— Не буду я з нею жити, батьку! Не змусиш! Ви з мамою мене вмовили на цей шлюб, а тепер навіщо вона мені, коли я своє справжнє кохання зустрів?! – Олег був сам не свій, геть забувши про те, що та, про кого він говорив, укладала спати його сина в сусідній кімнаті.
— Ти, Олежку, не лайся! Зачекай! Ми вмовили?! – Василь Іванович, батько Олега, скривився, але розмову згортати явно не збирався.
Не діло! Хіба мало яка муха сина вкусила сьогодні?! Кохання… Знав би ще, що це таке, телепень! Сім’я ж уже є! Дитина! Спадкоємець усього роду Семенюків! Це вам не кіт начхав! А Олег, бісів син, он що задумав?! Розлучатися?! Не буде цього!
— Тату, ти, звісно, наполягатимеш на тому, щоб я Ольгу не кидав. Щоб жив із нею заради сина. Та тільки не можу я! Розумієш ти це чи ні?! Не люблю я її!
— А коли дитя робив, любив?! – все-таки дав волю гніву Василь. – Коли в дім її до нас із матір’ю привів? Коли під вінцем стояв?!
— Не починай, га?! Затія з вінчанням ваша з мамою була. Не моя! Ви хотіли, щоб усе, «як у людей»! І навіть не спромоглися мені пояснити, на яких це людей ви рівнятися надумали. Завжди своїм розумом жили, а тут – на тобі! Вирішили моді відповідати!
— Ох, Олеже! Не був би ти мені сином, я б…
— Що, тату? Ременя дав? Так, давай! Я ж не проти!
— Немає в тебе поваги до старших, – зітхнув Василь. – Матір погано пом’янув зараз. Вінчатися вона тебе вмовила, а ти згоду дав. І в бесідах зі священником неодноразово говорив, що милішої за Ольгу для тебе нікого немає. А тепер що?
— Була мила, та перестала! – відрізав Олег. – Так теж буває!
— І що ж ти тепер робити думаєш? – Василь вирішив дізнатися подробиці.
— Розлучуся. Одружуся з Дариною. І буду жити щасливо!
— А Сергійко як же? Син твій?
— Зі мною житиме!
— Це як же?
— Ользі йти нікуди. У неї ні рідні, ні дому свого. Хіба дозволю я їй свого сина по світу тягати за собою? Нехай своє життя влаштовує, як знає, а дитині краще буде зі мною. Я з Дашею вже говорив про це. Вона не проти. Сказала, що прийме, як рідного…
Договорити Олег не встиг. Двері в сусідню кімнату відчинилися, і на порозі постала Ольга із сином на руках. Бліда, немов полотно, вона притискала до себе дитину, і шепотіла беззвучно: «Не віддам…» На більше сил її не вистачило, адже всю розмову чоловіка зі свекром вона чула.
— Ні, Олю! Ні! – кинувся до неї Василь. – Не тривож душу! Не буде цього! Іди! Вкладай Сергійка. Ми самі розберемося!
Не привчена перечити, Ольга послухалася. Перехопила зручніше сина, який захлипнув, і підвела очі на чоловіка. Синь безмежна, що стала вмить грозовою, нагадала йому про ту дівчину, за якою він бігав крадькома в школі, мріючи хоч на хвилинку спіймати її погляд або посмішку.
Але смикнуло лише на мить. Немов розділяючи його з Ольгою і сином, постала перед очима Дарина – чорнобрива, регочуча, дражлива і грайливо вабить кудись.
Ольга ніколи так себе не поводила. Не було в ній цього вогника і задирки, яку вгледів Олег у своїй колезі Дарині. Вони з Олею не схожі були, як небо і земля. Від однієї кров в жилах кипить, а інша… Крижинка. Дзвінка, гарна, але холодна, не навчена, як чоловікові догодити і сподобатися.
З Ольгою Олег навчався в одній школі. Був на рік старшим, і спочатку навіть не дивився в бік дівчат молодшого віку. Навіщо вони потрібні, якщо в класі такий квітник, що тільки вибирай! І, головне, всі добре знайомі, не потрібно думати, які примхи на думку спадуть і що привидиться обраниці.
