Обідня перерва тривала рівно годину. Віра неквапливо з’їла принесений з дому легкий салат з овочів і невеликий шматочок піци з сиром, що купила на роботу. У гуртку остигав терпкий, ароматний «американо» з корицею. Віра зробила перший ковток, заплющивши очі від задоволення. Все-таки, кава – найкраще, що тільки могли придумати люди!
Працювала Віра водієм тролейбуса. Непроста робота, зате прибуткова – зарплата в неї була гарна. Щоправда, працювати, як кажуть, доводилося за чотирьох: вона майже завжди брала «розривні» зміни. Можливо, якби не були так потрібні гроші, Віра і не стала б «ломовим конем», але ж іпотека сама за себе не заплатить.
– Добре хоч, що дітей немає, – ділилася вона з подругою та колегою Машею. – А то не знаю, як би я встигала.
– Це так, – погоджувалась Маша. – Але ти все ж таки плануєш чи як?
– Планую… але не зараз. Ти ж знаєш, у Гліба труднощі з роботою, джерело доходу в нашій сім’ї поки що лише моя зарплата.
Маша саркастично посміхнулася.
– Та знаю. Я на твоїм місці гнала б його в шию. Повис на тобі і висить, і ніде не коле йому.
– Маш, ну що кажеш таке! – з докором відповіла Віра. – Начебто ти не знаєш, як зараз важко влаштуватися на нормальну роботу!
– Хто хоче, той влаштовується, – не погодилася Маша. – А йому ніде не тисне, що його дружина годує. Йому й на дивані добре! Навіщо напружуватись! Ти і заробиш, і випраєш, і приберешся, і приготуєш. А він живе собі, як у санаторії!
– Не треба так казати. Він обов’язково знайде відповідне місце.
– Ага, чекай. Прямо завтра і знайде.
Віра не відповіла – не хотіла продовжувати розмову на цю тему. Маша, на її думку, не розуміла, про що говорить, коли звинувачувала Гліба в дармоїдстві – адже у всіх без винятку бувають важкі періоди та кризи у житті. І її завдання, як дружини, допомогти та підтримати, а не влаштовувати скандали.
Щоправда, криза тривала вже майже рік. Гліб ходив уже, напевно, на тисячу співбесід, але кожна з них закінчувалась нічим: то йому не подобався колектив, то начальник, то умови праці були рабськими, то зарплата не підходила. Але Віра не втрачала надії, як могла, підбадьорювала чоловіка, погоджувалася з його доводами, що «працювати там – справжнісіньке пекло». І все чекала, коли ж навернеться, нарешті, щось підходяще, бо тягнути сім’ю поодинці з кожним днем ставало все важче: ціни не стояли на місці, все навколо дорожчало, і зовсім скоро Віра зрозуміла, що часом їй не вистачає навіть на те, над чим раніше вона ніколи не замислювалася.
– Йому, Віра, нормально, коли дружина ходить на роботу, горбатитись, жили тягне, а він прохолоджується, – знову завела подруга. – Навіщо булки напружувати, коли це можеш зробити ти? Ще й слова йому погане сказати боїшся. Хотів би – та хоч би в наше депо прийшов і працював.
– Йому не підходить професія водія, – виправдала чоловіка Віра. – Він перекладач. Чому він має за кермо лізти?
– Ну, чекай, чекай. Удачі тобі.
Віра зітхнула, подивилася на наручний годинник. До кінця перерви було ще півгодини. Вирішила змінити тему розмови:
– Слухай, у мене така справа… дива, загалом, у квартирі відбуваються. Я не впевнена, але мені здається, ніби хтось копається у моїх речах. Гліб каже, ніхто до нас не ходить, доки мене нема. А мені весь час здається, що білизна перекинута в ящику. Нещодавно колготки кудись подівались. Гліб каже, мовляв, я їх сама зносила і не пам’ятаю. А я пам’ятаю, що вони в мене навіть не розпаковані лежали… Духів наче менше стає… я стільки не користуюсь ними.
