– Мамо, познайомся, це Вітя, ми в одній групі вчимося, – трохи соромлячись представила гостя Марина. – Він прийшов допомогти мені з курсової.
– Дуже приємно, – озвалася Лариса. – Проходьте, може, спочатку пообідаєте?
– Звісно, пообідаємо! – Марина повела Віктора на кухню. – Мий руки, – скомандував вона йому, а матері пояснила, – Вітя в гуртожитку живе, він завжди голодний!
Лариса накрила стіл. Вітя з Мариною посідали поряд і з апетитом стали уплітати борщ за обидві щоки.
– Божественно…, – закочуючи очі від задоволення, не втримався Віктор, – сто років так смачно не їв.
– Рідко додому їздиш? – Співчутливо запитала Лариса.
Їй не терпілося дізнатися про цього хлопця більше. Адже вона чудово пам’ятала, як дочка ще в школі заявила: «Додому приведу лише майбутнього чоловіка. Про решту залицяльників тобі, мамо, знати не обов’язково».
І ось він сидить перед нею, перед можливою майбутньою тещею і доїдає другу тарілку борщу. Відмінний апетит у хлопця, ось би він таким самим працівником виявився…
– Ага, рідко, – відповідь гостя повернув Ларису до реальності. – Далеко живу, 400 кілометрів.
– Ближче університету не знайшлося? – вирвалося у Лариси.
– Є, звичайно, – як ні в чому не було відповів Вітя. – Просто мама хотіла, щоб я тут навчався, на її батьківщині. У нас тут є родичі. Тільки я не став у них жити, хоч запрошували. Не хотів обмежувати когось.
– Ну, взагалі-то правильно, – підтримала Лариса.
– Жити в них не живе, а допомагати ходить, – вставила слівце Марина. – То з песиком погуляти, то на дачу з’їздити, то ще щось. Зовсім не вміє казати: «ні».
– Допомогти близьким – свята справа, – сказала Лариса, – даремно ти так, Марино.
– Ось і я говорю, – Віктор помітно зрадів, що господиня на його боці, – чому не допомогти? Вони ж в екстрених випадках звертаються, а не по кожній нісенітниці.
– Гаразд, помічник, їж давай, бо пюре охолоне, – посміхнулася Марина, – тобі ще мені допомагати. Курсову лише наполовину зробила.
– Ось! – розсміявся хлопець, – зараз почну вчитися «ні» говорити. Га?
– Тільки спробуй! – Марина розсміялася у відповідь…
З того дня Віктор почав приходити дедалі частіше, і дедалі більше подобався Ларисі.
Настав день, коли він зробив Марині пропозицію…
Йшлося про весілля: бути йому чи не бути.
– Мама каже, що для нареченої весілля дуже важливе, – сказав Віктор, коли Лариса розпочала розмову на цю тему. – А я їй повністю довіряю. І ще: сам мрію побачити Марину у розкішній білій сукні та неодмінно з фатою. Тож весіллю – бути!
Марина від радості заплескала в долоні і цмокнула нареченого в щічку.
– Так, але треба якось підготуватися до такого масштабного торжества, обговорити…, – Лариса трохи розчулилася, навіть змахнула сльозинку…
– Мама приїде за два тижні, у неї відпустка. Ось і обговоримо, – заспокоїв майбутню тещу Віктор…
…Гостю чекали до обіду. Лариса наготувала усіляких смаколиків, Марина прибрала квартиру – обом дуже хотілося справити враження на матір Віктора.
У двері подзвонили. Молоді закінчували сервірування столу, Лариса пішла відчиняти…
Раптом з коридору пролунали незрозумілі вигуки і якась метушня. Марина та Віктор переглянулись і кинулися з’ясовувати у чому справа.
Вискочили в коридор і побачили несподівану картину: їхні мами стояли обнявшись, і витирали сльози, що набігли.
***
Довгоочікувана вагітність у Лариси виявилася дуже важкою. Майже кожного місяця доводилося лягати на збереження.
Там, у палаті, вона й познайомилася з Наталкою, яка теж частенько лежала на збережені.
Так виходило, що майбутні мами майже завжди потрапляли в одну палату і майже завжди в той самий час.
Ось і потоваришували.
Лариса чекала на дівчинку. Наталя – хлопчика.
Часто, говорячи в палаті про те, про се, жінки уявляли, і навіть мріяли про те, що колись їхні діти одружаться. Навіть називали один одного – свахами…
Малята народилися в призначений час. Здоровенькі, гарненькі.
Лариса та Наталка продовжували спілкуватися. Радилися, як доглядати немовлят, разом гуляли з дітлахами.
І як і раніше, жартома, називали один одного тещею і свекрухою.
– Накаркаєте, – попередив хтось, почувши це.
– Чому «накаркаємо»? – Засміялися молоді мами. – Тільки раді будемо!
Сину Наталки було близько двох років, коли вони з чоловіком переїхали до іншого міста.
Спочатку подруги зідзвонювалися, переписувалися. Потім якось поступово це припинилося.
Минуло сімнадцять років.
Лариса іноді згадувала Наталку, але шукати її вже не намагалася. Те саме відбувалося з Наталкою.
***
– Неймовірно! – в один голос вигукнули Віктор та Марина, коли мами розповіли їм історію свого знайомства та дружби. – Виходить, ми познайомились ще до народження?
– Виходить так, – усміхнулася Наталка.
– І ви заочно нас одружили?
– Одружити – не одружили, але мріяли про це, – у свою чергу посміхнулася Лариса.
– Отже, це доля? – молоді машинально взялися за руки …
– Хто знає?
Мами сказали це практично в один голос, потім переглянулись і додали:
– А ось щастя – залежить лише від вас!