Рита мовчки проводила очима санітарів, які виносили на ношах два чорних мішки.
-Так, це я знайшла їх вранці! – плутано пояснювала вона слідчому, який вів допит – Пішла дітям кашу на сніданок приготувати, а вони сидять за столом, обидва сині та не дихають! Можна, я хоча б швидкої вівсянки малюкам розведу, голодні ж! – раптом спитала Маргарита.
Чоловік мовчки кивнув і стих, щось записуючи в блокнот.
Рита швидко закип’ятила воду в старенькому електричному чайнику, який навіть сам не вимикався. Потрібно було над ним стояти.
Насипала з пакетиків у дві тарілки вівсянку, залила окропом і трохи зачекавши, зникла з двома тарілками в кімнаті.
-Ось, їжте, малеча! І сидіть тут тихо! – долинув із сусідньої кімнати її голос до Ігоря Васильовича, того самого слідчого.
-А мама знову нетвереза, так? – звучав зляканий дитячий голосок.
Маргарита нічого не відповіла і повернулася на кухню. Вона з побоюванням зиркнула на те місце, де ще зовсім недавно, упершись обличчям у стіл, сиділи батько і мати.
Тепер про них нагадували лише порожні пляшки, брудні, липкі плями та крихти на столі. Рита схопилася за ганчірку, хотіла витерти бруд, але Ігор Васильович зупинив її жестом.
-А чи часто вони ось так? – Запитав він у дівчини.
Рита тільки байдуже знизала плечима і перепитала:
– Напиваються? Так щодня! А ось щоб Ванюшку з Машенькою погодувати – ніколи! Та і я з ними надголодь виросла.
-Ви не любили батьків? – спитав слідчий те, що мав спитати у дівчини, яка вранці виявила бездиханні тіла і сама ж зателефонувала до поліції.
Маргарита замислилася всього на мить, а потім підняла на Ігоря повні болю і смутку очі та відповіла:
-Ні, не любила! Але це не я зробила, якщо ви до цього ведете. Вони самі себе до цього довели. Та й насправді їх вже давно не стало, як людей. Я ще дивуюся, як Ваня з Машенькою у них нормальні з’явилися.
-А де вони міцні напої купували знаєте?
-Не знаю, але вони у них були завжди, на відміну від молока, хліба, олії. Я як дев’ять класів закінчила, так одразу працювати пішла, щоб малечу годувати.
-Отже, ви для них замість мами?
Рита посміхнулася, її обличчя потеплішало:
-Так! Ви не думайте! Я з ними впораюся, в дитячий садок вожу, вони мене слухаються навіть не думайте, в дитячий будинок я Ванюшку з Машенькою не віддам.
-А Скільки тобі, тобто Вам років? – Запитав Ігор.
-Вісімнадцять. Нещодавно виповнилося.
***
Ігор після роботи йшов додому. До батьків, із якими разом жив. Маргарита ніяк не йшла з голови: маленька, тендітна, як підліток. А погляд серйозний, ніби знає щось таке, що іншим не дано.
-Треба ж! – думав він. – Мені двадцять вісім років, а я так і залишився дитиною для своїх батьків. А їй вісімнадцять, а вона, мабуть, дитиною так і не була. Вона як народилася, так одразу стала дорослою.
Мати з батьком одразу помітили стан сина. Захвилювалися, почали розпитувати його, чи не сталося щось.
-Мамо, тату, все нормально, просто настрою немає – заспокоїв він їх.
Ігор і сам не розумів, чим його так схвилювала ця дівчинка, що він не міг заснути всю ніч і постійно думав про неї.
Наступного дня, після роботи він заскочив у магазин, купив молоко, фрукти, вершкове масло, крупи: все те, що, на його думку, було потрібне дітям, і попрямував на адресу вчорашньої події.
-Ви? -Здивувалася Маргарита, витираючи руки об фартух. – Щось забули запитати?
Ігор похитав головою:
-Ні! Ось це вам! – Сказав він, простягаючи дівчині пакет.
Рита обережно зазирнула усередину.
-Ви збожеволіли? Навіщо? Я не можу це взяти! Я працюю – відпиралася вона, як могла.
На шум із кухні вибігли двоє малюків. Дівчинці на вигляд було років п’ять. Її світле волосся було акуратно заплетене в тугі кіски. А хлопчик був зовсім маленький, теж світлий, за всіма ознаками підстрижений не в перукарні, а вдома.
***
-Я приніс це для них! – спокійно відповів Ігор. – І вони виглядают дуже задоволеними!
Рита озирнулася на малюків, які не звертаючи уваги на суперечки дорослих, вже заглядали в пакет.
-Рита, Рита! Дивись тут апельсини! – радісно закричала дівчинка, а хлопчик від надміру почуттів просто застрибав поряд.
Дівчині довелося здатися:
– Ну, що ви робите, діти! – докірливо похитала вона головою.
А потім, так само посміхаючись, обернулася до Ігоря:
-Проходьте, давайте, я Вас хоч чаєм напою.
Ігор зазначив про себе, що цього разу на кухні був повний порядок, навіть старенький чайник сяяв начищеними боками.
-Як вони? – Запитав Ігор, кивнувши у бік дітей, які із задоволенням поїдали апельсин – Про батьків не питають?
-Ви знаєте, ні! Адже вони батька і матір боялися дуже, і людей, які до них приходили. А тепер вони спокійні. Тільки різких звуків лякаються. Погано так говорити, але нам добре втрьох.
-Я допоможу вам з похованням.
