В Італії, де рахунок хворих на коронавірус йде на тисячі, лікарям і медперсоналу доводиться працювати до знемоги, забувши про вільний час і особисте життя, а часом – вирішувати, хто з пацієнтів помре, а хто отримає лікування і шанс на одужання. «Третє око» публікує переклади монологів італійських лікарів про те, як вони лікують коронавірус.
Анджело Вассасорі, реаніматолог з Бергамо:
З 22 лютого з’явилися перші хворі. Вже 28-го моє реаніматологічне відділення було повністю зайняте хворими коронавірусом.
У суботу, 29-го, у мене трохи піднялася температура, але це були важкі дні, і навіть у неділю я чергував до півночі. У понеділок вранці все було окей, а до вечора температура піднялася до 38,9.
Парацетамол не допоміг. Я не був упевнений, що це COVID-19, але знав, що реанімаційне відділення переповнене, і закрився у себе в кімнаті.
Протягом двох днів мені залишали їжу під дверима. Я брав її в рукавичках і в масці, а потім знезаражував посуд.
Спілкувалися ми по телефону. Але цього виявилося недостатньо: моя дружина і старша 18-річна дочка заразилися. А близнюки 14 років і 11-річна дочка – поки ні.
У середу, 4 березня, у мене взяли мазок, в четвер підтвердилося, що я хворий. Температура трималася в районі 39 градусів. Увечері мені стало важко дихати. У мене пропав нюх, і я перестав відчувати смак, насилу розрізняв предмети. Через нестачу кисню у мене почалися головний біль і діарея.
Я подзвонив в лікарню, але місць в реанімації не було. Я знав, що довго мені не протриматися. Я намагався вдихнути, але повітря майже не надходив в легені.
О 23:00 мені зателефонували з лікарні і сказали, що звільнилося місце. Рентген підтвердив запалення легенів.
Мене підключили до апарата для вентиляції легенів. Я спробував обійтися без медикаментозної коми і інтубації. Але це було нелегко, я все-таки втратив свідомість.
Найважчий момент – початок. У шоломі для штучної вентиляції легенів шум приголомшуючий і дуже жарко. Ти потієш, і здається, що задихаєшся ще більше. Але потім відчуваєш, що повітря починає надходити. Я реаніматолог, багато спостерігав за зараженими, знав, як вони реагують, і це мені допомогло.
Мені давали коктейль з антивірусних препаратів, передбачений протоколом.Два дні мене як ніби не було. Уві сні ти помічаєш, що тобі подають кисень і рідину. Час стискається до миті – тепер я знаю, що це і є межа між життям і смертю, цей момент прискорення, який закреслює минуле і сьогодення.
Мені здавалося, що я вдома і щойно прокинувся. Але поруч зі мною лежав мій колишній пацієнт, якого я лікував від коронавируса. Будь-який предмет здавався мені новим і незвичайним, як дитині.
Зараз я у відділенні гастроентерології, переобладнаному в інфекційне. Дихаю за допомогою маски. Поруч зі мною мої колишні пацієнти.
Карла Маестріні, координатор відділення інтенсивної терапії лікарні Кремони
На жаль, в нашій лікарні поки не було випадків, коли важкий пацієнт видужував. Ми б хотіли, щоб вони одужали, щоб можна було зняти їх з апаратів штучної вентиляції легенів. Має статися хоч щось хороше, щоб ми знали, що робимо правильну справу. <…>
Щовечора я приходжу додому і просто падаю на ліжко. Я засинаю, але нібито не сплю, бо щогодини прокидаюся від кошмарів. Моя дочка і чоловік чекають мене вдома, вони намагаються поговорити зі мною, але я їх не чую. Це жахливо.
Даніель Маккіні, хірург лікарні Humanitas Gavazzeni е Castelli в Бергамо
Більше немає ні хірургів, ні урологів, ні ортопедів. Ми всі – лікарі, які роблять спільну справу. Число випадків збільшилася до 15-20 госпіталізацій в день по одній і тій же причині. Результати тестів приходять один за іншим: позитивні, позитивні, позитивні. Раптово система швидкої і невідкладної допомоги розвалилася, і нам дали екстрену команду: наша допомога необхідна невідкладній. Швидкий брифінг для того, щоб навчити лікарів користуватися технікою в невідкладній, і через кілька хвилин я вже внизу, на фронті, поруч з іншими воїнами.
Набір скарг завжди однаковий: лихоманка і утруднене дихання, лихоманка і кашель, дихальна недостатність. Аналізи і рентгенологія завжди показують одне: двостороння інтерстиціальна пневмонія. Всіх потрібно госпіталізувати. Деяким уже повинна бути зроблена інтубація – їх відправляють у відділення інтенсивної терапії. Для інших, на жаль, уже пізно. Відділення інтенсивної терапії заповнене, його доводиться розширювати. Кожна кімната з апаратом штучної вентиляції легенів на вагу золота – всі операційні, які зараз не використовуються, передаються відділенню інтенсивної терапії.
Мені здається дивним, як, принаймні в моїй лікарні, вдалося за такий короткий час розгорнути реорганізацію ресурсів, настільки точно розроблену для підготовки до такої масштабної катастрофи. І кожна частина нашого механізму – ліжка, відвідування лікарів, завдання персоналу, робочі зміни – переглядається і реорганізується щодня, щоб приймати все більше людей.
Медичний персонал виснажений. Я бачу втому на обличчях людей, які самовіддано трудяться, забувши про відпочинок, незважаючи на виснажливу навантаження. Я бачив, як люди залишаються працювати, хоча їх зміни давно закінчені; понаднормову працю увійшов в звичку. Я бачу солідарність, яку виявляє кожен з нас, я бачу, як мої колеги-терапевти запитують один в одного: «Чи можу я допомогти тобі?» або «Залиш цю госпіталізацію мені, я займуся нею». Бачу лікарів, які рухають ліжка, перевозять пацієнтів і роблять процедури замість медсестер. І я бачу медсестер, які плачуть тому, що не можуть врятувати всіх, і пацієнтів, чиї життєві показники говорять про те, що незабаром вони помруть. У нас більше немає ні змін, ні графіків. Соціальна життя для нас припинено.
Я майже два тижні не бачив ні свого сина, ні інших родичів через страх заразити їх, особливо літню бабусю і родичів з проблемами зі здоров’ям.
(Переклад Катерини Дем’янової)