Минулого тижня до мене зателефонувала донька. Але не для того, аби привітати зі святами. Одразу наголосила, що тема для розмови серйозна:
– Мамо, треба вже щось про спадок думати. Володі скоро 23. Ти коли збираєшся на нього будинок переписати?
Я попросила дати мені ще декілька днів на роздуми. Бо то ж треба зібрати папери, знайти толкового нотаріуса, аби все оформити.
Володі 23, він зараз працює у гарній комп’ютерній компанії та орендує собі окреме житло. Але донька Ксенія дорікає, що у такому віці він вже має думати про свою родину, дружину, дітей та житло. Володик мій єдиний онук і я прекрасно розуміла, що рано чи пізно донька заговорить про спадок.
Хоча коли я не зателефоную до Володі – то він зайнятий, то у нього роботи багато, то зв’язок поганий та не може говорити. Навіть на Різдво я бачила його від сили годину, бо він потім поїхав з друзями колядувати.
Я живу у Винниках, це невеличке село за Львовом. Свого часу я колись поїхала на заробітки, бо грошей катастрофічно не вистачало. Донька залишилася в Україні, бо ще ходила до школи. Помалу я назбирала гроші їй на гідну освіту, весілля, віддала молодятам квартиру свою на три кімнати.
Сама колись дуже сильно хотіла мати будиночок за містом. Аби собі квіти посадити, робити якісь букетики. І ще аби був великий сад з яблунями та грушами. Правда, все ту мрію я відкладала на потім. Бо то треба доньці гроші вислати, то онукові якісь подарунки зробити, собі на спокійно старість мати про запас. Тільки у 2020 році я повернулася до Львова та почали будувати дім.
Тут тільки один поверх, три кімнати та велика тераса. Зять допоміг збудувати альтанку, донька час від часу приїжджає. Вона купила мені гарні деревця, різні кущики квітів та туї декоративні. Навіть у березні минулого року переїхали до мене у будинок, бо в тій квартирі жили якісь родичі зятя з Харкова.
І зараз донька хоче, аби я переписала цей будиночок на Володю:
– Мамо, ну це ж твій онук. Хіба ти не переживаєш за його майбутнє?
– Так, Ксеню, розумію, але…
– Мамо, ну ти бачила, які зараз ціни на квартири? Ми точно не потягнемо такі космічні суми!
– А куди я переїду?
– Так до нас! Місця точно всім вистачить. Тим паче, ти тут маєш старих подруг, сусідки про тебе часто питають.
З одного боку, я дуже сильно люблю свого Володю та хочу дати йому все найкраще. І будинок – то дуже гарний подарунок. Бо він сам може по вуха у кредити чи борги залізти. І хто зна, чи віддасть все? А відсотки то шалені зараз, про курс долара взагалі мовчу. Ще й Ксені та зятю зарплати урізали, їм самим ледь вистачає.
Але я не раз чула історії про те, як рідні діти старих батьків з квартири витурили. Бо то ж вони не звикли, що у квартирі буде дити ще одна людина. Ще борони Боже мене у пансіонат для пенсіонерів здадуть, як якесь цуценя у притулок.
Я не хочу псувати з рідними стосунки точно. І планувала тут спокійно відпочити на пенсії. Хіба Володя буде за моїми квітами та садком доглядати? Та все через тиждень просто загниє.
Ксеня день за днем нагадує, що я, як гарна бабуся, повинна переписати на Володю будинок. Звісно, я туди можу приїжджати у гості. Але не господарювати, як раніше. Мені дуже важко далися ці гроші на будівництво, я дуже довго обирала меблі та робила ремонт. Навіть толком не встигла ще там пожити!
От що мені робити? Якщо не перепишу будинок на онука, то буду ворогом для рідних. Але не хочу нікуди переїздити. Зайвих грошей на ще одну квартиру у мене, на жаль, нема.
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки