Нерозумію Дарино, для чого мені йти на роботу, якщо ти добре заробляєш? — випалив Роман дружині. Але якби ж тільки знала жінка, чим все закінчиться

— Дарино, – суворо питав у племінниці Григорій В’ячеславович, – ти борг повертати збираєшся?

— Ромка твій два місяці тому в мене двісті тисяч зайняв. Сказав, що за тридцять днів розрахується. Я втомився чекати! Дзвоню йому, а він трубку не бере…

— Він же всім родичам винен!

Роман зустрівся Дар’ї у важкий для неї час – тоді вона якраз розірвала стосунки з усіма своїми родичами, включаючи батьків.

Спілкуватися продовжила тільки з бабусею, і те, що вона ніяк не лізла в її особисте життя.

Даша багато років намагалася відстояти свої кордони, розмовляла з близькими, пояснювала, що вона – особистість, та має право на власну думку. І взагалі, це її справа як жити!

Мати регулярно читала моралі, батько теж від неї недалеко пішов, а брат так взагалі намагався перевиховати двадцятичотирирічну жінку.

Найчастіше причиною скандалів ставала неординарна зовнішність Дарії:

— Господи, – хапалася за серце Надія В’ячеславівна, — ти що з собою зробила? Синє волосся? Синє! Даша, навіщо ти нас ганьбиш?

— Мені так подобається, мамо, – злилася Даша, – дай мені спокій!

— У такому вигляді ти як збираєшся на навчання ходити? — плакала Надія В’ячеславівна, — що про тебе подумають люди?

— Ти знаєш, хто так виглядає? Не хочу вголос говорити це слово, я думаю, ти й так усе розумієш. Щоб сьогодні ж перефарбувалась!

— Не буду, – наполегливо твердила Дарина, – мені дев’ятнадцять років! Як хочу, так і виглядаю. Припиніть мене вчити!

Даша від нудних батьків з’їхала одразу ж, як тільки закінчила інститут, і знайшла роботу із зарплатою, яка дозволяє винаймати кімнату в гуртожитку.

Надія В’ячеславівна спочатку доньці дзвонила і вимагала повернутися:

— Даш, я хочу, щоб ти жила з нами. Оце твоє самостійне існування мене не влаштовує. Я не знаю, чим ти харчуєшся, не знаю, чим займаєшся у вільний час, особливо вечорами та ночами!

— Вночі я, мамо, сплю – огризалася Даша, – бо за день на роботі втомлююся! Я не повернуся, я ж пояснила. Досить намагатися мною керувати!

Дійшло до того, що Даша посварилася з усіма родичами та змінила номер телефону, щоб її взагалі більше ніхто ніколи не турбував.

Тоді-то і познайомилася вона з Ромою – балаком, веселун, душею компанії і до того ж, дуже симпатичним хлопцем. З ним Даша була по-справжньому щасливою. Весілля зіграли скромне. Виявилося, що Роман не мав родичів.

Ще до церемонії одруження молода людина своїй обраниці пояснила:

— Я – сирота. Точніше, мати в мене є, але я не знаю, де вона знаходиться. І шукати її, щиро кажучи, не хочу.

— Вона мене в дитбудинок здала, коли мені тільки чотири роки виповнилося! Навіщо зараз, через стільки років, нав’язуватись незнайомій жінці?

Жило подружжя спочатку в гуртожитку, потім Даша змінила роботу, і вони переїхали у повноцінну однокімнатну квартиру.

Роман ніде не працював, він начебто шукав собі місце, але його чомусь нікуди не брали. Принаймні так він говорив дружині:

— Вимоги, звісно, ​​у роботодавців просто захмарні! Хочуть висококваліфікованого фахівця з досвідом роботи щонайменше двадцять років, віком не старше – тридцяти, і пропонують за це мізерну зарплату!

— Напевно, треба йти у прості робітники. Принаймні вантажники та будівельники скрізь потрібні. Я в ремонтах, між іншим, розумію!

Проживши рік із Романом, у Даші почали розплющуватися очі, закоханість з’їв побут.

У Роми завжди слова розходилися зі справою, жодного разу він своєї обіцянки, даної дружині, не дотримав. На роботу чоловік і не збирався влаштовуватись, йому і так все подобалося.

Ще Даша зауважила, що Рома без совісті може посміхатися абсолютно незнайомим жінкам та кокетувати з ними. Якщо раніше Дар’я це сприймала якоюсь галантністю, то тепер почала влаштовувати чоловікові скандали:

— Ромо, на ній що, квіти ростуть? Чого ти витріщуєшся і посміхаєшся, як ненормальний?

— А що такого? – знизував плечима чоловік, – я ж обійматися до неї не лізу, просто дивлюся. Даше, я на всіх дивлюся. Ми за столом сидимо у компанії малознайомих людей. Ну мушу я якось контакт налагодити?

Даша злилася, але нічого з звичками чоловіка вдіяти не могла. Іноді їй здавалося, що Роман на зло їй заграє з жінками.

Даша, яка зберегла стосунки з бабусею, була змушена відвідувати три рази на рік сімейні застілля – на Зелені свята, на Великдень та на Різдво. Звичайно, в гості запрошувалися всі родичі.

Вийшовши заміж, на ці заходи, Даша почала брати із собою і чоловіка. Роман швидко зачарував батьків своєї дружини, тіток, племінниць та двоюрідних сестер.

Надія В’ячеславівна, скоса поглядаючи на дочку, крізь зуби процідила:

— Треба ж, і як Дашка зі своїм поганим характером могла вийти заміж за цю чудову людину?! Хоч щось моїй доньці вдалось! Тепер моя душа за неї спокійна!

