Тамара заплющила очі і натягла ковдру на голову.
– Скільки можна? – пробурмотіла вона собі під ніс, загортаючись обличчям у подушку.
Але звуки, що долинали з-за дверей, дратували так, що сон остаточно зник. Вона відкинула ковдру й сіла на ліжку. Шаркаючі кроки, то віддалялися, то наближалися, продовжували порушувати тишу ночі. Потім почувся стукіт кухля об скляну стільницю і сухе покашлювання.
– Ні, він вже взагалі. Щоночі одне й те саме! Зараз я йому викажу все, що думаю!
Тамара взула м’які капці з веселими яскравими помпонами і, накинувши на кокетливу нічну сорочку халат, швидко пішла на кухню.
– Тамарочко, тобі теж не спиться? – дбайливо запитав чоловік. – Може щось недобре?
Ця невичерпна доброта, що йшла від Петроа, дратувала її найбільше. От би він хоч раз насварився, вона б із чистою совістю виказала все, що скупчилося за останній рік. А так з ним навіть сваритися не виходить. Вона сіла на стілець навпроти чоловіка і знизала плечима.
– Рідна люба, невже це я тебе розбудив?! – здогадався чоловік. – Пробач, будь ласка. Який я незграбний став останнім часом, все з рук валиться. Давай я нагрію тобі молока. Воно допоможе заспокоїтися й заснути.
Тамара мовчки кивнула. Петро підсунув до неї кухоль із гарячим молоком і нахилився, щоб дістати з тумбочки баночку з її улюбленим каштановим медом. Його кректання теж викликало роздратування. Вона приклала долоні до теплого кухля і ледь видала:
– Дякую, Петре. Ти чого не спиш?
– Сам не знаю. У молодості постійно спати хотілося. Тільки можливості не було, ні на що часу не вистачало. Ось я думаю: неправильний час якийсь. Раніше летіло, як вітер, а тепер повзе. Особливо ночами. Ще й у боці щось турбує, спокою не дає. Поки ходжу, начебто нічого. А як ляжу, то…
– Петре, ну ти хоч намагайся ходити тихіше. Це ти потім цілий день лежати можеш, а мені на роботу з ранку. Добре б один раз, а то щоночі ти влаштовуєш таке.
– Ой, Тамарочко, вибач, – він узяв її за руку і підніс до губ. – Вибач, рідна. Я сам не помічаю, як шуміти примудряюся. Обіцяю: із цієї хвилини беру самого себе під строгий контроль.
– Чули ми вже таке, – пробурмотіла вона і, забравши долоню з його рук, пройшла у ванну.
З гидливістю намилюючи шкіру, на якій досі відчувався слід від його поцілунку, вона чула, як чоловік кректить, проходячи у свою кімнату.
Сон не йшов. Тамара лежала з розплющеними очима, закинувши руки за голову. І чому вона має все це терпіти? Їй лише 55. Хочеться кудись піти, поїхати. У кіно зрештою сходити. Та просто гостей запросити, поспівати пісні й потанцювати. А чоловікові вже нічого цього не треба! Деякі в його віці ще одружуватися примудряються і навіть дитину народити. 75 років – це ж не 90! А це все не так. Від гостей у нього голова турбує, у кіно ноги, тиск піднімається. Про відпочинок на морі і говорити нема чого! У таку далеку дорогу його не витягнеш. Подруги всі з чоловіками, дітьми і навіть онуками живуть повним життям, по світу катаються. Одна вона прив’язана до старого чоловіка. Треба ж було вийти заміж за чоловіка на 20 років старшого! Але тоді він був дуже непоганий. А тепер… Може, якби її син живий залишився, було б не так сумно зараз. Можливо, і в неї вже були б онуки.
Яким би зараз був її Віктор? Вона швидко уявила обличчя шестирічного синочка. 25 років минуло, а ті далекі події продовжують турбувати всередині.
– Сама можеш іти на всі чотири сторони, але сина ти не отримаєш! – сварився Олег.
– Дитину я тобі нізащо ніколи не віддам! – казала Тамара, пригортаючи сина до себе. – Дай нам спокій, Олеже. Я знаю, що він тобі не потрібен, просто ти хочеш зробити мені ще неприємніше.
