– Збирайте валізи, – сказала мені донька, – ви тут більше не живете.
– Це з якого дива, – питаю я її.
– Та з того, що це квартира мого батька.
– То вам тато мало в житті дав, що ви в мене квартиру забираєте, – мені аж подих сперло.
– Слухайте, ви батька з сім’ї забрали, то вам буде наука. Може хоч тепер дійде.
Я тільки гірко усміхнулася. Я його з сієї забрала. А та сім’я була?
З Миколою я познайомилася п’ятнадцять років тому на заробітках. Я тільки приїхала, а він вже роки працював на будовах і я прибирала ті будинки, що вони будували, начисто. Все вимивала разом з іншими жінками і мала непогані гроші.
Якось з подругою сіли перекусити, а у нас бутерброди. А тут Микола заходить, подивився і каже:
– Дівчата, ходіть до нас, у нас борщик, на всіх наварив і вам вистачить. Не можна отак харчуватися.
Ми переглянулися, що чоловіки борщ зварили і мені просто стало цікаво, який то борщ може бути. Я вам скажу, що я такого смачного вдати не можу, він був на копчених ребрах, наваристий, з зеленню.
– Як ви так вдали?, – питаю я, бо в магазині бачила лиш все запаковане, аж штучне.
– Ви що дивуєтеся, я такі вареники ліплю, а деруни, а чанахі… Що тільки за роки тут не навчишся.
Микола був серед усіх з найбільшим стажем.
– Як так порахувати, то за двадцять п’ять років, що я живу з жінкою, то отак докупи скласти, то може три й буде. Все по заробітках, все їй треба хату найкращу, далі дітям купити по квартирі, далі по машині, далі на навчання, на весілля… Отак мене тут, певно, й поховають, бо мені наче пів життя тут минуло.
А мені так стало себе шкода… Ось які жінки бувають, що вона чоловіка виправила та сидить собі в добрі, а мій гульбанить, донька заміжня, але до нас і носа не потикає, а я маю отак і їй помогти, бо й сама має такого ж вдома, і собі щось заробити, бо де дінуся, жити ж нема де.
І отак ми якось з тими хлопцями гарно товаришували. Інколи самі щось їм їсти варили, бо ж незручно, треба віддячити. Закінчилася наша робота, а мене Микола запрошує ще на один об’єкт. Я й погодилася.
А далі якось так ми й зійшлися, наче молоді, я вам скажу, такі були почуття.
– Скільки ти будеш тут, на чужині, вже досить, – кажу я йому, – вертаймося додому, купимо квартиру і будемо жити.
Він подумав і погодився. Ми обоє на цю квартиру заробляли, він дав більше коштів, але все одно моя частка теж тут є.
Ми приїхали додому, закінчили зі своїми законними половинками і зажили для себе. Я вам кажу, що Микола навіть машини не взяв, бо жінка не дала з гаража вивести, казала, що то все її. То він що з одягу в сумку взяв, то так і було, бо потім вона його до хати не пускала.
– Йди і знай, що ти сюди не вернешся, як би ти не просився. Ти нас усіх зрадив, у тебе нема ні дітей, ні онуків.
Микола переживав, казав, що стільки дітям дав і аби вони отак до нього. Але змирився і стали ми жити разом і дуже добре жити.
П’ятнадцять років пролетіли як один день і якби не та недуга, то ще б могли й далі жити, але скільки ми не боролися, проте, чоловік згас.
Я сама собі біду накликала, бо зателефонувала колишній, що Миколи вже нема, може, якби не чіпала їх, то би вони отак не прийшли.
Я не бачила, що вони зиркають по хаті, бо я не відходила від Миколи, весь світ мені на ньому зійшовся і я не знала, як бути далі.
А тепер ось, гості прийшли.
– Збирай речі, – це вже ввійшла в хату колишня, Ірина, – по-доброму.
– То ви ще добрі?,- спитала я.
– Так, бо дали тобі тут ще тиждень пожити, думали, що сама совість матимеш і підеш.
І вони будуть мені про совість казати.
– А тепер ви йдіть з хати, натоптали мені тут, а то я подзвоню куди треба.
– Дзвони, – всілися вони на моєму дивані.
Я тоді набрала номер, приїхали поліціянти і я їм показала, що я тут повноправна господиня. Микола наче знав, що його родичі не дадуть спокійно мені жити, тому оформив все на мене по договору дарування і ще й заповіт написав. Звичайно, що ті вирішили це оскаржувати, але я певна, що закон буде на моєму боці. Мені тільки цікаво чи цих людей хвилює Суд Божий, що вони так себе ведуть. Наче будуть жити вічно? Як гадаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота