Із самого дитинства у моєму житті була присутня тільки мама. Тато покинув нас, коли я ще була геть малою. Мамі з доглядом зі мною помагала рідна тітка, за сумісництвом моя хресна. Вона жила за межами міста, мала свій будинок. Також у неї був город та великий садок, де росло багато різних рослин, фруктів, овочів, дерев, кущів, квітів. Тому вона часто передавала нам різні передачі.
Також вона стабільно приїжджала до нас з мамою в гості, коли я була дитиною. Тітка брала мене за руку, і ми йшли гуляти в парк, каталися на різноманітних атракціонах, заходили в кафе, їли морозиво, йшли в кінотеатр.
Одного разу тітка запропонувала нам із мамою переїхати жити до неї. Адже у неї був великий просторий будинок. Вона жила сама. Сім років тому її чоловік помер, залишилася самотньою. Тітка ще мала сина, але той був вже одружений та переїхав жити в столицю.
Довго не думаючи, мама погодилася на переїзд. Щойно ми переїхали жити до тітки Олі, життя налагодилося. Я з мамою любила допомагати тітці по хазяйству. Тітка Оля дуже любила мене і мою маму.
Як тільки мені виповнилося дев’ятнадцять років, сталося горе – моя мама померла. Ця втрата була жахливою. У той, тяжкий для мене момент, тітка була поруч, дуже допомогла мені.
Я вступила до університету за допомогою тітки, жила в місті у своїй квартирі. Тітка Оля допомагала мені, як тільки могла.
Через деякий час я вийшла заміж. У нас з’явилася традиція їздити кожних вихідних до тітки в заміський будинок, допомагати їй поратися.
Натомість Олег, мій двоюрідний брат, син тітки Олі, геть забувся про свою матір. У нього з його жінкою був спільний бізнес, заробляли гроші. Уже йшов п’ятий рік, як син не з’являвся на порозі рідної хати.
А тут, раптом, згадав, що він не сирота і має матір. Олег приїхав разом зі своєю дружиною. Ліля, його дружина, була родом із села, проте вона вже стала міською. На це вплинуло життя в Києві. Постійно капризувала, виказувала своє незадоволення, що то їй неприємно пахне, вода несмачна, брудно тощо.
Таке враження, що Ліля не в селі народилася, а батьки в неї багачі, бізнесмени, а не просто середньостатистичні селяни.
– Я не можу зрозуміти, що твоя сестра з її чоловіком постійно гостюють у твоєї мами? Олег, ти дивися, а то ще спадок перейде в її руки! А ти будеш з пустими руками.
Чоловік тільки посміявся над словами своєї жінки.
Натомість мені було дуже образливо за тітку та за себе, трохи. Тітка Оля ще жива, а вже ділять її спадок, хіба це нормально? Що собі Ліля дозволяє? Просто соромно за неї.
Після цього брат із дружиною ще декілька разів приїжджали, а потім геть перестали навідуватися. Давно про них нічого не було чути. А тут не очікувано знову приїхали. Та гостювали вони у батьків Лілі, а до тітки навіть і не зайшли.
Ясна річ, що це дуже образило тітку Олю. Понад місяць на ній лиця не було, геть помарніла, а потім через деякий час її, наче, попустило, повеселішала.
Час летів, ішли роки. У мене донька підросла. Тітка вже постарішала та почала хворіти. Я не гаяла часу, подзвонила Олегові та повідомила, що його мама дуже сильно занедужала. Він просто поклав слухавку та не став зі мною говорити.
Ми з чоловіком возили тітку до різних лікарів на перевірку, лікування. Робили усе для того, аби їй стало краще, проте нам всюди казали, щоб ми дали спокійно померти людині. Це не хвороба, а старість. Я дослухалася порад лікарів, відвезли тітку до себе в місто.
Я вирішила в черговий раз зателефонувати братові, проте трубку підняла Ліля:
– Хворіє? Нехай поправляється, передавай вітання. А тобі чого треба? Невже грошей будеш просити?
– Та ні, у нас вистачає грошей на лікування. Я зателефонувала, аби повідомити Олега про тяжкий стан його матері, щоб ви встигли хоча б попрощатися та й все.
– Він зараз дуже зайнятий, багато справ має. Немає він часу, аби гостювати в когось, — різко відповіла Ліля.
Пройшло три місяці, та тітка Оля померла. Я знову подзвонила братові, аби повідомити про смерть. Уявіть собі, він навіть не з’явився на похорони. Пройшов тиждень, і тільки тоді Олег приїхав, разом із ним була його дружина.
Ліля відразу пішла в будинок, ходила, роздивлялася. Таке враження, ніби вона була в ньому господинею.
– Ці книги в сміттєвий бак, вони нікому не потрібні. Ось, а телевізор та посуд можемо забирати, — командувала Ліля.
У цей же момент приходить наша сусідка, тітка Марія. Вона за професією – юрист. І говорить:
– Можеш свої плани викинути трохи далі. Не маєш права нічого ти звідси забирати, викидати. Твого тут нічого немає. Схаменися, це великий гріх ділити спадок, коли ще не пройшло сорок днів зі смерті людини. От, до речі, тримайте, це заповіт, який власноруч написала Оля. Тут ви можете прочитати, що всі її володіння переходять до рук її племінниці.
Скільки було сварок та скандалів після цього. Олег та Ліля почали мене звинувачувати, що цей заповіт моїх рук справа, ніби я заставила тітку переписати все мені. Вони погрожували, що подадуть на мене до суду.
Брат із дружиною так кричали, що чути було на все село. На їхні крики прибігла ще одна сусідка та сказала:
– Оля попереджала, що ви себе так будете поводити! Олеже, тобі не соромно так говорити? Я особисто була поруч з Олею, коли та писала заповіт. Тому будь певен, що цей заповіт – це її воля. Краще подумай над своєю поведінкою, за весь цей час ні разу не приїхав до хворої матері. Та що тут казати, ти навіть на похорони не з’явився! І після цього всього ти ще надіявся на якийсь спадок? У тебе взагалі є хоч капля совісті? Мабуть, як і у твоєї дружини, ані грама! Можете йти до свого суду, а сенс, якщо правда на нашому боці. Ми все розповімо, і ти нічого не отримаєш!
У висновку ніякого судового процесу не було. Весь спадок перейшов до мене. Ми з чоловіком вирішили переїхати жити в будинок, а квартиру залишити дочці.
Олег після того випадку більше ніколи не з’являвся в селі. А навіть, якби й приїхав, ніхто на нього тут не чекає, ніхто б і не привітався.