Я живу у Львові, мені шістдесят років. Ніколи б не подумала, що після всього пережитого, через двадцять років повної тиші та мовчання, минуле так нахабно та цинічно з’явиться в моєму житті. І найболючіше — що ініціатором цього повернення став не хто інший, як мій власний син.
Колись, у далекі двадцять п’ять, я була шалено закохана. Вадим — високий, чарівний, веселий — здавався мені втіленням мрії. Ми одружилися швидко, і через рік у нас народився син, Артем. Перші роки нагадували казку. Ми жили в маленькій квартирі, разом мріяли, будували плани. Я працювала вчителькою, він — інженером. Здавалося, ніщо не може зруйнувати наше щастя.
Але з часом Вадим почав мінятися. Все частіше затримувався, брехав, віддалявся. Я намагалася не вірити чуткам, закривала очі на його пізні повернення, на запах чужих парфумів. Але в якийсь момент все стало очевидним: він зраджував. І не раз. Друзі, сусіди, навіть батьки — всі знали. А я — намагалася зберегти сім’ю. Для сина. Я надто довго терпіло, сподівалася, що він одумається. Але одного разу прокинулася вночі від того, що він не прийшов додому, і зрозуміла: більше так не можу.
Я зібрала речі, взяла п’ятирічного Артема за руку і пішла до мами. Вадим навіть не намагався нас зупинити. Через місяць поїхав за кордон — нібито працювати. Незабаром знайшов собі іншу жінку і ніби викреслив нас із свого життя. Ні листів, ні дзвінків. Повне байдужість. А я залишилася сама. Мама померла, згодом і батько. Ми з Артемом удвох пройшли цей шлях — школа, гуртки, хвороби, радощі, випускний. Я працювала в три зміни, щоб він ні в чому не потребував. Своє особисте життя не будувала — не до того. Він був для мене всім.
Коли Артем вступив до університету у Львові, я допомагала, як могла — посилки, гроші, підтримка. Але квартиру купити я не могла — не вистачало. Він ніколи не скаржився. Говорив, що впорається сам. Я пишалася ним.
А місяць тому він приїхав до мене з новиною: вирішив одружитися. Радість тривала недовго. Він нервував, уникав погляду. А потім раптом сказав:
— Мамо… мені потрібна твоя допомога. Це… стосовно тата.
Я остовпіла. Він сказав, що нещодавно знову зв’язався з Вадимом. Що батько повернувся в Україну і запропонував Артему ключі від двокімнатної квартири, яку успадкував від бабусі. Але — за однієї умови. Я повинна знову вийти за нього заміж. І дозволити йому поселитися в моїй квартирі.
Я не могла повірити в почуте. Дивилася на сина, не вірячи, що він це говорить серйозно. Він продовжував:
— Ти ж одна… У тебе нікого немає. Чому б не спробувати ще раз? Для мене. Для моєї майбутньої сім’ї. Тато змінився…
Я мовчки вийшла на кухню. Чайник, чай, тремтячі руки. Все попливло перед очима. Двадцять років я все тягнула на собі. Двадцять років він жодного разу не поцікавився, як ми. І тепер повертається… з «пропозицією».
Я повернулася до кімнати і спокійно сказала:
— Ні. Я не погоджуся.
Артем спалахнув. Почав кричати, звинувачувати. Казав, що я завжди думала тільки про себе. Що через мене у нього не було батька. Що тепер я знову руйную його життя. Я мовчала. Бо кожне його слово різало по серцю. Він не знав, як я ночами не заплющувала очей від втоми. Як продавала обручку, аби купити йому зимову куртку. Як відмовляла собі у всьому, аби він їв м’ясо, а не я.
Я не відчуваю себе самотньою. Моє життя хоч і було важким, але чесним. У мене є робота, є книги, сад, подруги. Мені не потрібен той, хто одного разу зрадив — і тепер повертається не заради любові, а заради зручності.
Син пішов, не попрощавшись. Відтоді не дзвонив. Я знаю, він ображений. Я розумію його. Він хоче для себе кращого — як і я колись. Але я не можу продавати свою гідність за квадратні метри. Це занадто висока ціна.
Можливо, він зрозуміє. Можливо, не скоро. Але я буду чекати. Бо люблю. Справжньою любов’ю — без умов, без квартир і «якщо». Я народила його з любові. І виростила з любов’ю. І не дозволю, щоб тепер любов стала товаром.
А колишній чоловік… нехай залишається в минулому. Там йому і місце.