– Хм, – задумливо простягла Маша. – І справді дивно.
– А ще нещодавно хотіла надіти свою сукню, пам’ятаєш, та, синя? Знімаю її з вішалки, а на ній дірка, уявляєш? Гліб знову, мовляв, ти сама порвала і не пам’ятаєш. Я вже сумніватися почала у своєму розумі. Бо я точно пам’ятаю, що не рвала.
– Хочеш, я тобі приховану камеру дам? – Раптом запропонувала Маша і пояснила: – У нас того року хтось понадився овочі красти на ділянці, ось ми з Толею і вирішили поставити. А зараз лежить без діла.
– Давай! – Зраділа Віра. – Так а хто, зрештою, крав?
– Сусідка. Бабуся така, божа пушинка. Найменше від неї чекали!
Маша дзвінко, весело засміялася.
Наступного дня вона принесла камеру і проінструктувала подругу, як її встановлювати. Віра підключила її того ж вечора, поки Гліб був у душі.
– Як твоя співбесіда? – Поцікавилася вона, коли він вийшов. – Вдало минула?
Чоловік скривився.
– Яке там! Зарплата така, що кумедно. А працювати вимагають від зорі до зорі. При цьому жодного соцпакету навіть не спостерігається.
– Так, – зітхнула Віра, перемішуючи в мультиварці овочеве рагу. – Але, може, краще маленька зарплата, ніж зовсім ніяка?
Гліб, здавалося, образився.
– Так, тільки за цю зарплату треба працювати за себе і за того хлопця! Я краще щось шукаю.
– Рік уже шукаєш, – нагадала Віра. – І нічого не трапляється.
– Це я винен? – роздратовано вигукнув Гліб. – Це моя вина, що всі такі умови погані пропонують?
– Ні, не твоя, – пішла назад Віра. – Але, може, треба краще шукати?
– Дай краще поїсти, – перебив її Гліб.
– До речі, і поїсти ти міг би приготувати. Мене цілими днями вдома нема, а ти нічого не робиш.
– Як це нічого не роблю? А щодо співбесід хто ходить?
– То ти ходиш раз на тиждень, – не здавалася Віра.
– А в решту часу шукаю, куди сходити. І взагалі все. Досить. Розмова закрита.
Віра пересмикнула плечима. Вона почувала себе скривдженою; все частіше й частіше їй починало здаватися, що Глібу й так добре і що Маша цілком права. Хоча якась частина душі все ще шукала йому виправдання і, що найдивовижніше, знаходила. Та й лаятися з чоловіком зовсім не хотілося, краще провести вечір у тиші та спокої.
Але цього разу всередині кипіло обурення. Вона так втомлюється, що надвечір може думати тільки про подушку, але доводиться ставати до плити і готувати, прибирати кухню, закидати і розвішувати прання, гладити речі, мити дзеркала і протирати пил – те, чим Гліб навіть не думав займатися.
– Побут – це жіноча справа, – любив повторювати він. – Нема чого чоловікові там робити.
І спочатку Віра охоче з ним погоджувалася. Але втома накопичувалася, а разом із нею – роздратування. Невже Глібові зовсім не хочеться хоч якось допомогти дружині? Невже це так важко? Тим більше, що він сам каже, нібито, побутові справи нічого складного не представляють. То чому б не зробити хоча б невелику їхню частину?
Про камеру вона чоловікові, звичайно, нічого не сказала. Спочатку нічого цікавого Віра не спостерігала: ось Гліб валяється на ліжку з ноутбуком, ось дзвонить кудись по телефону, ось знову дивиться в екран. Напевно, шукає вакансії, – вирішила Віра.
Але за тиждень, зазирнувши на обідній перерві в камеру, вона обімліла. У спальні була Рита, сестра Гліба. Вона копалася в ящиках Віриного комода, потім перейшла до шафи і заходилася одна за одною міряти сукні. Прикидала на себе, дивилася в дзеркало, крутилася туди-сюди. Декілька суконь приміряла, але повісила назад на вішалки.
