Я з багатодітної родини. Маю старшу сестру та трьох братів. Ми росли без тата й сиділи на головах один в одного. Хатинка маленька, місця не вистачає, про окремо кімнату можна лише мріяти. До того ж роботи завжди багато. Приготувати, прибрати, випрати брудні речі.
Оскільки я наймолодша, то всі хатні справи були на мені. Брати займалися чоловічою роботою, а сестра ходила з мамою на ферму, щоб допомагати доїти корів. Ввечері ми збиралися за спільним столом на вечерю й не відчували втоми від важкого дня, бо уміли знаходити в усьому щось хороше та радісне. Так уже мама нас виховала.
Під час навчання я познайомилася із Сергієм. Він працював на будівництві. Сам після школи вирішив нікуди не вступати й одразу піти працювати. Ми ніби дружили, а ніби й зустрічалися. Особливих почуттів любові до нього я не відчувала, але після випускного мала вибір. Повертатися в село, щоб жити з мамою або ж розпочати самостійне життя з Сергієм.
Довелося вийти заміж. Мій чоловік уже мав старенький будинок покійних батьків. Те, що було ми знесли, а свій дім будували з самісінького нуля. Брати допомагали, мама з сестрою також не стояли осторонь. Коли остання кімната була готова, я вже лежала в пологовому з новонародженим сином на руках. Богданчик дивився на світ своїми маленькими очима й ще не знав, що на нього чекає далі. Так само як і я.
Життя з Сергієм не було солодким. Так, він майстер на всі руки й всюди підтримував порядок та чистоту, але його характер…Чоловік міг пізньої ночі привести у наш дім свою компанію та розбудити мене, щоб я негайно накрила їм на стіл. Він не допомагав мені з малюком, а дитячий крик його дратував. Тому коли у Богданчика були кольки або він вередував, я тікала до літньої кухні, щоб не тривожити чоловіка, інакше наступного ранку доведеться накладати на обличчя більше пудри.
Не одну безсонну ніч я проплакала над своєю дитиною, обіцяючи, що піду від чоловіка, але кожного разу він перепрошував, а я зоставалася. Мабуть, я все ж не хотіла руйнувати сім’ю, бо від людей було соромно. Та й кому потрібна жінка з причепом.
Коли Богданчику виповнилося 7 років, я захотіла другої дитини. Дурна жінка, подумаєте ви, куди родити ще одне від такого жорстокого чоловіка, а я вам скажу так, що діти – це єдина радість у нашому житті, яку неможливо проміняти ні на що інше.
Пологи поставили на липень місяць. Лікар казав, що це дівчинка. Я була така щаслива й не могла дочекатися зустрічі з нею. Так само й Богданчик з нетерпінням чекав на свою сестричку. Попри мої сподівання, народився хлопчик, але мені не судилося бути мамою двох. Він прожив лише два дні. Мого маленького Левка не стало надто швидко.
В той день, коли це сталося, разом з малюком не стало й частини мене. Додому повернулася не жінка, а тінь, яка ледве волочила ноги по цьому світу. Я не могла нічого робити, все падало з рук, мені бракувало сили. Страшно було дивитися на себе в дзеркало. Сергій лише дратував й повторював: «Не реви!» – от і вся його підтримка.
Добре, що у мене був Богданчик, тож я вирішила бути сильною заради нього.
Роки швидко промайнули. Наразі син навчається в інституті. У нас з ним дуже гарні стосунки, що не може не радувати. З татом Богдан майже не спілкується, та й про що йому з ним говорити. Сергій уже давно не працює й цілими днями сидить у своїй кімнаті перед телевізором. Місяць тому у нього діагностували останню стадію раку. Чоловік відмовляється від лікування, а я й не намагаюся переконати його в іншому.
Людоньки, я беру на душу важкий гріх кожного дня, коли прошу, щоб мої муки та муки Сергія закінчилися швидше. Розумію, що повинна просити у бога здоров’я для чоловіка й пробачити йому всі образи, але не можу себе змусити цього зробити.