Всю ніч Марія не спала… Який сон, якщо скоро вони з чоловіком ідуть розлучатися?!
Дітей вони не мали, та й ділити особливо нема що. І все одно – на душі було не дуже… Прикро… Три роки разом прожили, але так ні до чого і не прийшли.
На початку Марії здавалося, що вони з Сергієм люблять один одного.
Адже все було як у всіх – залицяння, квіти, подарунки, пробне проживання.
Так Сергій називав громадянський шлюб. Йому подобалася сама ідея – мовляв, спробуємо, притремося, а потім вирішимо, одружитися, чи ні.
Через два роки одружилися, бо Марія завагітніла.
Весілля велике не робили. Навіщо? Лише витрати зайві. Та й до появи малюка треба було підготуватися.
Жили вони в орендованій квартирі. Непогано заробляли. Кілька разів навіть за кордон з’їздили.
Але Марія не народила. Малюка не стало…
Ось тоді у Сергія щось і змінилось всередині. Не готовий він виявився до сімейних труднощів. Чомусь вирішив, що Марія у всьому винна. Поступово втратив інтерес до неї. Став гульбанити. Затримувався на роботі. Ну а потім з’ясувалося, що в нього подружка з’явилася…
Марія, яка до цього ще якось розуміла переживання чоловіка, зраду терпіти не стала – подала на розлучення.
І ось сьогодні це станеться – вона знову стане вільною жінкою.
Хоч і недовго вона була одружена, але вже якось забула, як це бути самій?
А ще всередині ворушився неспокій – що ж буде далі? Чи знайде вона свою половинку? Виходить, що Сергій нею і не був ніколи, раз так швидко і легко зрадив після перших труднощів.
І ось Марія й Сергій знову були в ЗАГСі. Виявилося, що охочих розлучитися саме цього дня, було кілька пар. Вони зайняли чергу. Присіли на лавку.
Розмовляти не хотілося – давно все обговорено. Марія розгублено дивилася на всі боки, намагаючись ні про що не думати.
І раптом вона виразно відчула на собі чийсь пильний погляд.
То був якийсь чоловік, який сидів навпроти. Поруч із ним була жінка, яка так само, як і Марія просто розглядала стіни.
– Напевно, теж розлучаються, – подумала Марія і навіщось… Підморгнула незнайомцю.
Очі чоловіка засяяли, і він підморгнув Марії у відповідь.
Близько пів години вони так і підморгували один одному. А потім чоловіка та його супутницю запросили в кабінет.
Зайшли вони туди разом, а вийшовши – розійшлися в різні боки. Здавалося, ці люди й хвилини не хочуть бути разом.
Тепер покликали Марію та Сергія…
Розлучення пройшло без емоцій, абсолютно буденно. Відповівши на низку запитань, вони підтвердили рішуче бажання розлучитися і одразу стали колишніми. Залишалося лише дооформити документи.
– Ну, бувай, – сказала Марія Сергію, коли вони вийшли з кабінету. – Речі я трохи пізніше заберу. Сподіваюся ти не проти?
– Не проти, – буркнув Сергій, до якого, схоже, тільки тепер дійшло, що вони з Марією зробили. – А ти куди? Я думав ми разом поїдемо…
– Жодних «разом», Сергійку, – сказала Марія. – Все, закінчилось наше спільне життя.
Марія, дзвінко цокаючи каблучками, стрімко попрямувала у бік виходу. Сергій дивився їй услід, не сходячи з місця.
– Дівчино! – раптом почула Марія, проходячи через парк біля ЗАГСу.
Вона чомусь не сумнівалася, що звертаються саме до неї.
Марія зупинилась. Озирнулася і застигла від несподіванки.
Точно! Чоловік, з яким вона нещодавно спілкувалася поглядами, стояв прямо перед нею.
– Ну що? Свобода? – голос незнайомця звучав весело, очі сміялися.
Марія трохи розгубилася. Вона не знала, як поводитися в такій ситуації.
– Може, відзначимо? – запропонував чоловік. – Тут поряд є дуже затишне кафе. Мене, до речі, Іван звуть.
– А я Марія…
– Ну, Марійко, сміливіше! Йдемо? – Іван простягнув жінці руку.
– Ну, ходімо! – Марія сміливо поклала свою маленьку долоньку у долоню чоловіка…
Вони пробули в кафе кілька годин. Говорили про все на світі. Здавалося, що вони знайомі сто років!
Про розлучення, які сьогодні були в обох, вони не говорили, ніби їх і не було зовсім.
Згадали лише раз…
Провівши Марію до під’їзду, Іван запитав на прощання:
– Ти в долю віриш?
– А чому ти питаєш? – здивувалась Марія.
– Наше розлучення тричі переносили. Мабуть тому, що ми з тобою мали зустрітися.
– Не знаю. Бабуся завжди говорила: «Випадковості невипадкові».
– Молодець твоя бабуся! Ну що, до завтра?
– Ти думаєш, у нас буде «завтра»? – Марія запитала про це дуже тихо, але Іван почув.
– Впевнений, що буде! – сказав він…
…Через три місяці вони розписалися. Ніхто з них не загадував минуле, і не перекладав той негативний досвід на їхні теперішні стосунки.
Просто у кохання свої правила, свої закони і свої випадковості. Які – невипадкові!
Іван і Марія разом вже тридцять років. Вони виростили двох чудових дітей, а зараз онука Олежика вже виховують.
Вони дуже люблять розповідати історію свого знайомства.
Особливо тим, хто скаржиться на безвихідь, втрачає надію, чи опускає руки…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.