Але раз-другий шкільним коридором промайнула повз мрія синьоока, і пропав Олег. Начебто й не було нічого в Олі особливого. На зріст – невеличка, непримітна серед інших дівчат. А дивися ж! Зачепила! Чи то сміхом, який дзвіночком дзвенів, радуючи серце, чи то сором’язливістю, якої Оленьці було не позичати. Не вміла вона приймати знаки уваги від хлопців. Почервоніла, зблідла, запиналася, і намагалася якнайшвидше позбутися галантного кавалера, який просив дозволу провести її до дому. Нікого до себе близько не підпускала.
Для Олега така поведінка була в новинку. У його класі дівчата були жваві. Будь-якого хлопця могли одним слівцем за пояс заткнути, варто було тому неправильно себе повести. Можливо, тому він звернув увагу на Ольгу, і постарався завоювати її довіру.
Задачка була цікавою, але без невідомих. Красивішого й успішнішого хлопця в школі просто не було. Зовнішність Олегу дісталася у спадок від батьків, а успіхів своїх він домагався сам – наполегливою працею і сміливістю. Отримуючи золоту медаль на випускному, він мимоволі шукав очима Олю в натовпі. Раптом прийшла на нього подивитися?!
Вона прийшла. Але стояла тихенько в куточку, і Олег її просто не помітив.
Залицятися до себе, Оля дозволила далеко не відразу. Олег встиг в армію сходити, вступити до інституту, а ночами йому все снилися сині очі Оленьки.
А вона, тим часом, росла. Закінчила школу, вступила до того ж інституту, де навчався Олег, і одного разу ніс до носа зіткнувшись із ним у коридорі, вперше не відвела очей, вітаючись.
Так і почався їхній роман.
Він був коротким і якимось недолугим. Олегу хотілося пристрастей і життя, а в Олі не було сил дарувати йому все це. Життя, якого так вимагав від неї коханий, тихо йшло з єдиної людини, яку Оля кохала без жодних умов і всім серцем. Мама Олі хворіла, і танула з кожним днем, мріючи тільки про одне – встигнути видати доньку заміж.
Мрія її здійснилася. Весілля грали похапцем, звісно, але Олі не було до цього жодного діла. А Олегові й поготів.
Ольга ще встигла повідомити матір, що чекає на дитину, а потім гірко плакала, обіймаючи чоловіка, і прощаючись з єдиною рідною людиною. Більше рідні в Олі не було. Батька її не стало, коли вона була маленькою, а мама Ольги була сиротою.
Батьки Олега Олю прийняли одразу і без застережень. Поважна, добра, завжди готова допомогти, вона підкорила їхні серця своєю безпосередністю.
— Мамо, які у вас пиріжки смачні! А я такі не вмію робити. Тісто мене не слухається!
— Нічого, Оленько! Це ми поправимо!
— Так? Ой, дякую! А ще, навчіть мене білизну крохмалити? Мама так не робила, а ви вмієте. А я вам наволочки вишию гладдю. Хочете? Мене мама навчила! Які квіти ви любите?
Йшла в небуття, свекруха Олі, на тих самих наволочках із вишитими незабудками. Важко йшла, плачучи ночами від болю. Але поруч була та, що забирала її печалі.
— Не плач, матусю! Потерпи, люба! Усе мине…
І ставало легше. Оля вміла домовлятися з болем. Чи дар це був, чи вона просто дуже хотіла хоч трохи полегшити страждання тієї, що постаралася замінити їй маму, але матері Олега й справді ставало легше дихати.
— Ангел ти мій… Оленько… Скільки ж радості ти в наш дім принесла! Онука подарувала… Дай Бог, щоб ти була щаслива!
