Євгенія Чернова – черкащанка, яка вже два роки виховує десяток дітей. Як це – приборкувати серця прийомних дітей і бути для них “мамою не з народження” та як роблять боляче діти – передають Патріоти України з посиланням на Про Все.
Нещодавно у великій родині Євгенії народилася десята, найменша дитина. Однак це не завадило їй залишитися турботливою мамою та другом для дітей із відмінним ДНК. Хоча вона зізнається: своїх дітей потрібно любити більше, аніж небіологічних.
– Мрія про велику сім’ю – родом із дитинства?
– Я росла в багатодітній родині, виховувала своїх сестер. І хоч справ через це вистачало, мені хотілося мати велику сім’ю.
Вперше про усиновлення я подумала, коли з подругами ходила у санаторій неподалік від дому. Там відпочивали діти, позбавлені батьківського піклування. Ми їм показували кіно, проводили виховні заняття. Бувало, прийдемо раз, два, а потім тижні 2-4 прийти не можемо через навчання чи інші обставини. А коли приходиш – усі діти біжать назустріч і кричать: “мама, чому ти не приходила?”.
“СПОЧАТКУ БУЛА БОРОТЬБА ЗА УВАГУ І МІСЦЕ “ЛЮБИМЧИКА” – ДІТИ ХОДИЛИ ПО П’ЯТАХ І ЩОХВИЛИНИ ПОВТОРЮВАЛИ, ЩО ЛЮБЛЯТЬ НАС”
– Як обирали діток, які стануть вашими?
– Ми хотіли брати лише маленьких дівчат, бо на той момент у нас було дві свої доньки. І по віку щоб діти здружилися, і друзі з Америки надсилали речі для дівчаток – сукні, костюми, комбінезони. Думала, що так своїх дівчат повдягаю – і буду дивитися, любуватимусь.
Але ж ми дітей не обираємо. Коли прийшли у притулок, нам розповіли про діток, які тоді були і яких можна було брати в родину. А з 60-80 дітей у притулку “статусних”, яких можна забрати, є лише декілька.
На момент, коли ми прийшли у притулок, там було 5 таких діток – 4 хлопці й дівчинка. Ми їх і забрали. Хоча нас готували до того, що діти складні. Найстаршому хлопчику було 12 на той момент. І нас попередили, що через своєрідний характер він може навіть відмовитися спілкуватися.
“КОЛИ ВЧИЛИ ПЕРШИЙ ВІРШ – СТАРШИЙ СКАЗАВ, ЩО ХОЧЕ НАЗАД У ПРИТУЛОК, А НЕ БУТИ НАШИМ”
– Що було найскладніше?
– Складно давалася дисципліна. Я, наприклад, просила дітей поводити себе тихіше, а малявка, якому було 5 років, у відповідь кричав, що я “какашка”, він мене не любить і до того ж лушперив ногами.
Морально теж було складно, бо я уявляла, що візьму дітей – і вони всі мене полюблять. А на ділі виявилося, що не дуже й люблять, бо для них рідні мами й тата – найкращі. Андрій, який на той момент пішов у 6 клас, до потрапляння в нашу родину майже не вчився. Тому процес освіти нам теж дався не відразу.
Пам’ятаю, я умовляла його вивчити вірш у школу. Він вперся і постійно повторював, що не робитиме цього. Коротко кажучи, почався у нас скандал, і він каже: “Я повертаюсь у притулок”. Ну, кажу, вертайся – маєш право.
Він пішов нагору, сказав двом братам, щоб і вони збирали речі, бо всі повертаються у притулок. Якийсь час пробув нагорі, збирався, а потім спустився до мене і каже: “я вивчив вірш”.
“МИ НАВЧАЄМО ДІТЕЙ ЦІНУВАТИ ТЕ, ЩО ВОНИ МАЮТЬ. ТОМУ ЩО БІЛЬШІСТЬ ЛЮДЕЙ НАВКОЛО НЕ МОЖУТЬ ДОЗВОЛИТИ СОБІ ТАКЕ ЖИТТЯ”
– Як рідні доньки відреагували на появу інших дітей у будинку?
– Коли перші п‘ятеро дітей прийшли в сім‘ю, наші біологічні дівчатка Майя (ред. – тоді 3 роки) і Лєра (ред. – тоді 1 рік) дуже їх боялися. Майя на другий поверх, де дитячі кімнати й ігрова, декілька місяців навіть не піднімалася. Сиділа внизу на дивані з телефоном у руках і як тільки чула, що хтось іде сходами – лякалася. Кричала: “Папа, дєті бєгут! А-а-а-а…”.
– Когось із дітей любите більше, аніж інших?
