Коли Валерій приходив до Зінаїди, вона буквально на очах дуріла. Це від щастя. Метушилася, починала чепуритись, ховати під подушки розкидані речі, які приміряла перед його приходом, і виплутувати з волосся бігуді.
Потім бігла у ванну, там зачісувалась, фарбувала губи. І така, при повному чарівному параді, тоді вже виходила до нього.
Так ще б їй не бути щасливою! Ну, самі дивіться…
Зінаїда — мати одиначка, яка по-справжньому і заміжня ніколи не була. Так, «одружилася» зі своїм Сергійком місяць-другий, а потім він поїхав з їхнього міста на історичну батьківщину, а куди Зіна до ладу так і не дізналася.
У них він тут на ринку підробляв. І ким — Зінаїда теж не знала. Ага, поїхав, значить, а Зінаїду залишив в очікуванні дитини. Терміну близько двох тижнів було, Зіна й сама ще не знала.
Потім, коли Сергій ночувати до неї не прийшов і не приходив більше місяця, вона і зрозуміла, що… як би це правильніше висловитися … — лишилася не одна.
І в належний час народила хлопчика. Та гарненького такого! Зінаїда сама — неземна красуня, а Сергійко в неї взагалі писаним красенем був.
Треба сказати, що з дитиною їй пощастило. Спокійний був — спав увесь час, а коли прокидався, то уважно й ретельно смоктав груди матері. Добре, що молоко у Зінаїди було. Могла б легко і ще одного немовляти вигодувати.
І не хворів майже Славко. А Славком вона назвала його на честь дідуся. Коли матері треба було готувати обід або прибирати в квартирі, вона розстеляла на підлозі ковдру, обгороджувала її з усіх боків стільцями, а в центр такого от поспіхом спорудженого манежу садила Славка.
Давала йому свою стару сумку, бігуді та якісь ганчірочки. І дитина грала. Грав мовчки, без капризів та скарг. Навіть коли одного разу Зіна з кухні до нього зазирнула й побачила, що син застряг головою між стільцями (вилізти, напевно, хотів), він все одно мовчав і ручками своїми товстенькими намагався розсунути стільці.
Коли Славко став підростати, проблем із ним не побільшало. Мати спокійно відпускала його пограти у двір. Тільки казала, щоб кожні 10 хвилин він підбігав до вікна (квартира Зінаїди була на першому поверсі) і кричав: «Мамо! Я тут!..»
Годинника ж у сина не було, а тому підбігав до вікна кожні три хвилини і кричав, поки Зінаїда не виглядала і не відповідала йому: «Добре, синку!»
А він все одно стояв і не йшов. Тоді вона питала: Що ж ти? Іди, грай! Хлопчик відповів: «Ти мені не посміхнулася… Мати посміхалася по-справжньому, а не тому, що син просив, і він знову тікав на майданчик до дітей.
А одного разу з вулиці він крикнув своє «мамо я тут», і коли вона у вікно висунулась, то побачила, що притискає до себе кошеня.
— Мамо, мені його тітка віддала. Сказала, що його Муркотик звуть. І ще сказала, що ти будеш рада і щоб ми з тобою його берегли.
Славко був таким чесним зараз перед нею, що нічого іншого, окрім усміхнутися у відповідь, Зінаїда придумати не могла. А потім сказала:
— Муркотик, мабуть, хоче їсти. Ідіть додому, обидва, я йому молока наллю.
І син із кошеням побіг у під’їзд. Щасливий Славко. Муркотик поки що був щасливий не дуже.
Отак і жили, втрьох. Поки Зінаїда з Валерієм не познайомилася. Був він ровесником Зінаїди. Одружений жодного разу ще не був.
Гарний такий чоловік, солідний, хоч і не старий ще. Працював на меблевій фабриці та добре заробляв. Почав до Зінаїди в суботу з ночівлею приходити.
Говорив мало, їв багато, пив – не дуже. До його приходу Зінаїда завжди готувала заздалегідь пляшечку біленької, яку охолоджувала в морозилці, і подавала Валерію грановану чарочку таку на коротенькій ніжці. Валерію ці чарочки особливо подобалися.
На цей раз все було як завжди. Прийшов Валерій. Руку ще в передпокої Славку потиснув. Сів на диван у кімнаті, поки Зінаїда завершувала свій підготовчий ритуал.
Потім вони втрьох, ні, — вчотирьох, ще й Муркотик був (Славко тримав його навколішки), подивилися телевізор і пішли обідати.
Після обіду, традиційно, лягли всі відпочити, збираючись увечері погуляти у парку. Коли Зінаїда зачинила двері в кімнату Славко улігся поруч із Валерою, поклавши голову йому на руку, він уперше завів розмову про одруження:
— Думаю, що житимемо поки що в тебе. Потім з’їдемося, щоб було просторіше. Чи будемо мою квартиру здавати? Щоб додатковий дохід був?.. Тільки ось, знаєш, Зінаїдо, що… Котів не люблю я. Віддати вашого Муркотика доведеться…
— Муркотика? — Зіна і напружилася, слухаючи.
— Так, кішака вашого…
Потім помовчав, помовчав. І солідно так, як давно вирішена справа, додав:
— А Славка до моєї матері до села відвеземо. А що? Повітря там свіже. І школа є. Ми ж з тобою ще молоді — своїх народимо цілу купу.
Голова Зінаїди на його плечі наче скам’яніла — не ворухнулася. Так, у тиші вони кілька хвилин полежали. Потім вона встала, сором’язливо, ніби ніколи її роздягненою не бачив, запахнулась у халат, підійшла до його речей, що лежали поруч, у кріслі. Взяла його штани, простягла йому і сказала:
— Таааку… Вдягайся й тули звідси під три чорти!
— Куди?..
— До матері своєї, до села. На свіже повітря… А нам, трьом, свіжого повітря в нашому парку вистачає.