Побажання свекрухи чомусь не збулося. Не встигла Оля оплакати її, як дізналася новину, що підкосила, позбавила останніх сил, і змусила подумати про страшне. В Олега з’явилася коханка…
Притискаючи до себе синочка, який скиглив і в якого різалися зубки, Оля ночами годинами сиділа на краєчку ліжка, чекаючи на чоловіка, і дивлячись в одну точку. У голові було порожньо, думки текли повільно і мляво, а десь на краєчку свідомості тихенько цокав дивний лічильник, відміряючи хвилини. І Оля ні-ні, та й шепотіла собі під ніс:
— Сто вісімдесят сім… Чотириста двадцять три… П’ятсот…
Вона завжди любила математику. І вимовлене вголос число ніби на мить повертало її в реальність, де все було просто і зрозуміло. Ось вона, ось син, а є ще чоловік…
Але одразу ж Оля згадувала, що чоловіка в неї більше немає, і знову скочувалася в ту прірву розпачу й нерозуміння, з якої її могли витягти тільки двоє – син і свекор.
Василь Іванович розумів, що коїться в сім’ї в сина. Навіть спробував по-батьківськи повчити Олега, закликаючи до порядку. Але з цього зовсім нічого не вийшло. В Олега ніби пелена перед очима стояла. Даша, Даша, Даша… Тільки вона! Про Олю йому думати не хотілося.
А Василь намагався допомогти Ользі. Няньчився з онуком, який миттєво заспокоювався на руках у діда і тільки похнюкував, скаржачись на шкідливий зуб, який ніяк не хотів прорізуватися. Готував їжу, намагаючись підгодувати Олю, яка стала майже прозорою від переживань. І чекав. Розумів, що зробити нічого не може, і це терзало його душу. Якби він міг, то зробив би все, що (розповідь спеціально для сайту Цей День) завгодно, щоб ця дівчинка, яку він прийняв у сім’ю донькою, перестала плакати! Але це було не в його силах. Єдине, що діставалося йому зрідка, це бліда подоба посмішки Олі і її тихе: «Спасибі, тату!», коли вона забирала з рук Василя сина, щоб погодувати або викупати.
І Василь злився.
Ох, як же він злився! Він готовий був піти до розлучниці й висловити все, що про неї думає, або розшукати в комоді старенький ремінець, яким колись навчав сина розуму. А залишалося лише одне – скаржитися тихо дружині, піднявши очі до небес і сподіваючись на те, що вона його чує, і підтримувати Олю в міру можливості.
Останньою ж краплею, що переповнила чашу терпіння Василя, стала заява сина про те, що він збирається забрати в Ольги дитину.
— Ну ось що, дорогий ти мій синку! – Василь, ледь стримуючи лють, намагався говорити якомога тихіше, щоб не почула Ольга. – А ну збирай свої дрібнички, і чеши туди, де чекає на тебе коханка! А Ольгу я тобі зачепити не дам! І дитину в неї забирати не дозволю! Я поки що в цьому домі господар! Думав я за матір’ю поспішати, та, мабуть, рано! Поки Сергійка на ноги не поставлю, не можна мені до моєї блакитноокої моєї… Де ми тебе проґавили, синку? Як пропустили той момент, коли ти перестав бути людиною?! Як же це?!
— Ти, батьку, кинь мене звинувачувати! Серцю не накажеш! Ольгу я колись кохав! І все для того, щоб вона була щаслива, зробив! А тепер я хочу бути щасливим із тією, кого люблю! Хіба це гріх, батьку?!
— Гріх, сину! – промовив Василь, хитаючи головою. – Гріх кидати перше кохання своє зі злістю в серці! Ти себе хоч послухай! Дитину в матері рідної відібрати й віддати чужій тітці?! Де совість у тебе? Де заснула, і не добудитися її?! Не дозволю! Треба буде – будинок на Ольгу з онуком перепишу! І тоді в неї буде, де жити з сином! Бач, надумав! Над сиротою знущатися! Геть звідси! І щоб очі мої тебе не бачили, поки не порозумнішаєш! Геть!
Василь сам не помітив, як загримів, перейшовши з шепоту на крик, і лише коли Олег махнув рукою і вискочив за двері, а поруч опинилася Оля, яка обійняла свекра, заспокоюючи, він схаменувся.