– А ти гадала, що від мене можна так просто піти і все? Помиляєшся, люба! Ти переді мною ще проситимеш, щоб пробачив тебе і дозволив хоч одним оком на сина поглянути.
– Досить! Натерпілася від тебе! Більше не дозволю тобі до нас так ставитися! – обурено вигукнула дівчина.
– Ну-ну! Може, ще й зубки свої покажеш? Забула своє місце?
Тамара нічого не забула. Ні те, як він після весілля він поступово відлучив її від друзів і навіть від своїх родичів. Як умовив звільнитися з роботи й займатися домом. І, як тільки відчув свою владу, одразу змінився з милого, дбайливого, на чоловіка, який контролює кожен її крок. А вона не одразу зрозуміла, що відбувається у її житті. Дитина, яка недавно народилася, забирала всі сили і час. Поведінку чоловіка вона виправдовувала втомою, що накопичилася в нього. Тільки коли він почав сваритися, вона усвідомила реальність. Піти одразу духу не вистачило. Куди подітися їй сироті без нормальної освіти, житла, до того ж з маленькою дитиною?
Але пізніше, коли в будинку чоловіка стало жити зовсім нестерпно, вона все ж таки зуміла вибратися. Коли Олег на кілька днів поїхав із друзями на риболовлю, вона написала йому записку, де пояснила причини свого відходу, орендувала недорогу кімнату в гуртожитку, взяла сина, трохи речей і пішла. Кілька днів вона не відповідала на наполегливі дзвінки чоловіка, поки він, якимось чином дізнавшись її адресу, не дочекався її з сином біля гуртожитку.
Більше вона сина не бачила. Рідний батько забрав сина, має право.
А ввечері з’ясувалося, що Олег їхав машиною з величезною швидкістю… І його, і їх сина не стало…
Тамара просто не уявляла як далі жити. Жити не було для кого. Грошей теж практично не було. Навіть жити не було де.
Щоб квартира, набута у шлюбі, не дісталася дружині, то була оформлена Олегом на якогось родича. А ось охочих втішити бідну вдову, було хоч греблю гати. Одразу знайшлися ті, хто готовий був налити їй біленької, поспівчувати й залишити на нічліг.
Обличчя довкола змінювалися, імена вона не запам’ятовувала.
Напевно, той морозний день, коли в її житті з’явився Петро, став би для неї останнім, якби він не заїхав у ту глушину. Вона була в кучугурі снігу.
– Цікаво, – байдуже подумала вона. – Що буде далі? Там, куди я незабаром потраплю.
Хоча в жодне “далі” вона не вірила. Для неї життя скінчилося кілька років тому, коли не стало сина. Потім, коли свідомість уже плуталася, хтось будив її. Їй все це здавалося нереальним, таким, яким було все її життя. Прокинулася вона у лікарні. На тумбочці лежала сітка із мандаринами. Їхній аромат лоскотав ніздрі і притягував погляд. Їй дуже хотілося взяти один із оранжево-жовтих плодів і прямо так, у шкірці, покласти в рот і жувати, жувати, жувати. Але вона не наважилася. Напевно, ця розкіш належить комусь іншому, хто тут же ж скаже: “Куди руки тягнеш, гульвісо?!”
Потім двері відчинилися і зайшов ВІН. У недбало накинутому на строгий костюм білому халаті та червоною трояндочкою в руці.
– Ну, нарешті! – вигукнув чоловік. – А я вже почав хвилюватися, що ви не оговтаєтеся.
– Хто ви? – пробурмотіла Тамара.
– Мене звуть Петро. Це я вас привіз до лікарні.
Подальші події нагадували Тамарі казку про бідну Попелюшку, яка зустріла прекрасного принца. Петро дуже гарно залицявся, допомагаючи їй повернутися до нормального життя.
Він навіть возив її на якісь процедури. Але й самій Тамари гуляти не хотілося. Вона закохалася без пам’яті в свого принца. Тоді їй не важливо було, що він старший за неї на 20 років. У її очах він був досконалістю, янголом, що спустився з неба. І вона з вдячністю вхопилася за його простягнуту сильну руку.
На роботу Тамара поїхала невиспана і роздратована. У кімнаті чоловіка вже було тихо.
