Марії Григорівни не стало…
Весь будинок прийшов провести її в останню путь. Хорошою була старенька, доброю. Усім допомагала, ніколи нікому лихого слова не сказала.
Інші бабусі на лавці кісточки мешканцям перемивають, а Марія Григорівна тільки до них сварилася.
– Не наговорюйте! Молодь нині хороша пішла! Ось тобі, Петрівно, гріх скаржитися! Василько із п’ятнадцятої квартири тобі кран безкоштовно поміняв! Знаєш, скільки слюсар би з тебе взяв? Пів пенсії, точно! А ти, Тамаро Іванівно, – поверталася вона до іншої бабусі. – Сидиш, сусідів обговорюєш! А між іншим, ці сусіди тобі в магазин по молоко бігають і хлібц! Вдячними треба бути!
І всі якось замовкали. Соромно ставало…
Загалом, Марія Григорівна могла причарувати будь-кого. А якщо й сварилася, то тільки по ділу. Та й сварилася вона не грізно, швидше, розуму вчила.
– Мишко, ну, не діло це? Димиш у під’їзді! А у Сашка з дев’ятого поверху важко з диханням! Недобре ж йому! Не тільки про себе треба думати!
І коли Марії Григорівни не стало, будинок наче осиротів…
Всі думали про те, хто ж тепер буде їх на правильний шлях наставляти? З ким же ж тепер до душі поговорити, кому поскаржитися і пораду вислухати?
А ще всіх цікавило питання, хто ж переїде у простору, двокімнатну квартиру Марії Григорівни?
Дітей, начебто, у неї не було. Точніше, була там якась неприємна історія. Наче дочки її не стало, коли була ще маленькою. А чоловік не зміг це пережити і теж пішов у засвіти…
Але все це було на рівні чуток, ніхто достеменно не знав. А спитати якось соромився. Ось і чекали на появу загадкового спадкоємця.
І дочекалися…
Кілька місяців була порожня квартира, а потім у неї переїхала симпатична і молода жінка.
Ліза навіть зраділа. Марія Григорівна була її безпосередньою сусідкою, за стіною жили. І не хотілося б, щоби квартира відійшла державі. А значить, все ж таки був у Марії Григорівни спадкоємець. Точніше, спадкоємиця.
– Микольцю, треба познайомитися сходити, – сказала Ліза ввечері після того, як машина, що перевозила речі, поїхала.
– Та людина тільки переїхала, дай освоїтися, – пробурмотів чоловік.
– Так ми ж не в гості. Просто познайомимося. Розкажемо, як ми всі любили Марію Григорівну.
– А заразом і з’ясуємо, ким є їй наша нова сусідка, – хмикнув Микола.
Ліза посміхнулася.
– Не без цього. То що?
– Ну, ходімо…
Ліза з Миколою постукали у двері до сусідки, і та майже одразу їм відчинила.
– Слухаю вас?
– Здрастуйте. Мене звуть Ліза, а це мій чоловік Микола. Хотіли вам представитися. Ми дуже любили Марію Григорівну, і раді, що хтось тепер живе у її квартирі, – з усмішкою сказала Ліза.
Жінка глянула на неї, а потім затримала погляд на Миколі і усміхнулася.
– А мене звуть Зіна. А тітка Марія була моєю двоюрідною бабусею. Ось квартирку залишила. Дякую їй.
– А ви були близькі, Зіно? – запитала Ліза.
Їй не сподобалося, як нова сусідка поглядає на її чоловіка.
– Та ні… Просто інших родичів у тітки Марії і не було, тому мені дісталася спадщина.
– Ясно. Ну, не будемо набридати.
– Заходьте, якщо що. Рада була вас бачити, Лізо. І вас, Миколо…
Остання фраза пролунала якось двозначно, і Ліза поспішила забрати чоловіка додому.
– Ти помітив, вона з тобою наче фліртувала! – вже вдома сказала Ліза.
– Та ну, – навіть зніяковів Микола. – Тобі здалося. Просто привітна жінка.
– Зі мною вона не була такою привітною.
Микола тільки плечима знизав. А що тут скажеш?