— Справді, – вторив матері старший брат Даші, Олег, – добрий Ромко мужик! Ми з ним одразу потоваришували!

Про справжній стан справ ніхто з родичів не знав, Даша своїми проблемами ні з ким не ділилася, не хотіла, щоб її знову почали вчити життю чи, чого ще гірше, критикувати.

З кожним днем ​​стосунки подружжя погіршувалися: Роман не збирався йти дружині назустріч і виконувати її елементарні вимоги:

— Ти добре заробляєш, – казав дружині Роман, — навіщо мені йти на роботу? Ми просто змінилися ролями: ти ходиш на роботу, а я взяв на себе всі домашні обов’язки.

— Я готую, навожу порядок. А щодо посмішок, до яких ти постійно чіпляєшся… Я людина така, Даша, відкрита і добра.

— Я люблю спілкування, розумієш? Я ж не можу розмовляти з людьми із серйозним виглядом! Як жартувати з кислою фізіономією?

Через півтора року Даша вирішила подати на розлучення. Розмови на Романа не діяли, змінюватись він не збирався. Новина про те, що дружина хоче розірвати їхні стосунки, здавалося, чоловіка не здивувала:

— Ну що ж, силоміць не будеш, – сказав Роман, коли Даша повідомила йому про свій намір, – я згоден на розлучення.

Тільки Дашо, у мене до тебе буде одне прохання: можна я пару тижнів тут, у цій квартирі, поживу? Бо мені піти нікуди.

— Живи, – милостиво дозволила Дар’я, — я тебе не жену. Тільки до розлучення! А потім, Ромо, вибач, вижену. Ти маєш місяць на те, щоб вирішити питання з житлом.

Дозволяючи майже колишньому чоловікові залишитися в неї, Даша ще не знала, що після розлучення частина проблем Романа перекинеться на неї.

У чоловіка, виявляється, у голові оформився план – зі шлюбу він збирався вийти з найменшими втратами.

Рома, як і обіцяв, з’їхав за два тижні. З дружиною він попрощався тепло:

— Нам із тобою ділити нічого. Спільно нажитого майна немає, дітей також розведуть швидко. Давай прощатись…

— Вибач, якщо чимось образив. Я вирішив поїхати в інше місто, мене давно кличе армійський друг. Там життя дешевше, і з роботою простіше. Та й жінки, кажуть, набагато зговірливіші.

Даша десь у глибині душі за Рому навіть зраділа: нехай їде. Можливо там, на новому місці, йому вдасться влаштуватися.

Два місяці Дарина прожила спокійно, за колишнім чоловіком вона не сумувала, практично відразу після розлучення за нею став доглядати самотній колега.

Життя, в принципі, розчарувань не приносило, поки Даші раптово не зателефонувала її матері. Жінка, почувши в слухавці голос батьків, здивувалася:

— А ось звідки у тебе мій номер?

— Мати дала, – відповіла Надія В’ячеславівна, – Ромку поклич до телефону.

— Якого Ромку? Не живемо ми з ним давно. Два місяці, як розлучилися.

— Та що ти? – здивувалася Надія В’ячеславівна. – Він нічого не казав. Почекай, як розлучились? Ви разом більше не мешкаєте?

— Що ти, звичайно, живемо! Ми сходили в загс, розірвали наші стосунки, але лишилися жити разом, – з’їхидничала Даша, – немає його тут, поїхав він.

— Куди поїхав? – верещала Надія В’ячеславівна. – А гроші?!

Настала черга Дар’ї ставити запитання:

— Мамо, про які гроші ти ведеш? Я нічого не зрозумію!

— Про великі, Даша, – закричала Надія В’ячеславівна, – Ромка два з лишком місяці тому у нас із батьком у борг двісті п’ятдесят тисяч узяв, сказав, що сюрприз тобі готує, квартиру хоче купувати! Просив ще, щоб я нічого не розповідала!

— Мамо, – ахнула Даша, – ти навіщо йому такі гроші дала? Я тоді вже подала заяву на розлучення! Ми після цього в гостях у бабусі зустрічалися, невже ти спитати не могла?

— Та як у тебе спитаєш? – Закричала Надія В’ячеславівна. – Коли ти зайвий раз із рідною матір’ю говорити відмовляєшся! Даша, що тепер робити? Де він? Як його знайти?

— Я не знаю, мамо! Він поїхав до іншого міста, точної адреси не залишив. Принаймні, з’їжджаючи з помешкання, він мені так сказав!

— Спокійне життя Даші закінчилося…

— Надія В’ячеславівна миттю розтрубила родичам про розлучення дочки, і на жінку посипалися дзвінки.

— Виявилося, Рома перед втечею позичив у Дашиної рідні гроші. Суми були великі: хтось дав сто тисяч, хтось – двісті п’ятдесят, а батьки Дарії видали триста тисяч.

Обурені родичі вимагали, щоб Даша повернула їм борги колишнього чоловіка.

Жінці знову довелося боронитися. Зібравши всіх «постраждалих» у будинку бабусі, Даша оголосила:

— Про те, що колишній чоловік брав у вас гроші у борг, я не знала. Жодної домовленості між нами не було! Я цих грошей у вічі не бачила!

— Я можу повідомити вам паспортні дані Романа, шукайте його через поліцію. З мене обов’язок не вимагайте, я за його вчинки відповідальності не несу!

Батьки Дарії звернулися до поліції, але позитивного результату це не дало. Вони з зятя не взяли навіть розписки, тож нічим свої слова довести не могли.

Нескінченні вимоги та погрози родичів змусили Дашу виїхати. Жінка звільнилася з роботи і разом із молодим чоловіком поїхала подалі від родичів. З родичами всі контакти обірвала, підтримує зв’язок лише з батьками та бабусею.

Поділись з друзями...