Маргарита подивилася на Ігоря вдячним поглядом:
-Дякую велике! Для мене похорон – це, мабуть, найстрашніше зараз.
Ігор пив чай і думав про себе: яка ж вона по суті ще дитина.
Поступово Ігор став частим гостем у сім’ї. Він став для Маргарити справжнім другом і опорою, а діти його сприймали як свою рідну та близьку людину.
***
-Дивися, Ритко, твій знову тебе зустрічає – сміялися дівчата з роботи, дивлячись у вікно на хлопця, що чекає дівчину.
-Ну, що ви таке базікаєте, дурні! Він же старший за мене на цілих десять років! Ігор для мене як старший товариш чи брат, але ніяк не кохана людина! – відмовлялася Рита.
-Ну і дурепа! Подумаєш, десять років!
Ігор Риті, звичайно, подобався: він був добрий, надійний, але любові до нього дівчина не відчувала.
Я просто звикла, що він завжди поруч, але він занадто дорослий для мене – думала дівчина. І напевно, тому для неї стало повною несподіванкою, коли Ігор освідчився їй у коханні та зробив пропозицію.
-Я? Твоєю дружиною? – Здивувалася дівчина – Але я якось не думала про це. І потім я не люблю тебе. Ти мій найкращий друг, але вибач…
Ігор зустрів відмову спокійно.
-Рито, знаєш, як у народі кажуть: звикнеш й покохаєш. Та й тобі дітей треба якось ростити, а я не самий поганий мужик у цьому світі.
Маргарита подивилася чоловікові просто в очі:
– Розумієш, ти заслуговуєш набагато більшого, ніж звикнути.
Вони тоді начебто добре розійшлися, Ігор ніби все зрозумів, але він чомусь не подзвонив ні наступного дня, ні через день. Маргарита занепокоїлася, вона вже звикла, що він завжди поряд.
А тут ще й діти у два голоси заплакали:
-Рита чому до нас дядько Ігор не приходить? Ви посварилися?
Дівчині стало якось недобре на душі, невже образився і вирішив дати мені спокій – думала вона. Але тільки зараз до неї почало доходити, що їй не хочеться, щоб Ігор пішов, зник з її життя.
Вона спробувала додзвонитися до чоловіка, але ніхто не брав слухавку. Три дні вона не могла додзвонитися до нього. Металася у пошуках рішення: що робити!
-Рито, на тобі останні дні обличчя немає! Щось сталося? – Стривожилися подруги на роботі.
-Ігор пропав! – Видихнула Маргарита і заплакала -Я йому дзвоню, а він трубку не бере!
-А на роботу ти до нього ходила? – Запитали дівчата.
-Ні, я якось не подумала про це!
-Ну, так сходи! З людиною може щось сталося! Тим більше що Ігор у тебе не з тих, хто просто так зникає.
Рита вже хотіла все кинути та бігти в ту поліцейську дільницю, де працював чоловік, але тут їй зателефонували з незнайомого номера.
-Рита? – звучав у трубці незнайомий голос – Мене Іван звуть! Я друг Ігоря. Він просив зателефонувати Вам і сказати, щоб Ви не турбувалися, не переживали, з ним усе гаразд.
Маргарита, ковтаючи сльози, прокричала в трубку:
– Де він, що з ним? Скажіть!
-Ігор був поранений. Нині у реанімації у першій лікарні.
Рита в знемозі сперлася на стіну. Сльози текли її змученим, блідим обличчям.
-Дівчата, я повинна бігти! Підхопіть мою роботу.
Рита бігла до лікарні, не звертаючи уваги ні на холодний вітер, що дмухав в обличчя, ні на зустрічних перехожих, на яких вона постійно наштовхувалася.
-Будь ласка, пустіть мене до нього, дайте мені перепустку – кричала вона біля віконця довідкової так, що звідкись із глибини коридору визирнув лікар.
-Дівчино, Ви до кого так хочете потрапити? – поцікавився він.
-До Ігоря Матвєєва!
-Ну, взагалі ми в реанімацію нікого не пускаємо. Ви хто йому?
Маргарита розгубилася:
– Я? Я його дружина! – Раптом випалила вона, і почервоніла.
-Ах, дружина?! Ну тоді накиньте халат, і йдіть за мною! … Тільки не довго там – попередив її лікар, пропускаючи до палати.
Маргарита увійшла, у реанімації було тихо, тільки шум і писк якихось приладів порушував тишу. Ігор лежав біля вікна, блідий і перев’язаний. Його рука лежала поверх ковдри.
Рита обережно підійшла, взяла руку, поклала поруч голову і заплакала.
Ігор повільно розплющив очі.
-Рито! Ти як тут опинилась?
-Я їм сказала, що я твоя дружина! – крізь сльози посміхнулася дівчина. -І ще за ці дні, що тебе не було, я зрозуміла, як мені погано без тебе і як я люблю тебе!
-Не плач, Рито! Я не можу бачити, як ти плачеш – сказав Ігор, витираючи ослабленою рукою сльози з обличчя дівчини. – Ось я вийду звідси й ми обов’язково одружимося!
-Так! – посміхаючись крізь сльози, відповіла Рита.
І справді, щойно Ігор одужав і вийшов із лікарні, вони подали заяву до РАГСу.
Тепер у них велика, дружня родина. А незабаром очікується поповнення в сімействі.
-Ну, ось бачиш, я ж казав тобі, що звикнеш і покохаєш! – якось сказав Маргариті чоловік.
-Ні, Ігорю, ніколи не звикнеш і тим більше не покохаєш. Просто я тебе відразу покохала, але не одразу зрозуміла.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?