Давно не писала нічого, бо не могла зібрати думки до купи через це все.
Але ось на днях на вокзалі в Франкфурті зустріла українку. Ми вдвох їхати автобусом Варшава – Париж із зупинкою у Франкфурті, вдвох вирішили о 6-ій ранку поснідати в Маку, жінку звали теж Оксаною. Їй здається трошки за 50, красива, струнка, говорила українською, але не такою з книжок, а такою, якою говорять в селищі на Донбасі.
Оксана їхала провідати дочок в Німеччині, живе на Луганщині, я навіть не одразу зрозуміла, що вона оце щойно виїхала з окупації. Її селище було окуповане у 2022.
Ми п’ємо каву, я не знаю, що питати. Думка про те, що вона щойно з окупації не дає мені спокою. Але зрештою питаю як вони там. Вона каже, що життя триває, дороги будують, все працює і вона хоче просто жити. Що минулого року дуже чекали визволення, а зараз вже не чекають нічого. Бо все працює, а людям хочеться просто жити.
В мене всередині все перевертається. Але я намагаюсь бути дуже обережною, зрештою я нічого не знаю про їх життя.
Мені боляче, але ж я їй не суддя.
Ми починаємо говорити про всякі побутові питання: як вона виїжджала, як проходила фільтрацію, як їхала 5 діб через рашку, Литву і Польщу. Питаю чи не простіше через Україну? Чи є можливість виїхати через Україну. А вона каже, що боїться навіть заїжджати на територію України, бо є шанси, що заберуть “на підвал”, бо для України вони зрадники, що залишились в окупації. А куди вони поїдуть, у них же все життя там? Зрадники, бо працюють, а працюють, бо треба з чогось жити… І люди, які цього не проходили, ніколи не зрозуміють.
Я намагаюсь їй пояснити, що то російське ІПСО і ніхто їх переслідувати не буде просто по факту, що вони працювали, все звісно залежить від посади. Але в моїх друзів батьки були в окупації, комусь доводилось працювати, але після звільнення ніхто їх не переслідував. Вона мені не дуже вірить.
І я вийшла з таким прикрим враженням від цієї розмови. Люди, там в окупації, живуть в інформаційному вакуумі, їх залякують, що Україні вони не потрібні, що вони тепер зрадники.
Чомусь я пригадала розмови між біженцями. Не скажу, що це мейнстрім, але я чула ці коментарі, що їх не приймуть в Україні тепер, що вважають зрадниками. Я навіть не знаю чи це виправдання чи реальний страх, але я чула такого багато. Періодично якісь незнайомі люди пишуть мені в коментарях про те, які українські біженці за кордоном погані. І я думаю це цілеспрямована російська тактика.
Російське ІПСО намагається переконати, що є люди, які не потрібні Україні, яких не приймуть вдома. Це говорять тим хто в окупації, тим хто за кордоном, і тим, хто у полоні. Вони кожного дня намагаються просунути цей наратив “ви не потрібні Україні”. Хтось в це не вірить, а хтось вірить.
Але це дуже боляче. Бо я знаю, що люди – наше найбільше багатство, що Україна чекає, що за цю можливість повернутись сплачується найвища ціна. Тому дуже вас прошу: не вірте в це і не поширюйте. Україна чекає кожного.
Просто зараз найкращі громадяни нашої країни ризикують своїм життям саме для цього: щоб повернути наших людей і нашу землі. Навіть якщо ви не робите ніяких подвигів, зробіть хоча б ваш мінімум для перемоги – не зневірюйтесь.