Марина була моєю сусідкою по палаті. Дівчинка була на вигляд років вісімнадцяти. Молода мама спритно поводилася зі своєю новонародженою дочкою. Це був другий день після наших пологів. Народили ми з нею майже в один час, з інтервалом дві годиніи. Це були мої другі пологи і в мене теж була дівчинка.
— Світлано, придивіться за моєю Анюткою, мене бабуся прийшла відвідати. — звернулась до мене Марина
— Добре, я нагляну за нею. Біжи до бабусі.
Маринка щаслива побігла вниз до своєї бабусі. Новоспечена мама нічим не відрізнялася від інших щасливих матусь. Її очі блищали від щастя. Свою новонароджену доньку Аню вона постійно цілувала, називала ласкаво сонечком. Все було чудово, допоки Марині не подзвонив її наречений.
- Марино, я довго не міг тобі сказати, адже ти була в положенні, боявся тебе засмутити, а зараз він зважився …
— Єгоре, що сталося? – злякано поцікавилася Марина.
— Нам треба розлучитися. Ще три місяці тому я полюбив іншу.
- Єгор! — кричала в слухавку Марина. – Що ти таке кажеш? У нас народилася донька, а як же наше весілля? Ти ж обіцяв, що в нас скоро буде сім’я? — ридала дівчина.
— Я просто не хотів тебе засмучувати…
Дзвінок обірвався. А разом з ним обірвалося і щастя Марини. Дівчина півдня пролежала, дивлячись у стелю, майже не звертаючи уваги на дочку. Через деякий час, Марина зателефонувала своїй матері і попросила приїхати. Через годину, Маринка побігла до своєї матері. А хвилин через сорок вона повернулася і зажадала запросити до неї завідувачку.
— Наталю Сергіївно, я відмовляюся від дочки! – Сухо вимовила Марина.
— Що ти таке кажеш? Що трапилося? – З подивом поцікавилася лікарка.
— Мені нікуди забирати Аньку! От і все. Мій колишній наречений від нас відмовився. У нас однокімнатна квартира, в якій ми проживаємо з матір’ю та вітчимом. Там немає місця для дитини. – роз’яснила дівчина.
— Марино, ти потім будеш шкодувати все життя про свій вчинок. Адже це не іграшка. – Спробувала якось відговорити Наталія Сергіївна.
- Я все вирішила. Я не буду самотньою матір’ю! Моє життя тільки почалося! Забирайте дитину звідси і несіть підписувати відмовну!
Наталя Сергіївна та інші лікарі, ще не раз намагалися розмовляти з дівчиною. Але все було безуспішно. Дівчина твердо стояла на своєму. Тим більше й мати Марини була проти того, щоб у їхній квартирі Марина жила з онукою.
Наступного дня Марину виписали. А далі в роддомі трапилося таке: Прийшла бабуся Марини і вимагала віддати їй правнучку.
- Варваро Семенівно, на жаль, але за законом ми не можемо віддати вам дитину. На жаль, ви вже не в тому віці, щоб забезпечити дитині повноцінне виховання. Та й ваша житлоплоща не підходить для проживання малюка.
Варвара Семенівна виявилася єдиною людиною, якій не була байдужа Анютка. Вона не раз бігала до своєї доньки та внучки, зі сльозами на очах просила не залишати маленьку Анечку. Адже це їхня рідна кров. Але мати, як і сама Марина були холодні і непохитні.
— Тобі, мамо, скільки років? Не сьогодні – завтра відійдеш у інший світ, а нам що робити? Жити ніде толком, отримуємо копійки. Самим тільки – тільки вистачає на їжу.
- А давайте, я вам віддам свою кімнату, ви її продасте і розширите житло? – Не вгамувалася Варвара Семенівна.
— А ти де житимеш? – здивувалася Марина з матір’ю.
- Знайду де. Он у будинок престарілих піду. – Варвара Семенівна була згодна на все, аби ті забрали Анюту.
— Ну все, годі вже дурити. Твоє житло, і так, нам дістанеться потім. Тобі треба, ти забирай її. – холодно відповіла Світлана, мати Марини.
Варвара Семенівна стала щодня чергувати біля пологового будинку, з надією поговорити з лікарями ще раз. Але всі спроби закінчувалися невтішно. Тоді я зважилася. Коли чоловік прийшов провідати мене, я почала з ним розмовляти про дитину. Розповіла історію, яку мені передавала медсестра. Тоді ця сім’я багато галасу навела в цьому відділенні.
- Сашко, а що якщо ми заберемо Анютку до себе? Виховаємо її як рідну. І прабабуся Ані буде щаслива. Буде відвідувати її і піклуватися про неї разом з нами.
Так у нашій родині стало троє дітей. Старший син Максимко, і дві доньки Маша і Аня. А ще в нашому будинку з’явилася бабуся, яка не тільки з Анюткою возилася, вона всіх наших діток прийняла як рідних. Зі своєю сім’єю вона перестала спілкуватися. Коли ми вирішили продати квартиру і купити будинок, Варвара Семенівна теж вирішила продати свою гостинку і додала нам на житло. Бабуся тепер живе з нами. На даний момент ми дуже щасливі, тому що придбали двох чудових людей. Нашу Анютку і бабу Варю, які стали нам рідними та улюбленими людьми. Про Марину та її матір ми не розмовляємо. Бог їм суддя.