– Пролазив усю ніч, а тепер спить, – пробурмотіла вона. – А мені цілий день на роботі позіхати через нього доведеться.
Протягом дня Петро їй не подзвонив жодного разу. Привчений вже: коли дружина зайнята, не варто лізти. Вже під’їхавши до будинку і припаркувавши машину на стоянці, Тамара побачила, що телефон розряджений.
– Гаразд, поставлю вдома на зарядку, – махнула рукою вона. – Зате дорогою ніхто не діставав дзвінками.
Вона відкрила вхідні двері. У квартирі було тихо. Кімната чоловіка була теж порожня.
– Петре, ти де?! – розгублено вигукнула жінка, розуміючи, що їй ніхто не відповість.
Телефон, підключений до зарядки, ожив. Від чоловіка було кілька голосових повідомлень.
Тамара увімкнула їх і за голову взялася від почутого.
– Тамарочко, не хочу тебе турбувати, але чомусь я недобре почуваюся.
– Моя люба, я не дочекався твого дзвінка. Я випив пігулку. Серце. Сподіваюся, стане трохи легше. Ти подзвони мені, бо я хвилююся, чи все в тебе добре?
– Тамарочко, я викликав швидку. Двері залишаю відчиненими, а то, переживаю, що потім не зможу встати.
Останнє повідомлення було сказане чужим голосом:
– Ваш чоловік просив сказати вам, у яку лікарню ми його забираємо. Запишіть адресу.
Вона мчала, об’їжджаючи дворами затори на дорогах. Перед очима з підсвідомості випливали давно забуті картини, як Петро терпляче возив її по лікарях, як носив на руках, коли вона занедужала, як годував з ложечки.
– Ти, головне, тримайся, Петре, – твердила вона собі під ніс, стримуючи сльози. – Як же ж я без тебе буду? Ти ж для мене найважливіша людина у світі.
У лікарні, пробігши довгим коридором, вона влетіла в палату, де під крапельницею лежав чоловік. Почувши стукіт дверей, він розплющив очі і спробував усміхнутися.
– Вибач, рідна, – прошепотів він ледь чутно. – Налякав я тебе.
– Ох, Петре… Ти, головне, тримайся. Я з понеділка візьму відпустку на роботі і буду з тобою, поки тобі не стане краще. А потім ми разом поїдемо в санаторій. У найкращий. Там тебе швидко на ноги поставлять.
– Мені так приємно, Тамарочко, що ти дбаєш про мене. Тільки навряд чи в мене сил вистачить на таку дорогу.
– Петрику, я ж поряд з тобою буду. Пам’ятаєш, як ми з тобою раніше у відпустку їздили разом? І тепер теж разом потихеньку гулятимемо, ти мені знову вірші читати почнеш.
– Було діло, – усміхнувся Петро. – Я тоді навмисне вірші вчив, знав, що тобі подобається.
– Ах ти, хитрун! – вона взяла його руку.
– А мені дуже подобалося, як ти про усілякі рослини розповідаєш.
– Ось і домовились. Вечорами гулятимемо навколо санаторію. Будемо, як і за старих часів, за руки триматися. Читатимемо вірші і розглядатимемо природу.
– І я наберуся сміливості і знову тебе поцілую. Як раніше.
– А я намагатимусь не надто опиратися, – засміялася вона.
Додому Тамара їхала, співаючи собі під ніс веселу пісеньку. І чому їй здалося, що чоловік став зовсім старим і неприємним? Щойно вона усвідомила, що він той самий, що й був: людина, яка своєю любов’ю колись повернула її до життя. Натискаючи на педаль газу, вона перебирала в пам’яті санаторії, намагаючись уявити, якому чоловікові більше сподобається. Завтра після роботи треба було б заїхати в магазин, купити Петру фруктів. Так, і ще з вечора зварити курячий бульйон. Що там ще потрібно, щоб людину швидко поставити на ноги?
…Петро лежав у напівосвітленій палаті. По стелі повзали якісь дивні тіні, але на душі було так легко і радісно, що він навіть не звернув увагу на щось важке у грудях, що посилювалося.
– Тамарочко, рідна моя, – прошепотів він і заплющив очі.
Щаслива посмішка так і застигла на його нерухомому обличчі…