Віра з Миколою прожили у шлюбі не мало, не багато, а 23 роки, здавалося, що їх може розлучити, коли вже стільки пройдено? Але причина таки знайшлася, і звати її Стефа – красива молодиця з сусіднього села.
Микола був добрим господарем, і Віра завжди дякувала Богу, що має такого доброго і надійного чоловіка. Вона йому довіряла, тому коли Микола став частіше їздити в сусіднє село до своїх батьків, вона нічого поганого в цьому не бачила, адже свекри вже літні люди і їм допомога потрібна.
У них діти дорослі, по дому вона сама непогано справлялася, тому без проблем відпускала чоловіка навіть на кілька днів. Та якось стала Віра помічати, що приїжджає чоловік додому якийсь задуманий, сумний. Нічого не каже, а коли вона його питала що з ним, він відмовчувався.
Не могла збагнути Віра, що відбувається, вже все в голові встигла прокрутити, навіть стала хвилюватися, чи не захворів чоловік бува. Кілька разів вона з ним в село до його батьків поїхала, а вони її завжди радо приймають, добре до неї ставляться, як до рідної.
Це вже пізніше почула Віра від людей, що Микола її не до батьків, а до молодиці учащає, що без чоловіка із синочком живе. Стефанію вона знала, бо та славилася своєю неабиякою вродою на весь район. І її Микола не встояв перед її красою, став заходити до неї, тому і сохнув на очах, бо не знав, що тепер йому робити.
Так образливо Вірі ще ніколи не було. Але вона зібралася з останніх сил, і вирішила, що відпустить чоловіка до розлучниці.
Не лаяла, не просила, не благала і не кляла. А коли прийшов він одного разу від «батьків» надто вже мовчазний, сказала:
– Як ти отак мучишся, Микольцю, то покинь мене, йди до неї.
– Діти ж у нас, – ледь видушив із себе.
– А ти що, їх на вулиці їх залишаєш? Коло рідної матері. Та й дорослі вони уже у нас…
Зрадів Микола, що Віра його все так мудро розсудила і вирішила за нього цю складну задачу.
Зібрала Віра йому речі. І він пішов в нове життя.
Минули роки. Не склалося у Миколи життя. Дітей з Стефою не мав, син її тепер далеко живе. В хаті безлад. Стефа в чарку і колись любила заглядати, і тепер без неї не може.
Коли вже не сила було це терпіти, повернувся Микола до Віри. Став проситися, щоб вона його назад прийняла, бо бачив, як у неї все гарно і до ладу.
– Пожалій мене, прости. Я тебе любив і люблю. То якась пелена мені мовби світ заступила, не знаю, що зі мною тоді сталось…
Віра, яка вже звикла жити сама, зрозуміла, що не хоче приймати Миколу назад.
– Ти мені не потрібний, і не маю я чого тебе жаліти. Ти зробив свій вибір, коли проміняв мене на Стефу.
Не простила Віра зради, а може, вона просто розлюбила.
Миколі нічого не залишалося, як повертатися до Стефи і картати себе за те, що втратив таку прекрасну дружину.