхати, купити будиночок близько до міста, але вони не хочуть.
На Новий рік усе сімейство збирається в селі, діти, онуки і правнуки. Це найщасливіший час для людей похилого віку. Такою щасливою для Лізи виявилася дорога додому, на батьківщину своїх предків.