Ліза ніколи не вважала себе ревнивою. Але тут були навіть не ревнощі, а обурення. Так відкрито дивитися на чужого чоловіка! Хоча, може, їй це просто здалося. Не варто звертати увагу на це…
Але наступного дня Ліза вже не думала, що їй здалося. Поки вона мила посуд, хтось постукав у двері. Відкрив чоловік, і Ліза почула знайомий голос.
Вона витерла руки рушником і вийшла привітатись. А коли побачила їхню гостю, то аж оторопіла від побаченого.
Зіна була в коротеньких піжамних шортах і топі. Можна сказати, що вона була скоріше не вдягнена, аніж одягнена.
У руках вона тримала банку з огірками, яка якось комічно поєднувалася з її вбранням.
– О, Лізо, привіт! – з усмішкою сказала вона. – А я зайшла попросити Миколу відкрити мені банку. Видно, що він сильний чоловік.
Ліза підійшла ближче і посміхнулася у відповідь. Хоча хотілося зовсім іншого. Наприклад, виставити звідси цю спокусницю.
Здавалося, що й сам Микола був дещо приголомшений. Тому одразу зник у квартирі.
– Зіно, я, звісно, перепрошую, але не варто ходити в такому вигляді по сусідах. Ви ще не всіх знаєте, раптом, щось не те подумають, – сказала Ліза, схрестивши руки.
– А вам не подобається? А Миколі, начебто, сподобалося.
А потім Зіна усміхнулася і пішла до себе…
Ліза обурювалася весь вечір. Але що з цим робити вона не знала. З таким нахабством вона стикалася вперше.
– Навіть не говори з нею, – буркнула вона чоловікові.
– Та я й не збирався, – одразу відповів він.
А невдовзі вже не одна Ліза обурювалася появі цієї дівчини в будинку. Виявилося, що вона почала залицятися ще до одного сусіда. Але там дружина була не з боязких, і тут же насварилася.
Потім Зіна припаркувала свою машину так, що решта не могла проїхати. І ніяк не реагувала на обурення. тільки коли їй було кудись потрібно, вона від’їхала.
А невдовзі з’ясувалося, що сусідка ще й песика має. Мабуть, вона його не одразу перевезла. Усі в будинку любили тваринок, у багатьох вони й були. Але Зіна воліла вигулювати свого песика прямо на дитячому майданчику, звичайно, не прибираючи за ним.
На всі обурення вона тільки хихотіла й відмахувалася. Мовляв, і що ви мені зробите?
Але точкою кипіння для всіх став вечір, коли Зіна вирішила відзначити новосілля. Вона покликала своїх друзів, які голосно репетували, кидали сміття прямо на сходах і слухали музику до ранку.
Декілька разів сусіди викликали служби. Приїжджали люди в формі, Зіна робила музику тихіше, а потім усе по другому колу.
Ніколи ще сусіди не були такі дружні, як тоді, коли тут оселилася Зіна. Виявилося, що найвідданіша дружба – дружба проти когось.
Найактивніші мешканці зібралися в Ірини Федорівни, голови будинку, і почали вирішувати, що з нею робити.
– А давайте подивимося, що в неї в соцмережах робиться, – запропонувала Ліза.
Знайти її виявилося нескладно.
Звичайно, на сторінці були відверті фото, якісь незрозумілі цитати про відсутність совісті. Але було ще дещо цікаве…
– Вона підписана на таку кількість груп з містики та езотерики, – сказав Микола, той, хто її знайшов в інтернеті.
– Значить, вірить у потойбічні сили, – сказала Ліза. – А що, як ми на цьому зіграємо?
Всі повернулися до Лізи, а та виклала їм свій план. Вони з Миколою мали зіграти чималу роль у цій виставі, бо жили якраз за стіною.
Наступного дня Ліза прийшла до Зіни.
– Чого тобі? – усміхнувшись, запитала та.
Було таке відчуття, що вона насолоджувалася сварками.
Але Лізі треба було дещо інше…
– Зіна, я все розумію. Ти молода, хочеш погуляти! Але стукати вдень і завивати це вже занадто!
– Ти зовсім, чи що?! Мене вдень не було, – обурилася вона.
– Так, звісно! А хто тоді стогнав, як стара бабця якась?
