Соломія забігла в магазин, бо згадала, що вдома немає хліба. То сподівалася, що ще хоч одна буханка для неї залишилася. І справді, не зважаючи на те, що магазин вже майже зачинявся, один хліб ще лежав на прилавку і ніби чекав саме на неї. Щаслива жінка купила його і вже хотіла йти, але продавщиця, яка в селі першою знала про всі плітки, запитала її, чи не чула вона, що сталося у старої Макарихи.
При згадці про Макариху Соломія аж здригнулася. Вона вже багато років воліє не згадувати цю жінку. Адже саме вона зіпсувала їй життя і зробила її нещасною.
Соломія сама не знає чому, але вона вирішила перепитати, що та має на увазі. Продавщиця пояснила, що Марія Макариха вже більше, ніж тиждень не заходить в магазин, а люди, які живуть біля неї, казали, що вечором у неї в хаті світло не світиться.
Кінець грудня був зі снігом і хуртовинами. Від магазину до хати старої Макарихи треба було йти з пів години. Соломія чомусь вирішила просто піти і подивитися, що там сталося.
По дорозі Соломія згадувала події двадцятирічної давності. Тоді вона, сирота, ледве все пережила. Спочатку зустрічі з Іваном були таємними, а коли Іван сказав мамі, що хоче одружуватися з Соломією, та сказала, що не бути цьому ніколи, бо бідна невістка йому не пара.
Марію Макариху в селі знали всі, її чоловік багато років був головою сільської ради. Поважна родина, з якою всі рахувалися, а Марію люди відверто побоювалися, бо могла сказати, як відрізати.
Рішення Марії обговоренню не підлягало – Соломію вона не прийме. Щоб уникнути зайвого поголосу в селі, Марія вирішила відправити сина в Америку, у неї там вже багато років жив рідний дядько. Іван послухав маму, а через кілька місяців Соломія народила дівчинку.
Вже 20 років минуло. Донька виросла і поїхала вчитися в місто, а Соломія, яка так заміж і не вийшла, продовжувала самотньо жити в хаті, що залишилася їй від бабусі. Працювала в селі на пошті, то ж назбирати грошей на новий будинок, чи, принаймі, відремонтувати цей, вона не мала змоги. Та й доньці, нічого, крім вроди, дати не могла.
Іван про існування доньки, швидше за все, не знав, а Марія її ніколи і не бачила, бо не сприймала її, як рідну онуку. Часом у них не було що їсти, але Соломія навіть не думала йти просити допомоги у багатих бабусі і дідуся.
Останніх років десять Марія жила сама у своєму величезному будинку, чоловіка не стало, а Іван так і не повернувся з Америки. Там одружився і залишився. Маму зрідка тішив телефонними дзвінками.
На подвір’ї у Макарихи було тихо. В будинку ніде не світилося. Соломія несміливо постукала в вікно, але ніхто не відповів. Вона підійшла до дверей, вони виявилися відчиненими. Соломія зловила себе на думці, що вона вперше заходить в хату Івана. Було неприємно, але щось їй підказувало, що саме зараз їй треба бути тут.
І вона не помилилася. Марія важко занедужала і навіть не могла піднятися з ліжка. Соломія виходжувала жінку більше тижня. Крім неї, це було зробити нікому. Та й сама Соломія почувалася дуже самотньою в цьому світі. Марії вона давно все пробачила, бо життя навчило її бути сильною.
На Різдво Марія запросила Соломію до себе в гості, разом з онучкою. А за столом вручила конверт з паперами. То був заповіт, все своє майно вона захотіла віддати внучці, яку багато років тому вона позбавила всього. Чи то боялася самотньої старості, чи то і справді на неї прийшло прозріння…
Олеся Біла.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.