Віра спостерігала за нею, ледве дихаючи. Ось яка сорока нахабна! А Гліб запевняє, що ніхто до них не приходить за її відсутності! Рита тим часом взяла духи, що стояли біля столика з дзеркалом, і щедро побризкалася. Віра аж скрикнула, аж прикусила губу. Ці парфуми були дуже дорогими, вона відкладала на них два місяці! Наносила дуже акуратно і не щодня, намагалася економити, а ця ворона просто взяла і полила себе, як із брандспойту!
– Обов’язково треба сказати Глібу! – пробурмотіла вона. – Він, мабуть, нічого не знає!
І тут у поле зору камери потрапив Гліб, ніби спростовуючи її думки, причому зайшов він не з того боку, де були двері – отже, весь цей час був у спальні і все бачив. Не міг не бачити.
– Ах ось як! – примружилася Віра.
Гнів здіймався повільною, але пекучою хвилею. Вона і так непогано допомагала Риті, яка навчалася у педагогічному, якось навіть майже повністю сплатила курс навчання, а ще не скупилася на добрі подарунки. Рита була молодою, тільки-но вступала в доросле життя, і Вірі було за радість допомогти їй. Тим більше, що вона завжди мріяла про сестру, а батьки у Гліба та Рити померли. Квартиру вирішили залишити дочці, бо син оселився біля невістки. На момент весілля Віра вже шість років виплачувала іпотеку.
– Ну, це добре, що хоча б не якусь зухвалу дівчину в квартиру тягає, а сестру, – посміхнулася Маша, вислухавши Вірину розповідь про спостереження через камеру. – Я, чесно зізнаюся, саме про це й думала. А він просто веде сестру. Невідомо тільки, навіщо їй твої речі? Я б погребувала чужі колготки тирити і носити.
– Маш, це ж кошмар якийсь! – вигукувала Віра. – Вони ж обидвоє мені на шию спокійно сіли та сидять! А я, як кобила, тягну їх!
– Ну, нарешті ти помітила, і десяти років не минуло! – засміялася Маша.
Повернувшись додому, Віра вирішила не питати у Гліба ні про що. Чоловік знову копався в ноутбуці, але що робив, вона не бачила – екран був повернутий боком до неї.
– Ти сьогодні кудись ходив? – Запитала вона.
Гліб мотнув головою.
– Ні, нічого не знайшов.
– То один і просидів удома?
– Ну так. А кого мені звати?
«Брехня!» – мало не закричала Віра, але стрималася.
– Просто я хочу, щоб ти якнайшвидше знайшов роботу… Мені важко стало. Треба і за іпотеку платити, і жити на щось, а ще непогано було б у відпустку поїхати до моря. А мені не вдається нічого відкладати.
– У тебе? – образився Гліб. – Тобто не в нас? У тебе? Це ти мені так жирно натякаєш, що до сімейного бюджету вкладаєшся тільки ти? Докорити вирішила?
Віра глибоко зітхнула, щоб заспокоїтись. Вона розуміла, що ось-ось вибухне – і тоді вся сімейна ідилія та взаєморозуміння підуть псові під хвіст. Втім, чи можуть вони існувати після того, що вона побачила сьогодні на прихованій камері? Улюблений чоловік дозволяє своїй сестрі користуватися речами дружини.
Навіть будучи за кермом, Віра все одно поглядала на увімкнений екран смартфона, спостерігаючи за Глібом. Вранці він кудись пішов і повернувся за кілька годин. Потім знову прийшла Рита, але не одна, а з якимсь хлопцем. Вони пили чай на кухні, брали щось у холодильнику, танцювали – і взагалі чудово проводили час.
Віра кипіла від обурення. Та як він сміє? Як у нього нахабства вистачило нехай у їхню квартиру свою сестрицю з її залицяльниками водить?! Адже це ще придумати треба! Віра вже не могла реагувати на Гліба так само, як раніше: він потихеньку ставав їй гидкий і вона ледве витримувала вечора з ним, щосили прикидаючись, ніби нічого не знає і намагаючись імітувати щасливе сімейне життя. Як можна було не бачити, що коїться у неї майже перед носом?!
