– Я Алла, наречена Віктора, привіт, – дівчина мило посміхнулася і зайшла до квартири.
Марина навіть нічого сказати не встигла, тільки відкрила рота і подивилася на сина.
– Ось, мамо, ти просила познайомити. Знайомся! – і Віктор простягнув матері коробку з тортом.
Син якось дивно крутив головою, і Марина здогадалася – цікавився першим враженням.
А що могла сказати мати, коли мигцем бачила гостю? Вона знизала плечима і зачинила двері.
Марина пройшла у вітальню слідом за гостею і хотіла сказати мовляв будьте як вдома, але Алла вже вказавши пальцем на крісло, дала вказівку своєму коханому пересунути меблі і продовжила:
– Стільки місця у вас пропадає, крісла краще проти світла поставити, так краще. Буває, що зі зміною обстановки людина починає нове життя.
Марина навіть не зрозуміла, що відповісти.
Як стояли крісла, їй теж не подобалося, було незручно, але вразило з якою швидкістю Алла робить перестановку в квартирі, наче це її меблі і вона тут не вперше.
Розгледіти її вдалося тільки зараз: висока, худа, з фарбованим у блондинку світлим волоссям. Що дуже порадувало мати – обличчя просте, без великих губ, вмілий легкий макіяж, одяг пасує.
Три місяці тому син прийшов додому окрилений, посміхався невпопад.
– Хто вона? – ненав’язливо, між іншим, спитала мати.
– Ти про кого?
– Від мене не приховаєш.
Син усміхнувся і кивнув, роблячи ковток чаю, щоб не показувати хвилювання і зібратися з думками.
– Її звуть Алла, – Віктор замовк, не знаючи, що ще розповісти. – Вона незвичайна. Така рішуча, ні, ти не подумай нічого поганого. Красива, мила, з нею я прямо жити хочу в ногу з часом. Мені хочеться щось робити, чогось досягати. Вона буде архітекторкою, а ще займається дизайном.
– Гідна професія, – сказала мати, щоб підтримати діалог і показати синові свою зацікавленість.
– Я думаю, що зроблю Аллі пропозицію.
– Так швидко?! – вигукнула мати, але відразу опустила погляд.
Сама вона прийняла пропозицію від батька Віктора через тиждень після їхнього знайомства.
– Так, мамо. Ми вже місяць знайомі, а тепер почали зустрічатись. Думаю ще якийсь час потрібно, щоб краще пізнати один одного. Але загалом…
– А я рада, Вітю. Нехай усе буде гаразд. Познайомити не забудь, усміхнулася вона.
– Познайомлю. Коли вирішу, що настав час вступати в доросле життя, обов’язково.
Марина хотіла сказати, що у його віці у них вже був з батьком він, але знову стрималося. А якщо це просто захоплення? Не знайомити ж кожну дівчину із мамою. Зараз вона дивилася на сина і дуже шкодувала, що його батька на весіллі не буде. Рано пішов її Микола. Марина зітхнула і зайнялася своїми справами.
Три місяці пролетіли, і ось уже дівчина сина сидить навпроти неї у кріслі й роздивляється кімнату.
– А щоб ви ще, Алло поміняли у цій кімнаті? З кріслами ви маєте рацію, мені вони в тому кутку заважали.
– Мені так соромно, я повела себе нетактовно, – вона замахала рукою.
– Нічого страшного, перше враження зазвичай оманливе, багато хто хвилюється при першому знайомстві, тож…
– Я така рада, що ви розуміюча людина, така рада. Ви така, як вас Віктор і описував.
Марина, звісно, усміхнулася у відповідь, але за чисту монету це не сприйняла.
А потім вони пили чай з тортом, а Марина не відводила погляд від сина. Як він дивився на Аллу. Стільки ніжності, ласки в його словах і рухах було, що сумнівів у Марини не лишилося. Закохався.
Про те, де молоді житимуть, Марина якось не замислювалася. Алла навчалася, жила в гуртожитку, син жив удома, а де молоді зустрічалися і проводили час, мати не вважала за потрібне дізнаватися.
Щороку Марина відкладала гроші собі на відпустку. Сума складалася не дуже велика, але навіть із такими грошима вибір був. Цього року вона намітила для себе один варіант, але ціни раптом зросли до сезону, а заздалегідь поставити бронь не вийшло, тому довелося шукати інше місце.
