Про “русскую весну” у Павлограді, про почуття “малолітки”, якого відправляють додому з війни, про воїна у червоних трусах посеред Пісків і про людину, яка їхала на фронт із пакетиком “АТБ”.
Про те, як покійний Док просив не казати нікому про його поранення, про загиблих друзів, про Республіку Море – “окрему державу, з трьох боків оточену сєпарами”, і про те, чому “воювати скоро буде нікому”. Про це журналістам розповів боєць, який, приховуючи свій вік, потрапив на передову у 16, а у 18 вже командував ВОПом, передають Патріоти України з посиланням на Цензор.НЕТ.
“ЩО МОЖЕ ВІДЧУВАТИ ШІСТНАДЦЯТИРІЧНИЙ НАЦІОНАЛІСТ, ЯКИЙ ВЖЕ ПОБАЧИВ, ЩО ТАКЕ ВІЙНА, КОЛИ ЙОГО ВІДПРАВЛЯЮТЬ ДОДОМУ?”
На момент початку усієї цієї х#єти мені було 15. У нас у Павліку (у Павлограді, місті, розташованому фактично на межі Дніпропетровської та Донецької областей. – Ред.) швидко сформувалася місцева самооборона. Вона була дуже різношерстою – і футбольні фанати, і молоді націоналісти, і дідки-мисливці, і комерсанти, хто завгодно… Нашою відповіддю на різноманітні “рускіє марші” у місті були акції прямої дії, жорсткі акції. Ми звели у Павлограді перший блокпост і задушили у своєму місті “русскую вєсну”. Саме з того блокпоста і почався для кожного з нас шлях на війну.
Вміли ми тоді мало, жоден з нас уявлення не мав, що таке справжні бойові дії. Тим не менш, я дуже хотів на фронт – але гадки не мав як туди потрапити. Лідером Правого сектора у нас тоді був Ярік Фізрук, якого зараз підозрюють у причетності до вбивства російського депутата (за версією прокуратури, Ярослав Тарасенко міг виконувати роль водія під час убивства росіянина Дениса Вороненкова, – Ред). Я був його підопічним, і він не пускав мене на Донбас. Тому я втік у Дніпро.
У Дніпрі Шум, другий зять Яроша, тоді формував з малоліток свій власний підрозділ, який на той момент займався різними напівзаконними операціями та акціями по області. Ми двіжували, ми збудували у лісі під Дніпродзержинськом свою власну базу, а потім Шум відправив нас до учєбки “Правого сектора”, у “Десну”.
В учєбці нашим чотовим був друг Грін, покійний Сергій Шилов. Це була просто ох#єннєйша людина, і я можу твердо сказати, що на Десні наша група протрималася лише завдяки йому. Грін був нам усім як батько. Він опікав нас на кожному кроці, годував.
Після навчання ми поїхали додому, а Грін зі своїми хлопцями вирушив у Широкине, де вже була утворена “Аратта”. Там він став командиром роти.
Доброволець Сергій Шилов (Грін) 9 липня 2015 року підірвався на міні неподалік від Маріуполя. 16 липня від поранень він помер у Дніпропетровській обласній лікарні ім. МечніковаДоброволець Сергій Шилов (Грін) 9 липня 2015 року підірвався на міні неподалік від Маріуполя. 16 липня від поранень він помер у Дніпропетровській обласній лікарні ім. Мечнікова
Ми ж були резервним батальйоном Дніпра. Як я вже згадував, усі ми були малолітками, але після повернення з учєбки вже змогли вчити людей. Ми проводили вишколи як для населення, так і для потенційних рекрутів ПС по Дніпру. Весь час ми були на зв’язку з Гріном та намагалися вмовити його забрати нас до себе. Він обіцяв зробити це, але щось постійно не складалося.
Зрештою, навесні 2015 року я та мій однокласник Рома Юг, на той момент мій найкращий друг, якого я привів до підрозділу Шума, усіма правдами й неправдами вирвалися до 7 батальйону ПС. Але пробули ми там дуже недовго. У дніпровському штабі швидко дізналися, куди ми поїхали, подзвонили у батальйон і здали нас – сказали, що ми малолітки. З підрозділу нас відправили додому.
… Що може відчувати шістнадцятирічний радикальний націоналіст, до рук якого потрапила зброя, який вже побачив, що таке війна, коли його відправляють додому? Злобу. Образу. І бажання воювати далі. Тому вдома я через своїх друзів-свободівців швидко знайшов номер командира “Карпатської Січі” Олега Куцина, подзвонив йому, сказав, що я ох#єнний пацан, правосєк, що я пройшов учєбку та вже маю бойовий досвід і хочу воювати у них. Куцин зрадів моєму дзвінку, і вже наступного ранку я їхав у Курахове на базу добровольчої чоти.
