З того часу, як Людмила познайомилася з Миколою, її мати Марина Петрівна втратила спокій.
Хіба вони з чоловіком так виховували свою доньку, вчили, стежили за навчанням, наймали репетиторів, щоб вона вступила в хороший інститут!
Та вони все зробили для її майбутнього, а вона?!
Добре, що чоловік, царство йому небесне, не бачить того, що відбувається з нею зараз.
Закохалася вона, бачте! Сама вчиться на юристку, скільки там гарних хлопців!
Та чого далеко ходити, син її колежанки Ганни, прекрасний хлопець. Вони їх познайомили минулого року.
Так ні! Не такий і все. Цілуватися, бачте, поліз першого ж вечора.
Ну, добре, оступився один раз, можна було б хлопцеві і другий шанс дати.
Майбутній психолог із прекрасної родини. Але Людмила носа вернула і чути про нього більше не хоче.
Навіть бабуся, мама Марини, яка завжди була на боці внучки, і то помітила, що вона надто перебірлива. Так недовго і зовсім одній залишитися.
І вона зраділа, коли Людмила познайомила її з Миколою.
Марина Петрівна ж була сама не своя. Цей Микола робітником працював. Так-так, простий робітник.
Руки грубі, недоглянуті. Як і волосся. Може, й чисте, але стрижка нікуди не годиться. Точніше сказати, відсутня. Волосся мало не до плеч.
Бабуся, Ірина Дмитрівна, яка спочатку заохочувала це знайомство, все ж таки сказала нещодавно:
– Людочко, він мені хіпі нагадує. Пам’ятаю, були у нас в молодості такі стиляги. Волосся довге, ось ці штани, гітари на спині.
– Бабусю, гітари в нього нема, а штани – це джинси. І волосся довге йому личить. Не придирайся.
Від цих слів дочки Марина Петрівна йшла у свою кімнати і мало не плакала.
Познайомилася Людмила з ним, як не дивно, на концерті у філармонії.
Спочатку ця обставина порадувала і маму, й бабусю. Культурний хлопець, студент, мабуть. А може, й дипломований фахівець уже.
Але тут Людмила їх приголомшила: студент, так. Заочник. У коледжі вчиться технічному. І працює на заводі.
Один син у мами, вона у селі живе.
Як робітник?! Чому із села?! Який може бути коледж?! – мама з бабусею не знали, що й думати.
Бабуся, щоправда, спробувала знайти виправдальні аргументи на доказ того, що все не так уже й погано.
Але Марина Петрівна припинила ці спроби в корені.
Тому їхня жіноча трійця розділилася на три частини: Людмила на повному позитиві, її мама категорично проти налаштована і бабуся, яка зайняла нейтральну позицію, щоправда, з легким ухилом у бік своєї доньки.
Якось у вихідний Людмила запросила свого друга в гості.
Ні, обіду не планувалося з цього приводу.
Хоча булочок із маком Ірина Дмитрівна все ж напекла до чаю.
Одягнулися жінки просто, по-домашньому. Людмила так і зовсім у спортивному костюмі, щоправда, фірмовому, і він дуже добре сидів на її стрункій фігурці.
Микола з’явився в незмінних джинсах і, о Боже! Свої довгі патли затягнув гумкою в хвіст.
Бабуся посміхнулася, мабуть, знову згадавши про хіпі, а Марина Петрівна обурено ахнула.
Він помітив їхню реакцію і знову розпустив волосся.
Але ні цей жест, ні коробка дорогих цукерок не врятувала становище.
Мама Люди була категорично проти цієї дружби!
– І які ж у вас плани, Миколо? – запитала Марина Петрівна, витончено тримаючи в руках гарну порцелянову філіжанку.
– Плани? Ну ось сесію здам, хочу мамі хорошу теплицю побудувати, з садом і городом допомогти. Вас усіх у гості запросити до нас у село. У нас там така краса.
– Я про плани на майбутнє. Де працювати збираєтесь, ким? Так само слюсарем?
– Мамо! – сказала Людмила. – Ти бентежиш Миколу. Йому треба спочатку диплом отримати, а на заводі його цінують, між іншим.
– Анітрохи не сумніваюся, – відповіла мама Люди і, вибачившись, пішла.
Бабуся спробувала продовжити розмову, але молоді дуже швидко зібралися й пішли.
