– Мамо, з пам’ятником для тата мусиш трішки почекати, сказав мені син. – Я дружину і дітей за гроші, які ти вислала, в Домінікану відправив.
Я ледь зі стільця не звалилася.
– Як? Відпочивати? Я ж собі обіцянку дала, що на другу річницю вже Степану пам’ятник організую. Василю, ти мене підставив!
– Мамо, а ти нас не підставила? Татові вже нічого не треба, а ось нам, живим, щоб залишатися при здоровому глузді, потрібен відпочинок. Ти ж нас єврами з Італії не балуєш, ось я і вирішив це питання таким чином.
Так, я в Італії вже два роки скоро буде. Поїхала, щоб забутися, після того, як Степана не стало. В мене там кума працювала багато років, але коли їй прийшлось терміново повертатися в Україну, бо її мама занедужала, я поїхала, як вона каже, на “пригріте місце”.
Гроші я не висилала, бо які за тих два роки можуть бути гроші?
Я і собі щось мала купити, а головна ціль в мене була – поставити Степану пам’ятник, бо він заслужив. Всі ці роки ми жили душа в душу.
Я вислала сину 10 тис євро і приблизне фото, який би пам’ятник хотіла. Цих грошей мало б з головою вистачити, і їм би ще на якісь покупки залишилося. Але син вирішив за ці гроші дружину і двох дітей відправити в Домінікану на відпочинок, бо давно ніде не були.
– Тату молитва потрібна, а не пам’ятники, – каже мені син.
Але як мені в очі односельчанам дивитися? Скажуть, о, Лідка в Італії, а Степану пам’ятника поставити не може.
Я сиділа в своїй кімнаті мовчки і відчувала, як серце стискається від розчарування. Син завжди був моєю гордістю, але зараз його рішення здавалось таким незрозумілим. Я розуміла його потребу в відпочинку, особливо після втрати тата, але пам’ятник був символом нашої сімейної єдності та поваги до Степана.
– Василю, ти розумієш, що я роблю? – спробувала я пояснити. – Це не тільки для мене, але і для всіх нас. Тато заслуговує на це.
– Я розумію, мамо, але і нам тут в Україні, треба якось жити. Ти ж розумієш, що моєї зарплати на все не хватає. Діти вже пару років моря не бачили, а тут така з’явилася можливість. Я не міг її втратити. Так, грошей там треба багато, але ці емоції залишаться з ними на все життя.
Я зітхнула. Мені хотілося, щоб він бачив, що я намагаюся зробити щось важливе для пам’яті тата, але водночас я розуміла його потребу в сімейному щасті.
– Ну добре, Василю, вже нічого не виправиш. Але я дуже розчарована в твоєму вчинку. Скажи мені, як ми тепер будемо вирішувати питання з пам’ятником?
Відповіді я так і не почула. Його обличчя виражало внутрішню боротьбу. Ми обидва знали, що це не буде легко.
– Мамо, я подумаю над цим, – нарешті промовив він. – Але зараз нам потрібен час щоб просто жити. Розумієш – жити!
Я кивнула, хоча серце було важким. Ми завершили розмову без остаточної згоди, залишаючи простір для подальших обговорень.
Того вечора я не могла заснути. Я роздумувала над словами сина. Чи справді відпочинок був важливішим за пам’ять про Степана? Чи ми могли знайти баланс між двома цими потребами?
Мої думки крутилися, і я зрозуміла, що наше сімейне життя стало складнішим, ніж раніше. Втрата тата залишила велику порожнечу, яку ми намагаємося заповнити по-різному. Я бажала, щоб ми могли зрозуміти одне одного і знайти спільний шлях вперед.
Тепер я залишилася з питанням до вас, дорогі читачі: як ви справляєтеся з вибором між особистими потребами та спільними сімейними обов’язками у важкі часи? Чи можна знайти рішення, яке задовольнить всіх, або іноді потрібно робити вибір на користь одного?