Марфа з самого дитинства жила в селі. Жінка мала дочку і сина. Та роки збігали, і якось не стало чоловіка у Марфи. Одній жінці дуже важко дити в селі, літом потрібно на городі працювати, а взимку дрова рубати, і вийшла Марфа заміж за сільського чоловіка, Степана. Степан теж мав рідного сина, Івана.
Марфа відносилася до Івана, як до свого рідного сина, він теж в устому її слухався та допомагав.
Діти Марфи дуже швидко виросли, дочка вийшла заміж, і поїхала далеко жити до свого чоловіка, і син теж в далеких краях одружився, там і залишився.
Другого чоловіка не стало, і залишилася старенька одна старість свою доживати.
Іван, син другого чоловіка, теж жив далеко від неї. Він жив в малесенькій старій хатині, яку йому залишив батько.
Якось прийшов до Марфи старший її син і каже:
– Мамо, що ж ви самі тут сидите? Продайте будинок і йдіть до мене жити.
Марфа, недовго думаючи, продала будинок, взяла за нього досить великі гроші, так як будинок у неї був досить великий, і поїхала до сина. Дуже зраділи її приїзду син, невістка та діти.
– Бабуся Марфа приїхала!
Стали Марфу смаколиками різними пригощати. Вона нічого не хоче, ні їсти, ні пити.
– Може, ви, мамо, захворіли? Ви якась сумна і зовсім невесела, – мовив син.
– Не захворіла я, сину, тільки дуже сумно мені на душі. Якась печель огортає.
– Чому, мамо? – допитується син.
– Заснула я в поїзді гарно, і хтось всі мої гроші забрав. Прокинулася, а ні сумки, ні грошей немає.
– І що, все до копійки забрали?
А Марфа сумно відповідає:
– Усе, сину, геть усе!
– Не залишили нічого, хоча б на хліб?
– Ні, нічого не залишили, – сумно відповіла жінка.
– Ой, і що ж ви, мамо, будете їсти?
Побула вона два дні у сина і пішла до дочки. А у дочки те ж саме, що й у сина спіткало жінку.
Відразу дуже зраділи всі, коли бабуся переступила поріг. Добре знали, що жінка продала гарну хату в селі.
– Бабуся прийшла!
А Марфа не їсть і не п’є, а плаче лише постійно.
– Я в поїзді сиділа, заснула, і хтось у мене і торбу, і гроші мої забрав.
– Ой-ой-ой, і що ж будете, мамо, що ж ви будете тепер робити?
Марфа одяглася і пішла до сина свого другого чоловіка, Івана. Дуже зраділи бабі діти і невістка. А бабуся знову сумна і не хоче ні їсти, ні пити. Сидить і плаче.
– І чому це ви, мамо, така сумна?
– Тому що хтось у мене в поїзді всі гроші забрав. Ті, які я за будинок отримала. навіть на хліб не залишили, навіть не знаю, що я тепер буду їсти.
– Мамо, заспокойтеся. Вам тепер ті гроші ні до чого. Що я буду їсти, те і ви будете їсти, – каже Іван. – Не плачте. Забрали, то й забрали! Бог їм суддя!
Стала Марфа жити у Івана з невісткою. Подивилася одного разу бабуся в вікно, а там будинок стоїть з оголошенням “Продам”. Іван мовив:
– Господар продає будинок, бо їдуть жити закордон до дітей своїх назавжди.
Сподобався будинок Марфі, майже такий, як вона продала в своєму селі.
– Підемо, Іване, подивимося на той будинок, – каже бабуся.
І пішла старенька з Іваном подивитися. Господар сказав, що продає будинок недорого, бо поспішає. Це була така сума, яку Марфа отримала за свою сільську хатину. І старенька вирішила купити, віддавши всі свої гроші.
Іван перебрався з сім’єю туди, тому що його будинок був дуже стареньким. Коли її рідні дочка і син дізналися про це, обоє швидко приїхали до Івана, і взялися за матір:
– Чому ви, мамо, будинок віддали чужій людині, а не нам?
А Марфа їм і каже:
– Ви боялися, що я буду для вас тягарем. А він мене прийняв навіть без грошей.
Розвернулася і пішла до хати. А діти залишилися ні з чим.