І з того часу Микола у їхньому домі більше не з’являвся.
А Людмила почала приходити сумна, вечорами все більше просиджувала вдома.
З мамою вони не те, щоб посварилися, але Людмила все ж таки виказала їй після тієї зустрічі:
– Досить вдавати з себе аристократку, мамо! Микола дуже хороша людина, з прекрасним характером, начитаний. А ти…
– А що я? Дружи на здоров’я, тільки в наречені його брати й не думай. Навіть бабуся, і та проти!
– Мені вирішувати, а не вам із бабусею, – відповіла тоді Людмила, і з того часу замкнулася в собі, а Марина Петрівна переживала, звісно.
Було таке враження, що її дочка трохи відійшла від цього Миколи, можливо, схаменулася? Ну справді, майбутній юрист і слюсар. Що може бути у них спільного? Скажіть, люди добрі!
…Так і тяглися ці безрадісні дні й особливо вечори, коли Людмила зачинялася у своїй кімнаті і просила їй не заважати – вона займається, сесія на носі.
Одного разу Марина Петрівна побачила доньку на вулиці з Миколою.
Вони йшли під ручку, про щось захоплено розмовляючи.
Його довге волосся майоріло на вітрі, ті самі джинси, картата сорочка. А поруч Людмила, струнка, в гарній сукні, на каблучках.
І її стиль ніяк не поєднувався з його недбалим зовнішнім виглядом. І Марина знову засмутилася.
Але потім, на щастя, настало літо. Микола, мабуть, поїхав у своє село.
Людмила здала сесію успішно, і вони утрьох поїхали на море.
Але дочка продовжувала спілкуватися із цим хлопцем, дзвінки, розмови, сміх.
А по-сусідству відпочивала одна сімʼя, чоловік із дружиною й маленька донька.
Любо глянути! Він весь такий підтягнутий, білі штани, блакитна сорочка, красуня дружина.
Щасливі, гарна машина, роз’їжджають кругом.
– Ось це сім’я, ось це чоловік! – казала Марина Петрівна дочці.
Людмила миттю глянула в їхній бік і відвернулася. Жодного інтересу у погляді! Ну що ти з нею вдієш! Один Микола на думці.
…А восени після відпустки він не повернувся. У нього мама заслабла. Людмила мало не зібралася їхати в це село.
Мама з бабусею відмовляли, як могли. І нарешті Всевишній почув молитви Марини Петрівни.
Прийшовши додому, вона застала дочку у сльозах, а бабусю біля неї.
Говорити Людмила відмовлялася.
Ірина Дмитрівна повела Марину на кухню, коли онука нарешті задрімала, і сказала її пошепки:
– Микола залишається у селі, сюди тільки на свої сесії приїжджатиме, з роботи звільнився. Матері догляд потрібен.
Подзвонив сьогодні Люді, сказав, щоб не чекала на нього.
Припинив стосунки, коротше кажучи. Мотивував тим, що він їй не пара.
– Ну, а я про що говорила?! Добре, хоч сам зрозумів!
– Ну вона ж кохає його, Маринко! Може допомогти їм, підтримати. Дивись, як плаче дівчина.
– А я за Олегом, як плакала, пам’ятаєш? А ти мене заспокоювала – все мине і це теж. Ось іди їй це тепер і скажи.
Обстановка у домі була напруженою.
Людмила не шукала підтримки, переживала своє перше розлучення сама.
Бабуся намагалася поговорити, заспокоїти, мати теж намагалася згладити ситуацію, але нічого не допомагало.
І нарешті, вона сказала:
– Знаєш, дочко, я тобі одне можу сказати. Якщо по-справжньому люблять, то не кидають. І після розлуки повертаються. Обов’язково! А так… Ти вибач, він сам зробив свій вибір. І слаба мати – це можуть бути просто відмовки. Є в нього, мабуть, хтось у тому селі.
Людмила нічого не відповіла, вдягла навушники і сіла за ноутбук.
…Стояла похмура осінь, йшов листопад, уже похолоднішало.
Марина Петрівна поверталася додому, йшла із зупинки.
Треба було ще в супермаркет зайти. Вже було темно, і тут вона раптом оступилася.
Навіть сама не зрозуміла, як зашпорталася за щось і відчула, що зараз втратить рівновагу.
І раптом опинилася в чиїхось сильних, надійних руках. Її підтримав молодий чоловік, елегантно так, але водночас впевнено.
