Рано-вранці Лариса вийшла на ганок, настав час годувати господарство. Перший свою порцію отримував старий пес Атос, грізне ім’я ніяк не в’язалося з його виглядом. Песик був невідомої породи, був старий, гавкав рідко, і то хрипко. Сьогодні він взагалі мовчав і лежав біля ґанку.
Поруч із ним під вікном веранди, на лавці сидів брат Лариси.
– Ой. Леонід! Ти що тут робиш? Чому не стукав? Давно сидиш? І як ти так рано тут виявився, автобуси ще не ходять.
– Півгодини. Сестричко, можна я тут поживу в тебе.
– Ти ще питаєш! Це наш будинок.
– Будинок твій. Та й добре, що твій. Просто мені жити нема де.
– У тебе ж квартира у місті. А… Син із невісткою. Все зрозуміло. Так, я б з ними жити теж не змогла. Ось так стараєшся для дітей, а потім не знаєш, як бути. А як ти так рано дістався?
– То машина ж у мене є.
– Я й забула. Думала, ти її давно продав. Що ми у дворі, відчиняй ворота, заганяй машину поки що під навіс, а я поки що зерна кину курочкам, і Атоса нагодую, – Лариса все ще стояла з каструлею їжі для собаки, а він тихо дивився на господиню.
– Я спочатку спитати хотів. Може, зайвий тут буду.
– Не зайвий. Заганяй машину і чай питимемо.
***
– Продав, купив нову, особисто для себе. У мене ж були заощадження. А невістка… не сподобалося їй це. Треба було їм гроші віддати, у неї машина теж стара. А мені можна й пішки ходити. Бачу, що обидва незадоволені. Приходжу з роботи додому, а вони вже поїли. З їжі на вечерю тільки тарілка супу, а то й взагалі нічого. Перестав їм гроші давати на їжу. Єдине, що за комунальними рахунками сплачую свою частину. Син поділив. Одна третина тільки мені належить. Марія перед тим, як її не стало, на сина дарчу написала.
– Так…
– Ось такі справи у мене, сестричка. Із роботи звільнився, пенсія є. Може тут знайду роботу тимчасову, сторожем якимось. Поживу, доки не виженеш.
– Живи. Удвох веселіше. Діти раз на місяць приїжджають, іноді частіше.
– У день пенсії?
– Ні. Їм гроші не потрібні. Та ти сам їх скоро побачиш. Іноді обидві сім’ї разом, іноді окремо.
***
Діти Лариси з’явилися у п’ятницю, син із дружиною, дочка із чоловіком.
– Мамо, зустрічай. Сьогодні без онуків, студенти поїхали працювати. О, дядько Льоня. Давно тебе не бачили.
– Давно.
Син із зятем почали діставати сумки. Дочка з невісткою все розклали в холодильник та комору.
– Навіщо так багато. В нас все є.
– Вас тепер двоє, а такого нема. А пироги будуть? Ми тут риби привезли. Ми на рибалку поїдемо на ніч.
– Риби привезли і на рибалку?
– То це на пиріг, а там для душі. Дяько Льоня, поїдеш з нами?
– Чому ж не поїхати, якщо запрошують. Поїду.
Риба ловилася, кльов був просто чудовий. Вранці вони повернулися якраз на гарячий пиріг.
– Мама завжди знає наш час повернення.
– Ларисо, твої пироги, як раніше у мами. Так би й не виходив із-за столу.
Чоловіки почали смажити на багатті рибу, донька з невісткою пололи грядки. Все виходило швидко та весело. Вихідні пролетіли непомітно, гості поїхали.
– Ну ось. Тепер знову місяць їх не буде. Відпочили.
– Як же вони відпочили, тільки й знали, що працювали. Все переробили, мені зайнятися нема чим.
– Справи знайдуться. В тебе є місяць, щоб гараж розібрати. Все потрібно під навіс перенеси, а його треба зносити. Приїдуть – поставлять новий. Машина має у гаражі стояти.
– А гроші?
– Не думай про це. Вони можуть собі дозволити. Працюють усі, включаючи онуків.
– Якось незручно, для моєї машини гараж за їхні гроші. Я їм з пенсії віддаватиму.
– Все зручно. Не треба віддавати, вони образяться. Вони й у мене за продукти жодної копійки не беруть. Ви, кажуть, із батьком у нас багато вклали, а тепер дивіденди отримуй. Ось так.
– А ми, видно, мало вклали з Марією в сина.
– Не хвилюйся, у кожного своє життя. Я тебе не жену. З тобою веселіше стало, є з ким поговорити. У тебе Марії не стало, у мене Василя, тепер ми одні. Та й тобі краще на свіжому повітрі, ніж у місті.
– Не можу про сина забути.
***
Біля будинку зупинилася машина.
– Батьку, ти чого поїхав. Хіба ми тебе виганяли? Хіба нам шкода для тебе тарілки супу.
