«Чого ви, мамо, грошей не склали?»
Тереза поспішала. Купила квиток на літак з Італії до України. «Бусом» їхати довго. Везла гроші тітці на опеpaцію. Могла б і переслати. Але хотіла побачити тітку. Підтримати. Побути поруч.
У тітки Василини є донька. Також заробітчанка. Разом із чоловіком працюють за кордоном. Давно.
Коли Терезу скоротили на роботі, тітка порадила:
– Їдь на заробітки. Тут зараз тяжко знайти нормальну роботу.
– А де грошей на дорогу взяти? Позичати не хочу. На біржі мало платять. Чоловік, самі знаєте. Де вb’єш, там в’їдeш. Його влаштовує мізерна платня. Каже: головне – спокій. А за що сина колись вчити – не його клопіт. Як і те, де взяти гроші на одяг, комуналку.
– Я маю трішки грошей. Позичу. Заробиш, тоді й повернеш.
Уже кілька років Тереза в Італії. Щоразу привозить тітці гостинці. Передає продукти перед святами. Бо від Ліди, рідної доньки, Василина не дочекалась ні допомоги, ні подяки.
Ще малими були Дмитро і Неля, коли Ліда вирішила податись на чужину. Разом із благовірним. Ревнувала Ігоря. Тому й не хотіла залишати. А він ніколи не перечив дружині.
– Тяжко буде давати раду двом дітям. Хай би Ігор ще рік-два вдома побув, – переконувала доньку Василина. – Мені ж на роботу треба ходити. І тато у дві зміни працює.
– Не ви, мамо, перша і не ви остання, на кого дітей залишають. Вони ж не гpyдні. Дімка – першокласник. А Неля через рік піде до школи.
– Ігор і тут заробляє непогано.
– А там буде ще краще. Мамо, це ж ваші внуки, а не чужі діти. Зрештою, ми не назавжди виїжджаємо.
Ліда з Ігорем подалися на заробітки. Василина залишилася з малими. Довелось нелегко. Діти хвоpiли. Особливо внучка. Василина то брала відпустки за власний рахунок, то відпрошувалася з роботи. Врешті розрахувалася.
– Дурницю ти зробила, Василино, – сказала сусідка, а заодно й подруга.
Як у воду дивилася.
…Ліда грошей передавала небагато. Аби дітям вистачило. Василина не раз пошкодувала, що погодилась на доньчину aвaнтюру. Бо, фактично, жила на чоловікову зарплату.
Коли пішла до школи Неля, видатків стало більше. Василина пояснювала доньці, що потрібно здавати гроші то на те, то на се. Ліда обурювалася:
– Ми тут на житло заробляємо, а не на школу.
Порадившись з чоловіком, Василина вирішила шукати роботу. Влаштувалась в ательє неподалік від дому.
…Діти росли. Справи у Ліди з Ігорем ішли добре. Купили одну квартиру, другу. Здали в найм. Василина просила доньку і зятя повертатися. Вже майже дорослими стали Дмитро з Нелею. А вони й не збиралися.
– За копійки вдома гарувати? Ні! – Ліда була категоричною. – Мову вивчили. Легалізувалися. За роботу платять добре. Гріх все це залишати.
– Всіх грошей не заробите.
– Не читайте моралі, мамо. Вивчимо дітей, а тоді буде видно. Може, до себе заберемо, якщо захочуть.
– І в кого ти така вдалася?
…До лікарів Василина ходила тоді, коли вже справді притисне. На щастя, це траплялося рідко. Тому й не звертала уваги, що останнім часом швидко втомлюється, почувається зле. Гадала, минеться. Зараз у людей і тиск «скаче», і погода на мізки «тисне». Ще й магнітні бурі доконують. Та вже й не сімнадцяткa.
Чоловік таки наполіг, аби обстежилася. Недуга виявилася серйозною. Лікарі наполягали на опеpaції. А вона доволі коштовна. У подружжя таких грошей не було. І продати нічого. І позичити ніде. Та й повертати борги звідки?
За допомогою звернулася до Ліди.
– Зайвих грошей не маємо, аби дати. Навіть позичити нема з чого, – відповіла донька.
– Що ж мені робити?
– А чого ви, мамо, грошей не склали?
– Як? Де я їх мала взяти?
– Я ж вам передавала.
– Це були «дитячі» гроші, Лідо. І їх не завжди вистачало.
– Треба було менше цукерків дітям купувати.
Василина зрозуміла: помочі і співчуття від доньки не дочекаєшся. А час квапив.
До Терези зателефонував Василинин чоловік. Дружині нічого не сказав. Наперед знав: буде проти, аби турбувати племінницю. Тим паче, вона сина-студента вчить. І чоловіка, який на «мінімалці» сидить, утримує.
– Я попрошу тижневу відпустку, – сказала Тереза. – Думаю, господиня зрозуміє ситуацію. Відпустить. Трохи грошей маю. І якраз скоро зарплату отримаю. Усе й привезу.
…Опеpaція минула вдало. Чоловік аж тепер зізнався Василині, звідки гроші.
Та дякувала племінниці. І кволим голосом обіцяла все повернути.
– Головне – набирайтеся сил. А гроші… Будемо вважати, що це мій подарунок. А подарунків не повертають.
– Ти ж стратилася, Терезо.
– Ще зароблю. Ви також колись допомогли мені.
Коли Тереза повернулася до Італії, їй зателефонувала Ліда. Аби сказати, що материних боргів віддавати не буде.
Автор – Ольга Чорна
За матеріалами видання “Наш ДЕНЬ”