– З вами все добре? – спитав він, коли вона зрозуміла, що вдалося утриматися від падіння з його допомогою.
– Так спасибі велике. Якби не ви…
– Дрібниці, – відповів молодик і пішов далі. А вона все дивилася йому вслід.
Високий, елегантно одягнений. Це все, що вона встигла побачити. Але, прийшовши у магазин, зустріла його знову.
Чоловік стояв біля вітрини і видивлявся, що б купити.
Марина підійшла ближче, їй захотілося роздивитися його краще.
Костюм, пальто й черевики явно дорогі, сорочка з краваткою.
От би Ірина Дмитрівна зраділа, побачивши такого нареченого Люди в домі!
Та що там Ірина Дмитрівна! А вона сама!
Жінка стояла трохи позаду нього і вдихала тонкий аромат дорогих чоловічих парфумів.
А він у цей час зробив свій вибір і попросив спакувати готову їжу якнайкраще.
– Значить, неодружений, якщо вечерю купує в магазині, – майнуло в неї в голові.
Та й обручки на пальці не було, це вона теж встигла розгледіти, як і дорогий годинник на зап’ясті.
– Ох! Нам би такого зятя, – мимоволі подумала вона.
Але тут сталося несподіване. Поруч із ним зʼявився старенький дідусь років вісімдесяти.
Він, підсліпувато примружуючись, вдивлявся у вітрину і ненароком зачепив цього чепуруна, злегка відштовхнувши його.
– Куди ви претеся, чоловіче! – раптом тихо, але не по-доброму сказав цей красень. – Обережніше ніяк не можна, га? І вам тут, діду, нічого не по кишені. Он там відділ із уціненим!
Дідусь вибачився й пішов. А Марина так і застигла від здивування.
Але тут у молодика задзвенів телефон, він дістав його з внутрішньої кишені і відійшов убік.
– Так! – грубо відповів він. – Я ж сказав, що на роботі ще. Не зможу сьогодні приїхати. Мамо, досить мене діставати, га?! Виклич таксі і їдь до лікаря вранці. Все немає більше часу на розмови!
Він поклав слухавку, забрав свої продукти і, розплатившись, широкими кроками попрямував до виходу.
Марину він так і не помітив, чому вона була дуже рада.
Вона йшла додому задумлива. Як же ж буває оманлива зовнішність і всі ці манери…
Тут руку допомоги простягнув, а тут хамовито повівся з літнім стареньким, нагрубіянив матері. А вона повелася на його зовнішній лиск…
…Марина відкрила двері своїм ключем і зайшла додому.
Жінка зняла пальто в коридорі, роззулася, і раптом почула дзвінкий сміх доньки.
В ту ж мить до неї назустріч вийшла її мати. Старенька забрала сумку з продуктами й прошепотіла Марині на вухо:
– Доню, у нас тут гості! Тільки не дивуйся…
Марина здивовано глянула на матір і пішла на кухню.
Там приємно пахло кавою, ваніллю і гарними яблуками. Вони лежали у великій вазі, що стояла посеред столу.
Марина глянула хто сидить за столом, і застигла на порозі від несподіванки.
Там були Людмила й Микола. А поряд усміхалася задоволена бабуся…
– Матусю! Миколка яблука привіз зі свого саду. Будеш каву? Бабуся булочок напекла.
Марина привіталася з хлопцем. Він був акуратно підстрижений. Джинси і светр були новими.
В очах причаїлося питання і збентеження. Він привітав її у відповідь і трохи зам’явся.
– Сідай-сідай, Микольцю, – сказала Марина Петрівна і приєдналася до компанії. – Як мама? Видужала?
– Так дякую. Їй уже набагато краще. Навіть у місто не довелося їхати.
– Ну й гаразд, – відповіла вона і посміхнулася.
Сяяла й Людмила від радості. Посміхалася Ірина Дмитрівна…
Якесь домашнє тепло, затишок відчувалися в домі.
І Марина зрозуміла, що не можна судити про людину, зовсім не знаючи її!
Нехай Людмила дружить із цим добрим хлопцем. Від нього йде щось добре, справжнє…
А що ще жінці потрібно в житті? Надійний, вірний чоловік.
І цей Микола ще має час, щоб довести, що він справжній чоловік.
А стосовно матері він вже довів.
Хіба ж цього мало?