Ліза вийшла заміж першою, раніше старшої сестри. Мати бурчала на доньку, мовляв, не могла почекати: прикмета погана.
-Тепер Ганна наша заміж не вийде, – вторила їй бабуся, – спритна ти Ліза, погуляла б ще трохи.
Але Ліза жартувала:
-Та нагулялася я вже. А наша Ганна аж надто серйозна, трудівниця. Вічно порається і порається по дому. Усіх справ не переробити. Ішла б краще погуляти. Я не винна, що в неї наречених немає.
Насправді, Ліза приховувала правду. Причина була прозаїчна. Вони з Сергієм поспішали одружитися, бо Ліза була вагітною. Весілля зіграли по-простому, з друзями та сусідами. Застілля було влітку, погода хороша, тому сиділи за великим довгим столом прямо в саду їхнього будинку на краю міста.
Ганна була рада весіллю сестри, вона з матір’ю два дні готувала, подавала гостям частування. І хоч і дуже втомилася, була веселою та щасливою.
-Подивися на нашу Ганнусю, доню, – шепотіла бабуся, – наче вона заміж виходить. Аж вся світиться. Ліза і то не така…
Мати витирала сльозу, що набігла, і відповідала:
-Благаю Бога і за Ганнусю, аби й у неї склалося. Вона така розумниця. І серйозна, і господарська, не те що Лізка. Це правда, хоч і люблю обох.
У належний термін Ліза народила дівчинку. Жила молода сім’я у квартирі чоловіка, у Сергія. Сам Сергій був веселою, любив компанії та зустрічі з приводу і без приводу. Не нагулявся хлопець. Тому сімейне життя йому здалося через пару років нудним. Донька Оленка була часто слаба, їй потрібна була увага, догляд та турбота, чим і займалася весь час Ліза.
Тож не дивно, що чоловік відійшов на другий план. А цього не міг прийняти Сергій, який виріс у ласці матері, розпещеним.
Сергій ішов на зустрічі з друзями один у вихідні. Такі відлучення з дому ставали все частішими. Ліза була зайнята дитиною. Коли Оленка підросла, Ліза почала водити її в дитсадок і пішла працювати.
Тепер їй стало ще важче. Робота забирала сили, турботи про доньку лежали переважно лише з її плечах. Сергій все частіше йшов з дому то на посиденьки із друзями, то на чийсь день народження, то їхав у відрядження, втікаючи від сімейних турбот.
Коли Ліза заговорила з чоловіком про другу дитину, Сергій насупився і висловився проти. Він дорікнув дружині, що вона й без того ледве справляється, йому мало уваги приділяє, а на другу дитину в них і грошей не вистачить.
Ліза образилася, між подружжям пройшов холодок. Вони почали віддалятися один від одного і, нарешті, одного дня Ліза з’явилася на порозі рідного дому.
На той час бабуся та мама Лізи та Ганни вже поїхали жити до села, де у них був будиночок, як дача. Тепер жінки переселилися туди на постійне проживання, щоб дати можливість Ганні пожити самостійно. Старшій дочці було вже за тридцять.
-Ліза? Що трапилось? – злякалася Ганна, – побачивши сестру з дочкою на порозі будинку.
-А нічого, – з сумом та втомою в голосі відповіла Ліза. – Вирішили ми з Сергієм пожити окремо, подумати і перевірити свої почуття. Зараз мені вже здається, що у мене жодних почуттів немає… Взагалі. Як я втомилася, Ганно…
Оленка гралася в ляльки в кімнаті на дивані, а сестри допізна сиділи на кухні і пили чай. Вони згадували дитинство, юність і зітхали.
-Ну все. Пішли спати, – сказала Ганна, – живіть і не журіться. Ви вдома. Я вас нікому не віддам.
Очі в Ганни світилися добром і любов’ю, коли вона вкладала Оленку спати.
-Спи, моя дівчинко, кохана моя… – говорила Ганна племінниці. – Завтра ми в маленькій кімнаті твій куточок із іграшками облаштуємо.
З того часу почалося для Ганни зовсім інше життя. За останні роки вона розповніла, перестала робити собі зачіски, наче поставила на своєму заміжжі хрест.
А тепер, коли поряд була сестра і маленька Оленка, Ганна наче помолодшала. Вона поспішала зі своєю роботи додому, наводила лад, готувала обід, намагаючись побалувати сестру та племінницю.
-Все-таки сім’я – це щастя, – говорила Ганна, – ви – моя сім’я. Одній так невесело.
-Е, ні. Ти давай собі подумай. На мене не дивись. Не всі такі як мій Сергій.
-І ти не будь строгою, Ліза. Він, може, ще схаменеться. Прийде.
-Ага, нагуляється як слід, а ми з донькою почекаємо, – відповіла Ліза.
Бабусі із села стали частіше приїжджати до доньок. Пліткували вони про Лізине невдале життя, але від погляду Ганни замовкали. Старша сестра стала опорою Лізі. А Оленка душі не чула в Ганні. Вона вечорами ледве йшла спати, намагаючись не відпускати від себе тітку.