Алла все частіше почала з’являтися у квартирі Марини і неоднозначно розглядала кімнати. Вона робила це швидше нишком, намагалася не проявляти свій інтерес, але мати все помічала.
У той момент вона раптом усвідомила – житимуть молоді тут, з нею, у зв’язку з чим невістка і придивляється до обстановки.
Квартира була невелика, двокімнатна, а кімнати, як рукави, розташовувалися по обидва боки від коридору. Невелика кухонька, спільний санвузол. Косметичний ремонт Марина робила не часто, раз на п’ять років, намагаючись підгадати час так, щоб не було інших великих витрат. А ось меблі оновлювали і то рідше. За модою не гналася, й цього достатньо.
Тепер Марина зрозуміла, що їй доведеться ділити все це ще з однією зовсім незнайомою їй людиною. Стало навіть прикро за себе та незатишно, але це почуття швидко пішло. Зрештою, не вічна ж вона.
– Хочу сьогодні зайти в турагентство, зовсім не знаю куди поїхати відпочити, скрізь дорого. Людо в тебе знайомих нема? Поради, га? – Марина постукала олівцем по столу і почала чекати на відповідь її колеги.
Жінка навпроти посміхнулася.
– Тобі не відпочивати, а шукати роботу треба. Нову. Чи ти вже знайшла, що така спокійна? – зовсім тихо запитала вона і подивилася на відчинені двері в кабінет.
– Чому? Яку роботу?
– Марино, а ти не в курсі, всі шепочуться, що фірму директор хоче закрити, ось до грудня ще працюємо, а там…
– Людо, звіт готовий? – розмову зупинила начальниця, яка проходить повз кабінет.
Марина взялася за свої папери, вдаючи, що працює, а як тільки начальниця пішла, тут же смикнула сусідку за рукав.
– Розкажеш увечері.
Люда ствердно кивнула.
Повернувшись увечері з роботи, Марина лягла на ліжко обличчям донизу і так довго лежала. Сина не було вдома. Як так вийшло, що вона нічого не чула і не бачила довкола. Це все переживання, знайомство з невісткою.
Мати тішилася, що молоді не поспішають із весіллям, планують, є час підготуватись і їм, і їй. Марина вже думала про те, скільки з кожної зарплати відкладати, щоб до літа назбирати хорошу суму молодим на подарунок. І тут. Чому саме зараз? Хоча Люда впевнено сказала:
– Тобі і п’ятдесяти нема, візьмуть кудись, це мені майже шістдесят, і я не планувала міняти місце роботи.
Марина також не планувала. Вона у цій фірмі затрималася на п’ять років і всім була задоволена. Ну, як усім. Зарплата, звісно, була не дуже висока, але вистачало. А тепер. У голові каша, думки та ідеї туди просто не поміщалися, хотілося тільки себе шкодувати.
Була в Марини, ще коли чоловік був живий, мрія. Вона хотіла жити в екзотичній країні, працювати на березі океану під пальмами. Але у чоловіка було інше уявлення про сім’ю та її життя, тому мрію свою Марина полишила.
Три роки тому хороша знайома пропонувала Марині роботу. Їй потрібен був бухгалтер, поки вона їхала на зиму в іншу країну, але у Марини в цей час син випускався зі школи і вступав на навчання і ні про що думати, а тим більше брати додаткову роботу, вона не могла, хоч гроші були дуже потрібні. Сьогодні Марина чомусь згадала про це, відклалося в пам’яті.
До самого нового року всі були як на голках: Марина через втрату роботи, вона намагалася знайти більш підходяще місце, але нічого хорошого не пропонували.
Син ходив трохи роздратований, вічно поспішаючи, намагаючись підтягнути навчанню і не втратити роботу.
Алла теж виглядала втомленою і з’являлася в гостях рідко, вчилася, працювала, вона мала здати замовникам дизайн-проєкт, але ніяк не могла догодити і припиняти договір не хотіла – відгуки зараз потрібні були тільки їороші.
Фірму, де працювала Марина, все ж таки закрили, суму після звільнення вона отримала значну, частина правда в конверті, але все ж таки жінка залишилася задоволеною – краще вже так, аніж зовсім ніяк. Про всяк випадок Марина сходила на біржу праці.
