Коли дочка сказала Маргариті, що хоче з нею поговорити про щось дуже важливе, мати чекала чого завгодно, але тільки не цього.
– Мамо, мені вже вісімнадцять, я повнолітня, тож я маю право сама приймати рішення, як мені жити. Ти згодна?
Маргарита подивилася на Віку: дочка сиділа перед нею з рішучим виглядом – погляд спідлоба, губи стиснуті.
– Певна логіка в твоїх словах є, – сказала мати.
– Знову ти намагаєшся уникнути відповіді, – обурилася дочка. – Ти скажи – так чи ні. Чи маю я право на самостійні рішення?
– Звісно, маєш. Я, на мою думку, тобі й раніше давала право вибору.
– У мене є хлопець. Його звуть Ігор. Ми кохаємо одне одного, – повідомила Віка.
– Я за тебе рада. А від мене що потрібно? – Запитала мати.
– Ми хочемо жити разом, – сказала Віка і замовкла, чекаючи на реакцію матері.
– А чи не рано? – Здивувалася мама.
– А чому рано? За законом, ми з Ігорем вже повнолітні і можемо без дозволу батьків навіть одружитися.
– Добре, а скільки ви вже зустрічаєтеся? – Поцікавилася мати.
– Три місяці, – відповіла Віка.
– І ви після такого короткого знайомства вирішили одружитися?
– Не одружитися, мамо, а просто жити разом! – Нетерпляче повторила Віка, – ну як ти не можеш зрозуміти?!
– Я все зрозуміла, дочко. Заборонити я тобі не можу, але хочу порадити не поспішати. Тобі лише вісімнадцять – саме час вчитися, насолоджуватися життям. Студентство, юність – це ж чудовий час.
– Ні, мамо, ти не зрозуміла! Ми кохаємо одне одного!
– Та кохайте на здоров’я! Гуляйте, ходіть разом у кіно, у кафе, спілкуйтеся, цілуйтеся, а навіщо жити разом? Звичайно, якщо ви обидва впевнені, що це справжнє почуття – одне на все життя, тоді справді треба одружитися та жити разом.
– Мамо, ти тут уявляла собі не зрозумій чого, а ми просто хочемо спробувати жити разом, – відповіла Віка.
– Тепер зрозуміла. А в Ігоря є де жити? – Поцікавилася мама.
– Ні, він живе у гуртожитку. Він приїхав із селища Калинівка, – відповіла дочка.
– Зрозуміло, отже, ви хочете винаймати квартиру чи кімнату.
– Мамо, яке знімати? На які гроші? В Ігоря працює один батько. Йому батьки всього сім тисяч на місяць переводять і він, коли додому їздить, привозить продукти – картоплю та інші овочі та закрутки.
– Так, на сім тисяч квартири не винаймеш.
– А ми й не збираємось знімати, ми житимемо тут, у моїй кімнаті, – видала донька.
Маргарита хотіла щось сказати та так і застигла з відкритим ротом. Трохи опам’ятавшись, вона перепитала:
– Ти хочеш привести Ігоря сюди? До нашої квартири?
– Так. У нього в місті житла немає, знімати нам нема на що, тому ми житимемо тут.
– Не будете, – коротко сказала Маргарита.
– Чому? Це ж моя квартира. Я маю право привести до неї когось захочу.
– Віка, у тебе буде своя квартира тоді, коли ти її купиш. І ось у неї ти, справді, зможеш привести будь-кого, – відповіла мати.
– Але ж я тут зареєстрована! Значить, у мене є якісь права!
– Так, у тебе є право тут жити і не більше. Але ти не можеш поселити у квартирі сторонніх людей без моєї згоди. А я цієї згоди не даю. Я взагалі проти того, що ти, замість того, щоб навчатися, займалася не зрозумій чим, – жорстко сказала Маргарита.
– Тобто ти проти? – Запитала Віка.
– Так, я проти.
– А якби ми винаймали квартиру? Тоді б ти теж була проти? – Запитала дочка.
– Так, але тоді я не могла б тобі заборонити.
– Я думала, що ти мене зрозумієш, – сказала Віка і встала.
– А я тебе чудово розумію, і Ігоря твого теж розумію, але вважаю, що ти робиш не просто недалекоглядно, а відверто не розумно. Мине деякий час, і ти сама це зрозумієш.
Маргариті здалося, що питання закрите, але за кілька днів їй зателефонували з незнайомого номера. Вона чекала на повідомлення про доставку на пошту замовлення, тому відповіла.
– Здрастуйте, – пролунав незнайомий голос. – Я мама Ігоря, з яким зустрічається ваша дочка.
– Слухаю вас, – сказала Маргарита.
– Я хотіла запитати, чи ви не передумали? Може, хай діти разом живуть. Дивишся, і сім’ю створять.
– Ні, шановна, я не передумала. Я вважаю, що для таких експериментів моя дочка ще дуже молода. Я утримую її, тому що вона вчиться, але утримувати вашого сина я не збираюся.
– Зачекайте, на кишенькові витрати ми Ігорю переводитимемо сім тисяч. Привеземо вам картоплі, моркви, варення … – Почала швидко говорити мати Ігоря.
– Шановна! Ви мене добре чуєте? Ваш син у нас не житиме. Все, розмова закінчена.
Маргарита поклала телефон на стіл і помітила, що в неї від хвилювання тремтять руки.
«Як пояснити Віці, що вона зараз може зробити велику помилку? – думала Маргарита. – Як донести до неї просту думку, що якщо молодий чоловік по-справжньому любить дівчину, він не буде таким нахрапом лізти до неї в будинок»?
Увечері Віка прийшла пізно і одразу закрилася у себе в кімнаті. Навіть вечеряти не стала.