— Пробач мене! Вибач, донечко! Здається, я весь ліс під сокиру пустив… Одні тріски залишилися… Але ж хотів помирити вас…
— Не хвилюйтеся так, татку! Не треба! Не дай Боже, із серцем погано стане! – зачастила Ольга, витираючи сльози Василю. – Усе минеться! Ви ж самі мені так говорили! Я пам’ятаю!
— Ех, ти… – Василь схлипнув, і зовсім по-дитячому витер ніс рукавом сорочки. – Добра душа… У самої серце плаче, а вона мене заспокоює! Ох, Оленько, як же жити ми тепер будемо?
— А, добре будемо жити! – розлютилася раптом Ольга. – Краще за всіх! Думаєте, я забуду, що ви щойно для мене зробили?! Я ж вам чужа…
— А, ну! – розсердився вже Василь, і не на жарт. – Що це за балачки?! Яка ти мені чужа?! Дочка ти мені! А Сергійко – онук! І крапка! А кому що не подобається – попросимо вийти і жити нам не заважати! Ти, донечко, накапай мені там чого-небудь, добре? Серце щось… А я приляжу…
Оля метнулася було в кухню, але передумала. Викликала швидку, вкрила Василя ковдрою, і побігла по воду.
Усе обійшлося. Василь пробув у лікарні тиждень, а потім просто втік.
— Ну чого я там боки пролежую, поки ви тут одні мучитеся?! – розцілував він в обидві щоки Ольгу, і підхопив на руки онука.
Сергійко радісно загукав, впізнавши діда, і продемонстрував йому одразу два нові зуби. Ці біленькі провісники дорослішання, ледь помітні, але такі довгоочікувані, справили на Василя найблаготворніший вплив. Він заспокоївся.
— Як ти, донечко?
— Терпимо, тату. Усе мине. Так?
— А як же! Усе в нас добре буде, дівчинко! Ось побачиш!
Заміж Ольгу Василь видасть дев’ять років потому. Як рідну доньку. Відведе під руку до майбутнього чоловіка, і витре скупу сльозу:
— Будь щаслива, Оленько!
А після весілля подзвонить Олегу, з яким Ольга його все-таки помирить, і скаже:
— Дурень, ти Олежко! Таке щастя проґавив!
— Тату, ти думаєш, я не знаю? Але тепер що вже…
Олег на той час уже встигне стати батьком знову, розлучитися з Дариної і одружитися знову, і зрозуміє, нарешті, що синьооке дівчисько, яке дісталося йому колись у дружини, було найкращим, що траплялося з ним. Але лікоть не вкусиш, а час на місці не стоїть. І повертаючи Ользі сина після чергових «татових» вихідних, він теж побажає їй щастя і, не стримавшись, скаже:
— Повернути б усе…
— Ех, Олеже! – усміхнеться у відповідь Ольга. – пізно схаменувся ти! Але ж я чекала на тебе. Довго чекала. Думала, що одумаєшся. Повернешся до мене і до сина. Але ти обрав інший шлях. А тепер вже що?
— Знав би, де впадеш, Олю…
А Василь із радістю прийме запрошення Ольги жити в її будинку. І до останнього дня буде вранці піднімати очі на лик Спасителя, залишений йому дружиною, дякуючи за те, що має доньку.
Сергійко стане старшим братом двом сестричкам-близнючкам через рік після того, як у нього з’явиться вітчим, який стане йому другим батьком.
Загалом в Олі буде п’ятеро дітей. І всім вона зможе дати те, чим до країв, з надлишком була наповнена її душа – любов. І її, колись названу нелюбою, в день її п’ятдесятиріччя оточать діти й онуки, навперебій вітаючи й бажаючи щастя, а вона розсміється так, що синява її очей стане прозорою та світлою, наче море рано вранці, й запитає:
— Яке ж мені ще щастя потрібно? Он його скільки! Не перерахуєш! Ви – моє щастя!