– Хай буде, – вирішила Марина і спокійно почала готуватися до новорічних свят.
Дорогою з магазину додому, Марина раптом знову згадала ту подругу Марію, яка пропонувала колись роботу і набрала їй номер.
– Ой, Марино, привіт! Як ти? Як син одружився?
– Привіт. Ще ні, але незабаром планують подати заяву.
– Чудово. А я знову на зиму із сім’єю їду.
– А нас скоротили, щось від нудьги теж хочу влаштувати собі відпустку.
– То приїжджай до нас. Я купила тут житло, ми з нього переїхали у нову квартиру, а цю ще не встигла здати в оренду, можу здати дешевше. Місце прекрасне, море з вікна не видно, але воно близько. Кухня у квартирі є, басейн у дворі. Приїдь, хоч побачимося.
– Маріє! Було б чудово. Пиши мені де ви, я додому повернуся, подивлюся квитки.
Ідея зустріти новий рік в теплій країні була чудовою. Син зі своєю дівчиною точно не справлятимуть свята з матір’ю, вони про це сказали заздалегідь, а сидіти перед телевізором Марина не хотіла. Квитки туди й назад вона взяла одразу, якось вдало, правда з пересадками, але так виявилося вигідніше.
– Посуд брудний не залишайте, не розводьте тарганів, – сказала мати синові й усміхнулася.
– Ніколи навіть їжу в тарілки накладати, я працюю всі свята. Ти коли повернешся?
– Після свят. У вівторок. Дешевшим був зворотній квиток у робочий день.
– Добре, – син кивнув і поставив валізу біля під’їзду.
Таксі під’їхало дуже швидко.
Сімнадцять днів пролетіли зі швидкістю світла. Марина була в захваті від подорожі. Все склалося дуже добре: пощастило з погодою, з квартирою, запропонованою подругою, і дещо ще. Але про це з сином Марина хотіла поговорити вже після приїзду. Цю новину вона залишила насамкінець.
Марина подякувала таксисту, взяла валізку і відкрила двері під’їзду.
– О, сусідко, привіт. Давно тебе не бачила, думала, ти вже переїхала.
– Здрастуйте, Маргарито Михайлівно, з Різдвом вас. Я тільки-но повернулася, не переїжджала.
– А-а-а, а я тут вирішила зайти до тебе, привітати, а в тебе в квартирі там таке!
Невістка з сином ремонт затіяли, диван твій віддали, кухонний гарнітур оновили, от я й подумала, що ти їм квартиру залишила.
Посміялася ще, кажу: – Виселили матір!
Марина зіщулилася, але не від холоду.
– Ні, як бачте, не виселили, повернулася…
– Гаразд, Мариночко, я побігла до онуків, вибач, спізнююся…
Сусідка пішла, а Марина швидко піднялася до себе на поверх. Вона хотіла дістати ключі, але потім подзвонила в дзвінок. У відповідь тиша.
Син не мав її зустрічати, працював.
Ніхто не відповів.
Тільки тоді Марина відчинила двері своїм ключем.
Одразу відчувся ледь вловимий запах нових меблів, фарби або чогось ще, що точно асоціювалося зі свіжим ремонтом. Марина увімкнула світло в коридорі і приклала руку до серця від побаченого.
Не роззуваючись вона пройшлася по коридору й увімкнула світло в кімнатах.
Вона не впізнавала свою квартир! Щось рідне, все ще можна було помітити, але воно набуло нового вигляду, виглядало інакше.
Перефарбували передню частину шафи в її кімнаті і ліжко, з’явилася акуратна підвісна шафа, нове покривало і штори. Милі декоративні речі. Друга кімната теж зазнала змін і Марині вони дуже сподобалися. Перестановка, нові шпалери, накидки на крісла, новий килим біля нового дивана. Син давно хотів замінити диван, спати на старому було вже неможливо.
На кухню заходити було лячно. Але цікавість взяла гору. Марина так і сіла на стілець, у якого було перетягнуте сидіння новим матеріалом, і почала розглядати все. Смак у Алли однозначно був чудовим і, що найважливіше, повністю відповідав смаку Марини. Вгадала вона й у кольорах і в функціоналі. Марина скривилася. Стара електрична плитка не вписувалась у цю красу.