Ганна знову почала стежити за собою. Вона покращала буквально за кілька місяців, скинула зайві кілограми, зробила стрижку, в очах з’явився щасливий блиск. Вона і Лізу підтягувала за собою, не давала сестрі розкисати.
Не дивно, що невдовзі на Ганну звернув увагу чоловік. Володя давно придивлявся до добросердечної дівчини, а тут вона так погарнішала, стала впевненою, що не впізнати.
-Чи не заміж ти зібралася? – пожартував Володя. – Так і сяєш. Зізнайся, закохана?
-Звичайно, в тебе, Володю, а ти все не помічаєш, – теж зі сміхом відповіла хлопцю Ганна.
Звичайно ж вона відбулася жартами. А Володя з цього моменту ходив немов зачарований від очей Ганни. Її слова не йшли в нього їхні голови, і він міг би весь світ віддати, щоб вони виявилися правдою.
Не витримавши ще раз її смішного погляду, він раптом сказав:
-Ну, що, закохана, коли розписуватись підемо?
-Хоч завтра, Володю, – знову віджартувалася Ганна.
Назавтра Володя в краватці та з квітами увійшов на роботу і при всьому народі, а це був жіночий колектив, подарував квіти Ганні, сказавши:
–Сподіваюся, ти паспорт не забула? Сьогодні йдемо до РАГСу, заяву подавати.
Ганна округлила очі і почервоніла.
-Володю, ти що?
-Сьогодні ж і підемо. В обід сходи по паспорт, а після роботи одразу й підемо, встигнемо до закриття тут поруч.
Ганна ледве дочекалася кінця робочого дня, думаючи, що хлопець розігрує її і все це не більше ніж романтичний весняний настрій.
Але Володя, взявши її під руку, відвів до РАГСу, де вони подали заяву. Вийшовши з РАГСу, вони присіли на лавку у сквері, і тут Ганна розплакалася.
-Ти що? – Володя став гладити її по спині, намагаючись заспокоїти. – Хіба я тебе образив? Здається, навпаки.
-Ні що ти. Тільки мені не хотілося б, щоб у мене так само вийшло, як у моєї Лізи. Погрався, як кішка з мишкою і набридла.
-А, розумію … – протягнув Володя, – ти мені не віриш …
Тут він повернувся до неї, взяв її за руки, поцілував у долоні і дивлячись у вічі, сказав:
-Я тебе, Ганнусю, нікому не віддам. Кохаю я тебе давно. Ти як магніт притягуєш. Говорити багато не буду, не вмію, але потім сама побачиш, що не брешу.
Сльози в Ганни висохли. Вона ледь помітно посміхнулась і схилила голову до Володі. Тут вони вперше поцілувалися. І потім сиділи деякий час, як заворожені один одним, ніби боялися злякати це щасливе наслання.
Вже темніло.
-Ой, мені ж час додому, – схаменулась Ганна, – Оленка, ж… Ходімо.
Тепер вся сім’я готувалася до весілля Ганни. Раді були й мама з бабусею. Вони хоч і сумували за Лізою, але завжди казали їй:
-Головне, що Оленка у нас є. А чоловік тобі з часом знайдеться. Не журись.
Але як не дивно, за кілька тижнів з’явився під вікнами будинку Сергій. Він теж приніс букет Лізі і з порога обняв і повів на ґанок. Ганна марно намагалася почути за дверима, про що говорили сестра та її чоловік. Але після розмови Ліза увійшла до будинку заплакана та усміхнена. А Сергій почав збирати її речі.
-Що, ідеш до нього? – Запитала Ганна, обіймаючи Оленку. А дівчинка, побачивши батька, побігла до нього та обняла за коліна.
Сергій підняв її на руки і запитав:
–Додому підемо?
На що Оленка ствердно кивнула.
Ганна сиділа біля темного віконця і, підперши руками голову, задумливо дивилася на фігури сестри і Сергія з Оленкою на руках.
«Так… Ось вона, наша жіноча натура. Все прощаємо, всіх любимо, голубимо… Ну, що вдієш? Чого тільки в житті не буває… Може, і налагодиться їхнє життя… Оленку шкода відпускати…»
Ганна встала, витерла очі, підійшла до дзеркала, поправляла зачіску.
«Скоро Володя прийде. Жодного вечора не пропустить… Милий мій. Любить… Яка я щаслива. Але для справжнього та більшого щастя я дитину хочу. Боже милостивий, дай мені дитинку…»
У двері постукали. Увійшов Володя.
-Ганнусю, що з тобою? Ти одна. Я їх бачив, по дорозі зустрів. Як ти?
Він підійшов і поцілував Ганну. А вона, притулившись до нього, спокійно та ласкаво сказала:
-Скоріше б наше весілля… Я так сина хочу, з твоїми очима, Володю…