– Ми всіх намагаємося любити однаково, але не виходить. Звісно, що в одязі, речах, їжі та іграшках ми нікого не виділяємо. Але частіше з собою на прогулянку чи в магазини я беру своїх дівчат – Майю і Леру. Тому що ми сім’я.
Навіть на державних курсах перед тим, як стати ДБСТ (ред. – дитячий будинок сімейного типу), нас навчали: рідні діти – на першому місці.
Я часто повторюю, що рідним дітям повинна забезпечити життя – бо їх народила і мушу дати все. А для інших я робитиму все, що у моїх силах. І до дітей із притулку я, мабуть, більш сувора – вони перуть свої шкарпетки самі, тоді як носки своїх дівчат я перу в машинці. Але ж у моїх дітей я буду завжди – якщо Мая чи Лера не вмітимуть варити борщ, я прийду і приготую його. А до всіх 10 піти не зможу.
“ЗАРАЗ ДІТИ ВЖЕ НЕ ПЛАЧУТЬ, КОЛИ Я ЗМУШУЮ ЇХ ВЧИТИСЯ – ЗНАЮТЬ, ЩО Я З НИХ НЕ “ЗЛІЗУ”
– Які встановили правила для дітей?
– Насамперед ми розділили територію: спальна кімната моя й чоловіка – це місце, куди вони не заходять. А другий поверх – їхня територія, тому за порядок на ньому вони відповідають самі. Були випадки, коли й ганчірками діти кидалися, і швабрами – не хотіли прибирати, бо “й так чисто”. Але зараз усе роблять без проблем.
Так само є обмеження й у часі – після 21:00 я проводжу час із чоловіком. Дітям пояснила, що до вечора весь час проводжу з ними, а увечері хочу побути з татом. Тому після дев’ятої вони граються у себе на поверсі або разом переглядаємо фільми.
Нагору, хоч це і дитяча територія, ми забороняємо носити їжу.
Прибирання у нас кожен понеділок, середу та п’ятницю. За кожною дитиною закріплена зона, за яку вона відповідає. Наприклад, за кимось закріплений папуга – повністю догляд за ним, у старших дітей є менші, за якими вони слідкують – чи ті одяглися, поїли тощо. За кимось прикріплена ванна – прибирання у ній, за кимось – кухня чи коридор тощо.
– Похід у кінотеатр чи в магазин усією родиною – це складно?
– Думаю, що коли діти підростуть – буде легше. Але поки вони малі – одного роздягнути, другого вдягнути, третього повести у туалет, четвертого заправити тощо – це важко. Старші без проблем себе організовують, а з малявками – складно.
Ми намагаємося приділяти час усім, хоча я розумію, що дітям нас мало. Машини великої в нас немає, тому кудись частіше їздимо частинами – сьогодні беру з собою одних дітей, завтра – інших.
“ДІТЕЙ ПОТРІБНО РОЗВАЖАТИ – САМІ ГРАТИСЯ ВОНИ НЕ ВМІЮТЬ”
– Колись губили дітей?
– Колись Настя загубилася в філармонії на Різдвяній виставі. Я її довго не могла знайти. Дуже багато наших друзів її шукали. Мене добряче перетрусило, бо за день до цього ще подивилася фільм «Хижина». У результаті Настя знайшлася на “віп”-місцях – сиділа в першому ряду і спокійнісінько дивилася виставу.
Коли ми взяли перших п‘ятьох дітей, у нас їх стало семеро. Усі були малявками крім Андрія – їм було від двох до шести років. Ми їх рідко на когось із родичів лишали, бо діти були дуже неслухняні. Тому завжди возили їх із собою. І я постійно їх перераховувала, рахувала до семи. Особливо коли їздили на Дніпро. Чоловік з ними пірнає, бавиться у воді, а я сиджу на березі й рахую.
– Які колективні риси дітей вашої родини?
– Вони всі “ябіди” у мене. Я спочатку сварила, бо негарно ж так робити. А потім зрозуміла, що це величезний плюс – я внизу готую обід, але завдяки “доносам” у курсі всього, що відбувається на другому поверсі між дітьми.
“МИ З ЧОЛОВІКОМ ДУЖЕ ТРУСИМОСЯ НАД ДІТЬМИ – ІНОДІ НАВІТЬ ЗАНАДТО”
– З чим довелося змиритися, коли ви стали батьками не лише рідних дітей?
– Насамперед – що в цих дітей уже є улюблені мама і тато – рідні. І хоч я для них теж мама, але вже на другому плані.
Перша п’ятірка дітей, яких ми взяли з притулку, дуже тужила за рідними батьками. Настя, постійно говорила за них. Наприклад, прикрашаємо ми ялинку – величезну, пухнасту, дуже гарну – а вона каже, що у неї вдома таких три ялинки. Хоча я знаю, що нічого подібного в неї не було. Але дитина постійно буде на боці рідних батьків.