Марина набрала телефон сина.
– Привіт. Я вдома. Оце сюрприз!
– Ми старалися. Тобі подобається?
– Дуже! Не те слово, я в захваті! Передай моє захоплення й подяку Аллі, я так розумію це її ідея?
– Так. Їй для портфоліо потрібна була переробка з мінімальними витратами, тому ми вирішили не брати замовлення на стороні, а…
– От же ж хитруни, але я рада, синку! Давайте на вихідних зберемося разом на вечерю.
– Так, давай, я скажу Аллі, а сьогодні буду пізно.
– Добре, синку, чекаю.
Марина поклала телефон на кухонний стіл і рішуче підвелася розбирати валізу. За тиждень треба було вирішити усі питання.
У неділю вони втрьох сиділи за обіднім столом у великій кімнаті. Син розповідав щось смішне, а Марина не могла вникнути у його розповідь і посміхалася невпопад. Але в одну з пауз мати голосно спитала.
– А після весілля ви де плануєте жити?
– Ми збираємо на перший внесок, – одразу сказав син. – Після весілля буде видно, візьмемо кредит одразу чи трохи пізніше. А чому ти питаєш?
– Ви не подумайте, – Алла прямо подивилася на матір нареченого. – Ми не будемо вас обмежувати і ремонт зробили не для того, щоб самим переїхати.
– Так. Орендуватимемо квартиру, якщо знадобиться, ми вже все вирішили, – додав син.
Марина не відповіла. Тепер вона не знала, як повідомити свою новину. Нарешті сказала:
– А я їду. Спершу до літа, а там, як піде. Тож живіть тут.
– Як їдеш?!
– А так. Марія давно мені пропонувала на неї працювати. Я на відпочинок зʼїздила і зрозуміла, що хочу спробувати жити інакше. Завжди хотіла працювати із виглядом на море, навіть плакат на роботі купила з океаном. А тепер можу бути там, де я хочу. Подруга подругою, але два дні я все ж таки спробувала, подивилася чи спрацюємося ми, який обсяг роботи. І ми домовилися. Мене влаштовує, тому через тиждень я їду, дороблю свої справи і все.
Алла мовчала, син теж. Для них ця новина була явно приголомшливою.
– Зрозумійте мене, я хочу спробувати жити так, як мріяла. Ти, Вітю, вже дорослий. Одружишся, у тебе буде своя родина. Я приїжджатиму. Або ви до мене. А якщо що, то мені завжди є куди повернутися. Правда ж?
– Так, звичайно. Але наш кредит це не скасовує, – сказав син. – Просто плануватимемо одразу велику квартиру. Чому б і ні. Ми також мріємо.
– Знаєте, я тепер спокійна за вас, ви гарна пара, Алла буде чудовою господинею, після такого ремонту я можу тебе сміливо залишити з нею, не пропадеш.
Алла кивнула головою.
– От і чудово! – сказала Марина і встала, щоб принести з кухні торт і каву.
Вона чомусь боялася цієї розмови, син не до кінця прийняв її рішення, було зрозуміло.
Але Марина видихнула. Мала бути ще одна розмова, з батьками, не менш напружена. І хоча бувала дочка у батьків рази два на рік, але знала, що схвалення її рішенню вона одразу не отримає.
Проте батько посміхнувся у відповідь на новину, а мати очікувано не дуже зраділа, але потім теж погодилася, що Марина сама вирішує, як їй жити.
– Ну так що, Марино, виселила все-таки, значить, тебе невістка? – закивала головою сусідка з першого поверху, яка вийшла в магазин і побачила Марину, яка чекає таксі з валізами біля під’їзду.
– Так. Так і є, Маргарито Михайлівно, і знаєте, я анітрохи не шкодую, навіть їй вдячна! Вибачте, машина під’їхала, мені пора…
Таксист вийшов допомагати жінці з валізами. Марина посміхалася.
І сусідці з похмурим виразом обличчя, і таксисту, який поспішав виконати замовлення, і взяти нове, і самій собі, бо дорога до щастя, до того, яке вона так довго хотіла й чекала, має освітлюватися радістю й усмішкою…