– Я сам так вирішив, не потрібна мені ваша тарілка супу.
– Проходь, Миколо. Чай питимемо. – сказала Лариса.
– Ніколи мені чай пити, я з батьком поговорити приїхав.
– Ну як хочеш. Наша справа – запропонувати, ваша – відмовитись.
Лариса пішла, натяк племінника зрозуміла, не заважатиме.
– Добре влаштувався. Будинок у тітки добрий, гараж новий. Не ти будував його?
– Будинок наш батько будував.
– Про будинок і так відомо. А на гараж, грошей багато, напевно, пішло.
– Чимало.
– Ти тут гроші витрачаєш на свої забаганки, а ми збираємося синові квартиру купити.
– А я тут причому? Мене з якого боку згадали.
– Ти ж працював, пенсію отримував. Повертайся, ми самі не потягнемо іпотеку. Та й навіщо тут жити, у тебе є квартира. Адже все гаразд було.
– За тарілку супу оплачувати вашу іпотеку?
– Батьку, не сором нас, ми тебе не виганяли.
– А машина моя вам не потрібна?
– Про це згодом поговоримо. Ми ж сім’я.
– Ні. Говори одразу.
– Досить сидіти на шиї у родичів, ти маєш мене.
– Дивно ти розмірковуєш. Тут я на шиї сиджу, а там ви на моїй шиї кредит повезете. Не сиджу на шиї, свій хліб відпрацьовую. Мені тут спокійно, ніхто тарілкою супу не дорікає.
– Даремно ти так батьку. Подумаєш, Олена бовкнула зайвого. Вона постійно незадоволена.
– От і живи з нею. Самі котлети їли, м’ясо, а мені тарілку супу на вечерю лишали. А як не встиг, значить і так добре. А встиг, то в рот заглядає, щоб зайвого не з’їв. Я працював і гроші вам на продукти давав. Тарілка супу в їдальні скільки коштує? От і рахуй. Та й чув, що твоя Олена казала. Спить та бачить, коли мене не буде. Чув я її розмову з сестрою по телефону. Машину вона мою хоче. Забирайте квартиру! Тільки мене в спокої лишіть. Не повернусь.
– Тату, частка так і буде твоя. Нічого не треба. – Микола підвівся і пішов до виходу.
– А навіщо ти приїжджав? Олена прислала?
Син лише махнув йому рукою.
Удома Микола влаштував сварку дружині. Батько про це не знав, але здогадувався. Жодної іпотеки для сина вони не взяли. Не дійшли єдиної думки. Олена хотіла нову машину, а Микола – квартиру для сина. Ніхто не поступився. Справа запахла розлученням. Але Олена пізніше поступилася, відмовилася від своєї ідеї. Адже якщо буде розлучення, то їй доведеться виїхати. А куди? Будинок матері продано, машина, куплена на ці гроші, вже не нова.
– Вибач, батьку. Я ж не знав, та й взагалі я не уважний. Потрібно було давно помітити. – Сказав він наступного разу. – Повертайся. Олена більше слова не скаже.
– Не повернусь. Мені тут краще. Та й сестрі допомагаю. Разом справляємось. А ви живіть. Я вже не молодий, лише шкода від мене.
– Шкода. Я сам приїжджатиму, якщо тітка Лариса не проти.
– Не проти.
***
Микола почав відвідувати батька. Його дружина з ним ніколи не приїжджала. Рідкісні приїзди сина радували батька. Йому жилося спокійно із сестрою у селі.
Все могло б і надалі так тривати, але раптово занедужала Лариса і згодом її не стало.
І ось після всіх жалобних заходів Олена раптом почала цікавитись будинком. Вона думала, що половина належить тестю. Все так і було, але раніше. Леонід уже років двадцять тому оформив дарчу на сестру. Про це нікому не розповідав. Микола теж почав випитувати у батька про хату. Раптом сестра заповіт написала.
– А вам навіщо? Спадкоємці є, мої племінники.
– Половина ж твоя. Та й навіщо їм дім. Переїдь назад, з нами житимеш.
– А вам навіщо? Продати?
– Про це ще рано говорити. Але можемо домовитись із родичами. Та й твій гараж. Твоя частина більша.
– Продай щось своє. Я тут житиму. Мене ніхто не жене. Я ж думав, що все Олена твоя, але й ти туди. Мого тут нічого немає, все було твоєї тітки, а зараз буде її дітей. Гараж будували вони за власний кошт. Моя тут тільки машина, але твоїй Олені її не бачити. Я віддам її за гостинність господарям цього будинку.
Микола поїхав, приїжджає рідко, іноді дзвонить. Діти сестри не дають нудьгувати Леоніду. Вони так само приїжджають, роблять все по господарству, ловлять рибу разом з ним. Племінниця пече пироги, такі як колись Лариса, а до неї мати Леоніда. Дядька з дому ніхто й не думає виселяти.