Ще ми не маємо права забороняти дітям спілкуватися з родичами чи батьками. Виняток – якщо вони погано впливають на них. І бабуся двійнят Насті й Вані приходила щотижня. Врешті-решт ці діти пробули у нас рік. Можливо, через зустрічі з бабусею вони постійно хотіли до рідної мами. А, можливо, року не вистачило, щоб у нас виникла прив’язаність один до одного – навіть психологи кажуть, що вона формується роками. Тому діти з величезною радістю повернулися від нас у рідну сім’ю. Це також може траплятися у ДБСТ.
Діти з притулків дуже відрізняються від рідних – вони багато до чого непризвичаєні, у них було більш самостійне життя до потрапляння в родину.
“КОЛИ МИ З ЧОЛОВІКОМ ЙШЛИ НА ПОБАЧЕННЯ З ДІТЬМИ, ЗНАЛИ НАПЕРЕД: ЯКІ Б ДІТИ НЕ БУЛИ – МИ ЇХ ЗАБЕРЕМО”
– Довіра у всьому – це про вашу родину?
– Наші стосунки з дітьми побудовані на довірі. Ми не перевіряємо листування у соціальних мережах, хоч і маємо право переглядати дитячі телефони, контакти тощо. Але ніколи цього не робили й думаю, що й не робитимемо.
Тільки Юлю, найстаршу дівчинку, я відразу попередила, що до незнайомих людей її не пускатиму – лише до тих, кого знаю. Це ми проговорили ще на перших побаченнях із нею. І хоч це Юлі не дуже сподобалося, вона стала однією з наших діток.
– Які дрібниці робили боляче до сліз, коли стала багатодітною мамою?
– Для мене всі діти – це не робота, а родина. І я до них ставлюся як до рідних, намагаюся дати все, приділити побільше часу. А вони все одно мені постійно говорять про рідну маму. І розумом розумію, що я для них теж мама, мене також люблять – а на серці боляче, що попри старання я все одно не найулюбленіша мама. Відчувала себе якоюсь прислугою, коли ми разом їли приготовану мною їжу, дітки бігають, одягнені мною, а в телефонній розмові до рідної матері кажуть: “забери мене, я хочу додому”.
“ЩЕ НА ПОЧАТКУ Я БОРОЛАСЯ ЗА ПРАВО МОЇХ ДІТЕЙ НЕ ЗДАВАТИ ГРОШІ У ШКОЛУ, НА ТУМБИ Й КНИЖКИ, РЕМОНТ ТОЩО. АЛЕ З ЧАСОМ ЗРОЗУМІЛА, ЩО МОРАЛЬНИХ СИЛ НА ЦЕ НЕ ВИСТАЧАЄ – ВІДВОЙОВУВАТИ КОЖНУ ДИТИНУ. І КРАЩЕ ПЛАТИТИ ГРОШИМА, НІЖ ЗДОРОВ’ЯМ”
– Ви колись відмовлялися від дітей?
– Ніколи. Коли ми з чоловіком йшли на побачення у притулок, знали наперед: які б не були діти – ми їх заберемо. Тому що я б не змогла поспілкуватися з дитинкою, погратися, а потім їй сказати: “ні, ми тебе не візьмемо”. Хоча це неправильно – тому що діти й батьки мають підходити один одному.
– Ваша родина зустрічалася з суспільним осудом через кількість дітей?
– Люди нас не розуміють. Варто сказати, що щось не виходить чи складно дається – відразу кажуть: “а нащо ти брав, якщо не справляєшся?”.
Батьки нас розуміють. Але тато дуже жаліє мене – хотів, щоб я стала журналісткою. То він хоч і допомагає, але всі мої грамоти й нагороди з журналістики повиставляв і дивиться на них. Це його печаль.
Часто люди говорять поза очі, що ми на дітях заробляємо гроші. По-перше, це неможливо – усі кошти ми витрачаємо на виховання і розвиток дітей. По-друге, навіть якщо це було б правдою – то я ж і виховую всіх десятьох.
Єдина вигода з дітей – це будинок, тому що ми всі тут проживаємо на умовах спеціальної програми. Але разом з тим у мене є нерухомість, придбана ще до того, як ми взяли дітей із притулку.
“МИ ЗНАЛИ, НА ЩО ЙДЕМО.
УЖЕ НЕМАЄ СЕНСУ ЖАЛІТИСЯ, ЩО “ВАЖКО”
Ці діти не випадково з’явилися у нашій родині. І я знаю, що вони для чогось прийшли у наше життя. Ми потрібні одне одному.