Звичайно, Маргарита засмутилася, але, подумавши, вирішила відпустити ситуацію. «Хоче Віка сама отримати гіркий досвід – нехай спробує. Мене вона все одно не почує», – подумала жінка.
Так, мовчки, минуло кілька днів. У квартирі стояла тиша, яку порушував тільки працюючий вечорами телевізор.
Якось Маргарита прийшла з роботи раніше, ніж зазвичай. Ігор та Віка були в кімнаті доньки. Маргарита пройшла на кухню, щоби покласти продукти в холодильник. У раковині стояли дві тарілки – видно, що Віка та Ігор обідали.
Маргарита зазирнула до дочки. З вигляду молодих людей і деякому безладу в їхньому одязі було зрозуміло, чим вони щойно займалися.
– Ігоре, – звернулася Маргарита до хлопця. – Я цілком точно сказала вашій мамі, що не хочу бачити вас у себе в будинку. Хіба вона вам цього не передала?
– Мамо, ну, що ти?! – Вигукнула Віка.
– Помовч. З тобою ми згодом поговоримо, – зупинила її мати.
– Маргарита Володимирівно! – втрутився у розмову хлопець, – а що поганого у тому, що ми хочемо жити разом? Ми кохаємо одне одного!
– Ігоре, ви знаєте, що зробив би справжній чоловік, який би справді любив дівчину і хотів би весь час бути з нею поруч? Він би перевівся на заочне відділення, знайшов роботу, винайняв квартиру і привів би до неї кохану. Якщо ви любите Віку, зробіть так, і я не скажу слова. Я не проти вас. Я проти того, щоб ви жили в моїй квартирі та за мій рахунок.
Ігор став збиратися. Віка, дивлячись на те, як він одягає светр, заявила:
– Мамо, якщо ти виженеш Ігоря, я теж піду!
Маргарита відкрила комору, дістала з полиці порожню валізу, з якою вони зазвичай їздили у відпустку, і сказала:
– Будь ласка. Тільки не розраховувай, що я тебе утримуватиму. Ти йдеш зі своїм чоловіком, ось нехай тепер він про тебе і дбає, – відповіла мати.
– У мене є стипендія та пенсія за тата, – заперечила Віка.
– Тільки раніше ти витрачала ці гроші, як то кажуть, на шпильки, а тепер тобі доведеться на них жити. Я думаю, що ти одразу відчуєш різницю, – сказала мати.
Ігор пішов, порожня валіза так і залишилася лежати на підлозі в кімнаті Вікі.
А наступного дня дочка прийшла додому вся в сльозах і накинулася на матір із звинуваченнями:
– Ти вигнала Ігоря та образила його маму. Він сказав, що ми більше не можемо зустрічатися, тому що він не зазнає такого ставлення. Ігор кинув мене, мамо, кинув, розумієш! І все через тебе!
Маргарита поставила на стіл перед Вікою склянку, налила в неї води та накапала крапель.
– Пий!
А коли дочка більш-менш заспокоїлася, сказала:
– А тепер послухай мене. Якби Ігор дійсно любив тебе, він би або зробив так, як я сказала, або запропонував би трохи почекати, поки ви обоє встанете на ноги. Справжнє кохання при цьому нікуди б не поділося. Є приклади, коли люблячі чекають один на одного не лише роками, а й десятиліттями. А цей хлопчик, мабуть, просто шукав, куди прихилити голову – у гуртожитку жити важко: і приготувати, і випрати нема кому. А тут – повний пансіон! Хочеш, скажу, що далі буде? Ігор через деякий час почне доглядати іншу дівчину, яка має в місті квартиру.
– Він не такий! Ти даремно так погано про нього думаєш! – Вигукнула Віка і на весь вечір закрилася у себе в кімнаті.
Вона ще довго дулася на матір, але час минав, ось вже й літня сесія – треба готуватися до заліків та іспитів. І це трохи відвернуло дівчину від її переживань. Тим більше, що Ігор навчався на іншому факультеті, який перебував у новому корпусі. Звичайно, вони зустрічалися, але хлопець усім своїм виглядом демонстрував повну байдужість до Вікі.
Почалися літні канікули, Віка з матір’ю поїхали до бабусі Маргарита повернулася додому, коли в неї закінчилася відпустка, а Віка провела на морі два місяці.
Коли наприкінці серпня вона приїхала, то якось нагадала матері:
– А пам’ятаєш, ти казала, що Ігор доглядатиме іншу дівчину? Але я його ніколи ні з ким до канікул не бачила.
– Ну, може, я помилилася, чи не знайшлося ще однієї такої наївної, яка вирішила поселити його у своїй квартирі, – посміхнулася Маргарита.
А першого вересня Віка прийшла додому після занять, як у воду опущена.
– Мамо, а ти мала рацію. Дівчата з його групи сказали, що Ігор тепер живе у Наталки. А Наталка всім каже, що вони одружаться, коли закінчать університет.
– Скажи чесно, тобі прикро? – спитала Маргарита у дочки.
– Прикро, що такою не розумною була, – відповіла Віка.
P.S. У тому, що мама мала рацію, Віка переконалася через два роки, коли до неї дійшли новини про Ігоря – він з’їхав з квартири Наталки до гуртожитку, залишивши Наталку глибоко вагітною. Причому Ігор чесно заявив, що планів одружитися з Наталією у нього ніколи не було.
А у Вікі все добре: вона навчається на четвертому курсі, вже почала працювати за фахом. А зовсім недавно у неї зав’язався роман із симпатичним хлопцем. Щоправда, чим закінчаться ці відносини, поки що невідомо, але цукерково-букетний період проходить за всіма правилами