Весь день Микита мав дуже хороший настрій. Його тішило все: веселі струмочки під ногами, яскраве сонечко, мрійливі посмішки перехожих…
Десь поруч чулося багатозначне, каркання міських ворон і обережне цвірінькання дрібних пташечок.
Цей невигадливий хор неможливо було не помітити! І порадіти, вдихнувши на повні груди – весна! Дочекалися!
На роботі у Микити теж все складалося якнайкраще. Договір, над яким його відділ працював весь останній місяць, нарешті було укладено.
Попереду замаячили чудові перспективи. На радощах начальник відпустив усіх додому раніше – заслужили, мовляв.
Микита, бадьоро крокуючи знайомими вулицями, наспівував якусь веселу пісеньку…
Микита вирізнявся дуже романтичним характером і особливою чутливістю. Він навіть вірив у бабусині прикмети і намагався розгадувати сни!
Виходило не дуже, але на такий випадок завжди рятувала бабуся. Ось хто міг розгадати будь–який сон! І, що було дивовижно, майже зі стовідсотковим результатом.
Ось і сьогодні вранці, підкладаючи Микиті в тарілку ароматні пухкі сирники, бабуся уважно слухала онука. А він, намагаючись не прогаяти важливих деталей, щоб описати сон якомога точніше, розповідав:
– Уяви, я ніби сплю. І раптом прокидаюся від легкого вітерця. Розплющую очі, встаю. А мені зі стелі прямо на долоню падає ніжна, біла пір’їнка. В квартирі! Ну що б це означало?
Бабуся уважно подивилася на Микиту, подумала кілька секунд і видала:
– Хочеш вір, хочеш – не вір, але тебе сьогодні зустріч чекає. Важлива. Дивись, не пропусти!
– Зустріч? З пір’їною? – Микита весело розсміявся. – Скажи ще, що це обов’язково буде зачарована принцеса!
– Може й так, – усміхнулася бабуся. – Поживемо, побачимо. Гаразд, іди з Богом, бо на роботу запізнишся.
Вийшовши з дому, Микита про сон одразу забув. Але настрій залишився. А тут і все інше склалося: і погода прекрасно–весняна, і успішний фінал переговорів, і ось додому йде раніше часу.
– Куплю бабусі тортик, порадую її, – подумав Микита і в цей момент він… Побачив її!
Дівчина сиділа на його улюбленій лавці! Він завжди любив тут посидіти, коли йшов додому пішки.
Вона зовсім не вписувалася в навколишнє оточення. На тлі природи, що прокидається, теплого сонечка, синього неба і щасливих перехожих, незнайомка виглядала, нерухомо.
Вона сиділа і дивилася в одну точку. На обличчі – жодних емоцій – лише дві доріжки, які безперервно зволожувалися сльозами і ніби говорили, що дівчина жива.
Микита зупинився. Він просто не міг пройти повз!
– Привіт! – сказав він. – Можна сісти?
Дівчина перевела на Микиту байдужий погляд:
– Ви, здається, кудись ішли? Ось і йдіть.
– Я йшов саме сюди! Це моя улюблена лавка, а ви її зайняли.
Дівчина застигла й здивовано подивилася на Микиту:
– Ви серйозно?
– Звичайно! – Микита радів, що дівчина вийшла з заціпеніння і підтримує розмову. – Тому я роблю висновок, що ви чекаєте саме на мене.
– Ви нормальний?
– Абсолютно! І дуже перспективний! І що найголовніше – симпатичний! Як ви вважаєте?
Дівчина здивовано дивилася на хлопця. Вона не могла зрозуміти, жартує він, чи щось задумав.
Побачивши, що незнайомка дивиться на нього з цікавістю, Микита весело запитав:
– Ну що, будемо знайомитися? Мене Микита звуть. А вас?
– Я – Ліза, – тихо відповіла дівчина, опустила очі і раптом розплакалася.
– Ну ось, знову сльози…
Дівчина продовжувала схлипувати.
– Гаразд, – Микита різко підвівся. – Ви тут поплачте, а я зараз повернуся.
Дівчина підвела очі і з якимось внутрішнім благанням подивилася на Микиту.
