Лідо! Зізнавайся, це ти з’їла Валерину «мівіну»? – крикнула мені мама. Ну що за діти, крадуть їжу один в одного: Крім батону на п’ятьох і макаронів ми нічого не бачили і виживали, як могли.
Моя мама, рано вийшла заміж, трохи дивним чином: вона нишком розписалaся з моїм татом і поставила своїх батьків перед фактом.
– Мамо, ми сьогодні розписалися з Вітею. Тепер він мій чоловік і буде жити у мене.
– Олено, ти з глузду з’їхала? По-перше, навіщо тобі цей Вітя? Я знаю його як облупленого. Він ніколи не працював, а весь час сидить у батьків на шиї. Тепер ти його мені привезла? – розлютилася моя бабуся. Джерело
-Я знала, що ви будете проти мого заміжжя, тому і розписалася таємно, – сказала моя мати і пішла до себе в кімнату.
Батьки моєї матері, жили не багато. У 90 – роки, у них не було ні роботи, ні грошей. Самі аби-як перебивалися, а тут ще й зайвий рот з’явився.
Згодом, мама знайшла собі роботу. Їй доводилося ліпити пельмені в приватному цеху, працювала вона по 14 годин на добу, отримуючи при цьому мізерну зарплату. Але іншої роботи не було, тому доводилося працювати на будь-яких умовах.
До слова, мій батько, не міг знайти собі роботу. Дорослий, двадцятирічний чоловік, сидів удома і чекав поки дружина принесе йому хліба. Моя мама любила його, тому особливо не сварила за дармоїдство.
Незабаром мама наpoдила першу дитину. Тепер, вони з батьком жили на декретні виплати. Наскільки я розумію, їм це сподобалося, оскільки моя мати стала наpoджувати дітей один за іншим. Крім мене, в нашій родині було ще четверо дітей. Три хлопчики і дві дівчинки.
Я дуже добре пам’ятаю своє дитинство, мені завжди хотілося їсти. Мама купувала найдешевші продукти, в основному це були макарони і дешевий, з неприємним запахом фарш.
Жили ми в невеликiй, дванадцяти метровій кімнаті. У нас булo двa двоярусні ліжка і диван. Мама все сподівалася, що їй дадуть квартиру, тому що вона багатодітна мати.
З часом, моєму батькові набридло таке життя. Спочатку він став nити, а потім, після численних скандалів, зібрав речі і поїхав до себе в село. Природно, нам він не допомагав, навіть не спілкувався з нами.
Дійшло до того, що мої молодші брати, стали просити їжу у перехожих. Виглядали ми дуже жалісливо, нового одягу у нас ніколи не було, ми завжди носили обноски. Ще тоді, я ставила мамі питання:
– Для чого тобі п’ятеро дітей? Житла у нас окремого немає, ми все життя голодуємо і носимо брудний, рваний одяг.
– Лідо, я дуже люблю маленьких діток, і завжди мріяла про велику родину, – відповіла моя мати.
– Тоді чому ти нас не годуєш? Ми завжди хочемо їсти, а вдома крім макаронів нічого немає.
– Дочко, ти ж бачиш, як я стараюсь! Скажи спасибі, що хоч макарони є і хліб!
У школі зі мною ніхто не хотів дружити. Дівчата вважали, що я з неблагополучної сім’ї і обходили мене стороною. У моїх братів, була та ж історія.
Через деякий час, у моєї матері закінчився декрет і вона пішла працювати на завод. Ми зраділи, думаючи, що тепер життя наше стане краще. Але, стало тільки гірше.
Мати здружилася зі своїм колективом і стала часто затримуватися на роботі, іноді, вона могла по дві доби не з’являтися додому. У цей час, за нами наглядала бабуся. А потім, коли мати поверталася додому, вони довго скандалили.
Ні, моя мати не стала aлкoгoлічкою, просто любила добре погуляти з компанією. У той час, нам довелося нелегко. Холодильник наш був порожнім, а ми були самі по собі. Бувало таке, що мати купувала один батон і залишала нам на весь день.
– Хочете, відразу з’їжте його або розтягніть на два рази, – говорила мати і бігла на роботу. А ми гадали – прийде вона ввечері чи ні.
Якось, я поверталася зі школи додому. Моя мама грала у дворі з моєю молодшою сестрою, Анютою.
– Лідо! Зізнавайся, це ти з’їла Валерину «мівіну»? – крикнула мені мама.
– Ні, я не їла, тільки свою вчора з’їла, – виправдовувалася я.
– Що за діти такі? За що мені така кара? Крадуть їжу один у одного і немає винного! – вичитувала мене мама.