У цей момент наші з Ромою Югом долі розійшлися. Він залишився з Шумом, нашим старим командиром. Пізніше вони створять підрозділ “Чорний туман” і залишаться у 5 батальйоні ПС, а потім, після розколу ПС, будуть в УДА.
Я ж спочатку воюватиму зі свободівцями. Адже за три дні після свого дзвінка Куцину я вже був у Пісках .
“ВСЕ ЛІТАЛО, ВСЕ ВИБУХАЛО. Я СИДІВ І ДУМАВ: “НУ П#ЗДА”. АЛЕ У ПІСКАХ ЦЕ ВВАЖАЛОСЯ НОРМАЛЬНИМ”
Більшість пацанів, яких я зустрів у “Карпатській Січі”, були дійсно ідейними, і це одразу приємно здивувало мене у підрозділі. Крім того, ніхто не просив у мене паспорт, ніхто не вимагав, щоб я заповнював якісь анкети, тому мені не довелося навіть брехати про свій вік.
Першою людиною, яка дізналася скільки мені років, був мій командир групи, Палій. Я дуже поважаю його і дуже вдячний йому за те, що він не здав мене. Натомість Палій завжди намагався бути поряд зі мною – він ніби охороняв мене, щоб мене не вбили… і щоб у чоти не виникло проблем через мою загибель.
У свій перший ранок у Пісках я повертався з позиції – чи то з “Альпініста”, чи то з “Едельвейса”, вже не пригадаю. Дорогу почали неабияк обстрілювати. Ми з напарником засіли у гаражі одного з будинків на перехресті та сиділи там хвилин сорок. Все літало, все вибухало. Це було непогане таке хрещення вогнем – хоча я нібито і до того вже встиг дещо побачити. Я сидів у тому гаражі і думав: “Ну п#зда”. Тоді ми якраз забрали з позиції покемон (кулемет Калашнікова модернізований, російська абревіатура – ПКМ, – Ред.), тому що він був зламаний. І я вжався у куток і прикрився тим покемоном, сподіваючись, що він захистить мене від осколків… Потім все трохи затихло, ми взяли кулемет у зуби та пішли додому.
Пізніше я зрозумів, що цього літа щось подібне буде відбуватися зі мною практично щодня. У Пісках це вважалося нормальним. І незабаром я вже майже нічого не боявся.
Якось я запитав Палія:
– Сєрьога, а що ви будете робити, якщо мене завалять?
Сєрьога відповів, що мене просто скинуть у якусь воронку під злітною смугою Донецького аеропорту, прикопають і скажуть, що мене тут ніколи не було. Це було правильне рішення, насправді. І це була та ціна, яку я мав заплатити за своє перебування там, де я хотів бути.
У Пісках я познайомився з унікальною людиною, Тарасом Равликом. У нього була дуже специфічна зовнішність – у свої 33 роки він мав вигляд на 73 роки (сміється). І мав геніальне почуття гумору. Ми з ним здружилися. Ще з тих часів я досі спілкуюся з Тактиком, Дмитром. Це реальний воїн! Він був одним із наймолодших кіборгів, і тоді він приїхав у Піски зі своєю тодішньою дівчиною, Рудою. Руда була однією з дуже небагатьох дівчат на війні, які там реально приносили величезну користь, нічого не боялися та створювали на передовій якийсь домашній затишок.
Ще у Пісках я познайомився з Папагатті – класною людиною, товстеньким, але дуже добрим чоловічком, візитівкою якого у ті часи були червоні труси. У них він постійно ходив як на позицію, так і по самому селищу. Майже всі, хто був у Пісках, знають медика Степанівну, це чудова жінка, до якої я відчуваю величезну повагу. Так от, Степанівна забороняла Папагатті приходити до неї у медпункт у тих червоних трусєлях та без футболки. Вона казала, що це неестетично, і що він псує їй настрій (сміється). Пізніше Папагатті воюватиме зі мною на Світлодарській дузі, на позиції “Море”.
Воїн ПапагаттіВоїн Папагатті
Крім Пісків ми з “Карпатською Січчю” були у Водяному, а також у районі аеропорту. Я привозив у підрозділ своїх павлоградських пацанів, але мало хто з них залишався там надовго. Деяких я за це зневажаю. Один з моїх друзів на третій день у Пісках тупо зламався психологічно. Так, там був п#здець, так, повернення з позиції щоразу було пригодою, яка могла закінчитися смертю. Але зневажаю я того хлопця не через страх, а через те, що він не зміг сказати мені правду. Він почав брехати, що має терміново поїхати додому тому, що у нього захворіла мама і так далі…