Ліза мало не розсміялася на цій фразі. Але все ж таки їй вдалося зберегти серйозний вираз обличчя.
– Це не я! Запитай інших сусідів!
– Та з-за стіни звук ішов! Мені навіть здалося, що голос Марії Григорівни. Я подумала, що у вас просто схожі голоси…
– Зовсім вже? – злякано сказала Зіна.
– Хоча… – Ліза вдала, що задумалася. – До того, як ти переїхала, я теж дещо чула. Але списала це на звуки від інших сусідів. Але це точно з твоєї квартири чулося…
– Нічого не знаю! – сказала Зіна, зачиняючи двері.
Але Ліза побачила, як та злякалася…
Тієї ж ночі, коли вже всі напевно лягли спати, Микола і Ліза щосили постукали в стіну сусідки. А потім ще раз…
Відповідь не забарилася. Зіна одразу прискакала до них.
– Ти чого? – Ліза вдала, що Зіна її розбудила.
– Навіщо ви мені стукаєте?!
– Зіно, ти що? Ми спимо! Ніякого стуку ми не чули.
– Не бреши! – вигукнула та.
Від шуму визирнула інша сусідка, баба Ніна.
– Чого галасуєш, Зіночко? – запитала вона.
– Ці, – вказала вона на Лізу з Миколою. – Мені в стіну стукають і не зізнаються!
– Та не ми це! – округлила Ліза очі. – Їй, мабуть, наснилося.
Баба Ніна перехрестилася.
– Ох, а я думала, мені здається… Бабцю твою я бачила…
– Що ви верзете?! Її не стало.
– Так от і я про те саме! Ще подумала, що Марія по мене прийшла. Але вона повз пройшла, я тільки молитву встигла прочитати. І в квартиру до себе! Прямо через двері!
Ліза ледве стримувала сміх. Ну й баба Ніна, їй тільки в кіно зніматися!
Зіна злякано озиралася, але її явно ніхто не поспішав заспокоювати.
Тоді вона влетіла до себе в квартиру, а Ліза показала бабі Ніні великий палець.
Залишався останній акт вистави…
Наступного вечора Мишко чатував біля щитка. Марія Григорівна була худенькою, низенькою старенькою, тому на її роль взяли Тетяну. Так, молодша рази в три, але в темряві і балахоні незрозуміло. Головне, щоб по фігурі була схожа.
Усі сусіди були на своїх місцях. Переконалися, що Зіна вдома, а потім почали…
Мишко вимкнув світло у всьому будинку. Майже всі були в курсі того, що відбувається, тому сиділи тихо. Але Зіна вискочила в під’їзд майже одразу, щоб перевірити, чи є в будинку світло, чи тільки в її квартирі згасло.
І ось тут зʼявилася Тетяна.
У під’їзд світло проникало лише через віконце, та й на вулиці вже було темно. Ліхтар та місяць не сильно рятували.
– Та що відбувається? – обурилася Зіна і тут же осіклася.
Перед нею стояла її бабуся. Принаймні вона так подумала…
– Що ж ти, Зіночко, – скрипучим голосом сказала Таня. – Мене перед сусідами ганьбиш. Мене ж тут усі любили, а ти… Я тобі зробила такий щедрий подарунок…
– Баба Марія? – злякано запитала Зіна.
– Та як ти можеш? Я через тебе заспокоїтись ніяк не можу. Не відпускає мене квартира.
– Бабусю Маріє, та я…
– Не буде тобі тут життя, якщо не перестанеш так поводитися. Не сердь мене, Зіно…
Десь щось гримнуло (звісно, не без допомоги сусідів), і Зіна різко обернулася. А коли знову глянула на сходи, її бабусі вже не було.
Вона забігла у квартиру, відчуваючи, як стукає серце. А за кілька хвилин дали світло, і Зіна одразу зателефонувала ріелтору…
Проводили її всім будинком. Побажали щасливої дороги і видихнули, коли вона поїхала.
Квартиру Зіна продала, і туди переїхала молода пара з дитиною. Дуже приємні і добрі люди.
Саме такі мають жити у квартирі Марії Григорівни, щоб їй і справді було спокійно…
Та й сусідам теж…