Але чим довше Віра віддалено спостерігала за чоловіком і квартирою, тим більше здивувалася. Гліб приводив у квартиру не лише сестру та її кавалера, а й інших людей, залишав на кілька годин, а потім повертався. Іноді Вірі вдавалося побачити, як вони дають йому гроші – мабуть, Гліб здавав квартиру місцем зустрічей для парочок.
Віра не поспішала пред’являти чоловікові записи з камери – хотіла набрати більше компромату. А коли набрала, скандал вийшов просто грандіозним. Спочатку Гліб відпирався, стверджуючи, що Віра все ускладнює. На запитання, навіщо це їй, відповісти не міг і переходив до нападків. Тоді вона показала йому запис.
– То ти стежила за мною весь цей час! – застеріг Гліб. – Підглядала!
– Ну так, – незворушно відповіла Віра. – Треба ж мені було дізнатися, що з моїми речами відбувається, хто їх рве і псує, хто мої духи виливає. Виявилось, що твоя сестриця. Я ось тільки зрозуміти не можу, чому їй потрібно було зі своїм візаві зустрічатися у нас, а не в квартирі ваших батьків?
– Там меблів немає, – крізь зуби прошипів Гліб.
– Продали всю? – зло посміхнулася Віра. – Загалом, бачити тебе тут більше не бажаю, тобі зрозуміло? Це ж треба було додуматися такий бізнес у мене за спиною відкрити! Поки я жила за кермом тролейбуса, ти тут ріелтором влаштувався.
– Як міг, так і крутився! – закричав Гліб.
– Так? А чому ж гроші собі особисто привласнював, а годувала та обслуговувала тебе я?
– Та йди ти, – рикнув Гліб і, різко розвернувся і кинувся до спальні збирати речі.
Віра пройшла за ним, зупинилася на порозі, притулившись плечем до одвірка і схрестивши на грудях руки.
– Правильно. Збирай свої пожитки і котись.
– Врахуй, я подам до суду, – пригрозив Гліб. – І половину вартості твоєї халупи тобі доведеться віддати. Я також претендую на це майно.
– А більше ти ні на що не претендуєш? – награно голосно засміялася Віра. – Тобі тут навіть квадратного сантиметра не належить, все куплено до шлюбу. З твого тут тільки ганчірки, та й то не всі. Багато чого я дарувала тобі, коли думала, що ти нормальний.
– Я більше не бажаю з тобою розмовляти. Побачимося у суді.
Стукнули вхідні двері. Віра довго стояла на місці, намагаючись прийти до тями. Звичайно, ні про яку родину з Глібом і мови йти не могло, але все ж таки розставання – завжди випробування, яке потрібно пережити. Тим більше, що якісь почуття у неї збереглися.
Після розлучення, щойно зайшовши додому, Віра зателефонувала Маші.
– Ти як щодо “і знову сива ніч”? – Запитала вона.
– Я за! – Радо погодилася подруга.
«Сиві ночі» вони називали свої дівчачі посиденьки. Маша приїхала за півтори години. Спершу вони плакали над гіркою Віриною долею, потім до надриву сміялися з безглуздої, справді дурної ситуації, потім всіляко лаяли Гліба та його сестру, потім знову плакали.
– Нічого, нового знайдеш, – запевняла Маша. – Попорядніше. Який не буде квартиру здавати невідомо кому.
– Я не хочу шукати, – зітхала Віра. – Поки що одна поживу. Мені ці нервування зараз не потрібні.
– Ех, подруго, не всі чоловіки такі, – посміхнулася Маша.
Вони засміялися.
За вікном потихеньку вечоріло, спалахували вуличні ліхтарі. Віра дивилася на небо, що стрімко темніло, і сумно думала: так, можливо, коли-небудь вони й наважаться на нові стосунки. Але не зараз. Не зараз.