Так вийшло, що у 18 років я вже чекала дитину. Батьки мене не підтримали, вважали, що мені ще рано і заміж виходити, і рано народжувати. Дмитра, мого чоловіка, якраз забрали в армію. Бабусі з обох сторін дружно сказали: твоя дитина – твої проблеми.
– У мене своє життя, не вплутуй мене в це, – прямо повідомила мені моя мама. А свекруха взагалі не хотіла нічого чути ні про мене, ні про онука.
Мене забрала до себе тітка по батьківській лінії. Бездітна 38-річна жінка, яка присвятила своє життя роботі, не стала засуджувати свого брата: – Їх можна зрозуміти – час важкий був, коли ти народилася. Стільки сил в тебе вклали. Бувало, їм їсти нічого було, мій брат ночами вагони розвантажував, щоб на шматок хліба заробити. А я тоді думала – як добре, що у мене нікого немає, бо я б не впоралася.
Я про це не знала, але цей факт аж ніяк не виправдовував моїх батьків:
– Але зараз-то все добре! У тата – зарплата хороша, квартира велика. Мама працює. Я адже їх онука ношу! Невже він так сильно їх об’їсть? – питала я у тітки.
– Вони тебе виростили, зараз хочуть для себе жити. Не осуджуй їх. Цілком можливо, що вони ще одумаються.
Але мої батьки не схаменулися. Я зібрала нехитрі пожитки і перебралася до своєї тітки. Коли Дмитро повернувся з армії, нашому синові був рік і п’ять місяців. За час його відсутності, його мати не бачила онука жодного разу. Мої батьки приїхали два рази – більше у них часу не було.
Дмитро влаштувався на роботу в автосервіс і хотів йти вчитися заочно, але не вийшло. Я вела господарство. Продовжували ми жити у моєї тітки. Коли син пішов в дитячий садок, а я влаштувалася на роботу, тітка вирішила переїхати в інший регіон. Ми були змушені зняти квартиру.
Через якийсь час не стало бабусі Дмитра. Свекруха розпорядилася нерухомістю дуже дивно: квартира була виставлена на продаж, а виручені кошти пішли на ремонт її житла і на різні блага – шуба, телевізор, ікра до вечері. Дмитро просив у своєї матері, щоб вона не продавала нерухомість. Він пропонував їй щомісяця платити гроші, а потім і викупити квартиру. Але його мама не погодилася.
– Якщо ти такий довірливий, то це не означає, що я така! Чому я через вас повинна відмовитися від нормального життя? Від ремонту, щоб як у людей був? Чи ви мені ремонт зробите? – розсміялася свекруха у відповідь на прохання сина.
Через 6 років у нас народилася дочка. Ми розуміли, що нам потрібне житло. Дмитро почав їздити за кордон. Але заробити на квартиру не так просто. Я з дітьми продовжувала жити на знімній квартирі.
На той час моя мама жила одна в трикімнатній квартирі, бо кілька років тому батько пішов від неї. Але там для дочки, зятя і онуків місця не було.
До свекрухи теж було не можна. Там робітники клали італійську плитку. Вона не поспішала з ремонтом, як і не поспішала допомогти родині сина: «Ви знали, коли народжували, це не мої проблеми, я нікому нічого не винна».
Дмитро кілька років їздив за кордон, я з дітьми перебивалася як могла, але йому таки вдалося купити для сім’ї квартиру. Без допомоги банків і родичів.
Старший син закінчував 9 клас, молодша дочка – другий. Я знала ціну грошам завдяки тому часу, коли їх зовсім не було, кожну заощаджену копієчку відкладаєш. Зараз у нас проблем з грошима немає. У кожного з нас є автомобіль, у дітей – по окремій кімнаті.
Раз на рік ми всією сім’єю їздимо відпочивати. Єдина людина, з якою у нас збереглися відносини, це та сама тітка, яка допомогла нам в нелегкі часи. І їй достатньо зателефонувати і тільки заїкнутися про свої потреби, як я кидаю все і йду допомагати їй.
І якщо у нас справи добре, то для наших батьків настали важкі часи. Мою маму звільнили з роботи. Вона зателефонувала мені і попросила допомоги, але я їй відмовила.
У свекрухи ситуація була аналогічна. З тією лише різницею, що вона вийшла на пенсію і не могла змиритися з тим, що доведеться почати вести більш скромний спосіб життя. А навіщо намагатися економити, якщо є дорослий син! Але мій чоловік теж не мав наміру допомагати своїй мамі. Порадив лише відколупувати зі стін італійську плитку, продавати і купувати собі за це їжу. Адже в свій час ця плитка була важливішою, ніж допомога синові.
Ми з чоловіком налаштовані рішуче – ми нікому нічого не винні. Як і нам раніше ніхто нічого не був винен. З своїми дітьми ми намагаємося поводитися по-іншому, ми не вважаємо, що ми їм нічого не винні, як колись говорили нам наші батьки. Допоможемо, чим зможемо. Тоді, можливо, ми зможемо на старості сподіватися, що діти теж нас не кинуть.