– Спокійно, тільки спокійно! – Микита зрозумів, що незнайомка не хоче, щоб він йшов. – Я повернуся! Правда!
До найближчого кафе він добіг за кілька хвилин. Взяв дві кави, велику піцу і погнав назад.
– А ось і я! Не знаю як ви, а я дуже зголоднів! Почнемо?
Коли вони все доїли, Микита як чарівник витяг з–за пазухи серветку, витер Лізі руки і простягаючи їй склянку кави, запитав:
– Тепер краще?
Дівчина кивнула.
– Тоді розповідай, що трапилося.
– А ми вже на «ти»?
– Думаю, що після спільної трапези у центрі міста це цілком нормально. Але якщо ти…
– Ні, це я так… Дякую тобі, Микито!
– Розповідай. Може, я зможу чимось допомогти? – У голосі Микити почулися тверді, чоловічі нотки, і це вплинуло на Лізу. Вона раптом відчула, що цьому дивному хлопцю можна довіритись.
– Мене хлопець покинув.
– Що означає «покинув»?
– Сказав, що якщо я не хочу жити з ним, то не люблю його…
– А ти любиш?
– У тому то й річ, що я не знаю. Тому й не думала про спільне життя. А він наполягав. А я не можу. Так не можу…
Ліза знову змахнула сльозинки, що набігли.
– Ну, це зовсім не біда.
Ліза здивовано глянула на Микиту.
– Сама подумай – якщо людина вже зараз не зважає на твої почуття, наполягає на своєму, значить, вона тебе не любить, – продовжував Микита. – І це добре, що все з’ясувалося. Ти радіти маєш, а не сльози лити.
– Тобі легко говорити…
– Звичайно. Я ж не всередині ситуації, тож бачу все, як є зі сторони. Повір, через тиждень ти про нього навіть не згадаєш.
– А ще мене сьогодні звільнили, – приречено видала Ліза. – І що тепер робити, я не уявляю.
– Як це звільнили? Ні з того, ні з цього?
– Так. Директор викликав і сказав: – Ти, Голубенко, не нашого рівня! Пиши заяву.
– Голубенко? – Микита чомусь захвилювався.
– Ну так. Він усіх на прізвище називає. А зуб на мене мав, бо я відмовилася безкоштовно працювати. Йому бачте платити нічим…
– А ти з батьками живеш?
– Ні. Я квартиру винаймаю. Точніше, ми з подружкою орендуємо, так дешевше. А батьки далеко живуть. Допомогти не можуть. У них, окрім мене, ще троє молодших.
– Ну так це теж не біда!
– Втратити роботу – не біда?
– Звичайно! На тебе просто в іншому місці чекають! А ти сидиш, хамовитого начальника терпиш. Піти не наважуєшся. От тобі й допомогли.
– Хто допоміг?
– Це не важливо. Головне – не сльози лити, а шукати нове місце. І не аби яке, а з хорошою зарплатою.
– Можна подумати, що його легко знайти.
– А ти цю роботу довго шукала?
– Взагалі не шукала. Подружка покликала, Я погодилася. Я взагалі не дуже ініціативна. Мама каже, що я як пір’їнка: куди вітер несе, туди й лечу.
– Пірʼїнка? – Микита раптом скочив на ноги. – Ти сказала «пір’їнка»?
Ліза розгубилася:
– Ну так. Так мама говорить…
Микита здивовано дивився на дівчину і згадував ранкові слова бабусі:
«Хочеш вір, хочеш – не вір, але тобі сьогодні зустріч чекає. Важлива. Дивись, не пропусти!»
Микита, звичайно, нічого не сказав Лізі. Вони ще довго говорили, потім пішли гуляти по місту і розлучилися ближче до ночі.
– Ти чого так пізно? – бабуся вийшла зустрічати онука, незважаючи на пізній час.
– Не повіриш, бабусю, я з Пірʼїнкою познайомився! З цією! Зі сну!
– Я ж казала…
Микита й Ліза зустрічалися досить довго. Розписалися через два роки. Микита хоч і здивувався «сну в руку», але до створення сім’ї підійшов дуже відповідально.
Незабаром вони стануть батьками. І Микита з любов’ю називає Лізу – «Пірʼїнка моя»…