У дворі гуляли мами з дітками, жінки чули нашу розмову, і дивилися на матір засуджуючи поглядом. Але їй було все одно, що про неї думають і говорять. Від сорому і образи, я розплакалася і побігла додому.
Незабаром мого старшого брата, забрали в кoлoнію для неповнолітніх. Валера став некерований. Він зв’язався з поганою компанією і став красти. Іноді брат приносив додому цукерки і печиво, ми дуже раділи і влаштовували справжній бенкет.
Після школи, я хотіла піти вчиться і попросила матір допомогти мені визначитися з професією.
– Лідкo, яка навчання? Ти ж бачиш, як мені тяжко самій! Працювати підеш, я влаштую тебе до себе.
Мені було дуже прикро, але вибору не було, довелося йти працювати.
– Лідочко, сьогодні у нас зарплата. Не здумай витрачати її, віддаси гроші мені, – промовила моя мати.
– Мамо, мені потрібно чоботи купити, мої вже зовсім розлетілися і протікають.
– Всім потрібно! Чи ти тільки про себе думаєш? – стала кричати мати. – віддаси мені зарплату! Мала ти ще грошима розпоряджатися.
– Олено, тобі не соромно? Совість у тебе є? Значить, працювати їй не рано, а грошима своїми розпоряджатися зарано? – заступилася за мене Антоніна, мій бригадир.
– Не слухай свою матір, Лідо! Купи собі чоботи, а решту грошей залиш на продукти. Тобі поправитись потрібно трохи, вже дуже ти худенька у нас.
Моя мати образилася, і не розмовляла зі мною. Мої співробітниці провели зі мною бесіду. Жінки просили мене на віддати зарплату.
– Ти ж знаєш свою матір. Вона начебто і непогана людина, але дуже безвідповідальна. Зараз прогуляє гроші, а ви знову будете сидіти на одній «Мівіні».
Я розуміла, що вони мають рацію і пообіцяла ніколи не давати матері гроші, а витрачати їх на свій розсуд. З цього часу у нас почалося нове життя, принаймні – сите. Я сама купувала продукти і готувала їжу для всіх. Як не дивно, моєї зарплати вистачало на їжу і одяг.
Незабаром, я вийшла заміж і переїхала до чоловіка. Моя сестричка Анічка дуже засмутилася і просила мене не їхати.
– Лідо, як же ми без тебе? – плакала сестра.
– Анютко, я не кину вас і весь час буду допомагати.
Аня, дивилася на мене з благанням і відчаєм. Весь цей час, душа моя була не на місці. Складалося враження, що я зрадила свою сестру.
– Лідо, у тебе якісь неприємності? – запитав мене чоловік.
– Ігоре, я весь час думаю про Аню. Вона зовсім одна. Брати мої вже постарше, вони носяться днями по вулиці, матері по кілька днів немає дома.
– Ну я не знаю, чим ми можемо їй допомогти? Може забери її сюди? – запропонував Ігор.
– Дякую любий! Я не наважувалася тебе просити про це!
– Лідо, ми ж одна сім’я. Мені теж боляче дивитися на твою сестру і братів. Всіх ми не можемо забрати, давай хоч Ані допоможемо.
Наступного дня, я поїхала за Анютою. Моя мати навідріз відмовилася віддавати мені сестру.
– Мама, навіщо вона тобі? Ти бачиш Аню раз в тиждень. Дівчинці необхідно виховання і підтримка.
– Це не твоя справа! Я сама розберуся зі своїми дітьми! – кричала мати.
Я розуміла, що Аня їй не потрібна. Мати на зло мені влаштувала цей спектакль. У розпачі, я вирішила піти на крайні заходи.
– Якщо ти не відпустиш Аню, я буду змушена звернутися до опікунської ради. Вирішуй сама.
– Гаразд, забирай! Пригріла я зміюку на гpyдях, тепер розплачуюсь за це! Мало я тебе карала! – розійшлася мати.
Я не звертала на неї уваги. Швиденько зібравши речі, ми вийшли з Анею з квартири.
– Спасибі тобі, Лідо! – прошепотіла Анютка і поцілувала мене.
Моїм братам, не пощастило. Всі троє, стали злодіями і вели поганий спосіб життя. Я допомогла своїм молодшим братам як могла, але цього було мало. Дітей потрібно було виховувати з самого дитинства.
Я до сих пір засуджую своїх батьків і не розумію, для чого потрібно було плoдити злидні, і залишати нас напризволяще. Мені дуже шкода було братиків, адже вони нічого не бачили в цьому житті. Спочатку, у них було голодне дитинство, а потім – в’язниця.
Я вважаю, що таких горе батьків, потрібно карати з усією суворістю закону. Адже вони зламали життя і долі своїх дітей і навіть не відчувають за собою провини.